Відгук
на автореферат дисертації Должанської Юлії Вікторівни «Творчість Сергія Мушника в контексті української літератури 1940–80-х років» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю
10.01.01 — українська література (Харків, 2014, 20 с.)
Сергій Мушник цілком справедливо названий в дисертації Юлії Должанської «автором другого ряду» (с. 2). У великій історії української літературі ХХ століття йому, очевидно, не знайдеться місця. Але це жодною мірою не означає, що такий письменник не потребує своєї критики, розгляду творчості. Колись Василь Шукшин залишив у записниках таку думку: «Щоб відбувся один письменник, починати писати повинні тисячі». Після цього, можливо, справедливо буде сказати: «Щоб відбувся один класик, у літературному процесі повинні працювати тисячі». Так, це не письменники голосної слави, але ці письменники другого ряду складають основний мотив літератури, а відтак потребують до себе уваги дослідників. Однією з таких дослідниць є Юлія Должанська, яка присвятила свою дисертацію творчості Сергія Мушника.
На захист вибору теми нашою здобувачкою можу сказати ще й таке: давно помічено, що на прикладі авторів другого ряду можна виразніше побачити сталі закономірності літературного процесу, які в творчості видатних письменників неминуче зазнають трансформації саме через їхню непересічність і талановитість.
Актуальність теми і наукова новизна роботи Юлії Должанської лежать на поверхні й додаткових обґрунтувань не потребують: це перша монографічна робота про творчість Сергія Мушника. З цього погляду цілком виправдано, що авторка прагне її охопити в цілому, написати про всі складники його доробку. Усе ж дещо довелося відкинути, як-от: його літературну критику, публіцистику, а зосередитися на поезії та прозі.
Новизна предмета принесла в дисертацію не зовсім звичний для такого типу робіт компонент — виклад біографії письменника. Авторка зупинилася на прикметних фактах — Сергій Мушник насправді Мушников, росіянин за походженням, народився в м. Петропавлівську в північному Казахстані, змалку був перевезений у Харків, прийняв українську ментальність, культуру, мову. Вступив навчатися до Харківського університету, з першого курсу якого пішов добровольцем не фронт. Після війни вже закінчував навчання в Літературному інституті імені О. М. Горького в Москві. Попри всі ці обставини зросійщення, усі свої твори писав тільки українською мовою, рішуче відкинув суфікс «-ов» у своєму прізвищі. Написав і видав чимало книжок, мав непогану як для такого письменника щедру, хоча й доволі поверхову літературну критику.
Займаючись теоретико-методологічними засадами свого дослідження, авторка докладно розглянула концепцію соціалістичного реалізму, наголосивши на тому, що на сьогодні у витлумаченні цього поняття (чи навіть категорії) чимало суперечностей. Мені здається, що розпочинати розбиратися з цим поняттям слід із з’ясування, чи існують взагалі творчі методи. Адже багато хто з дослідників воліють вести мову про літературні стилі, а не методи. Мені здається, що ця колізія може бути розв?язана так: сформовані в літературному процесі закономірності творчості мають статус літературного стилю, а унормовані поза літературним процесом теоретичні засади й запропоновані письменникам для виконання — творчого методу. З цього погляду соцреалізм — безперечно, творчий метод, як і, скажімо, класицизм.
Варто наголосити ще на одній особливості рецепції цього поняття: дуже часто змішують сам соцреалізм та епоху його панування — радянський час. Але в епоху соцреалізму з?являлося чимала творів, які не відповідали, а то й суперечили його стандартам. Були перевірені способи втечі від кайданів «найпередовішого» методу: родинно-побутові романи, наукова фантастика, інтимна лірика, мемуари, «химерна» проза, тобто така творчість, у якій можна було не відображати життя в його революційному розвитку. Навіть у повісті «Маки» С. Мушника «автор, — за спостереженнями дисертантки, — практично відходить від соцреалістичного зображення дійсності та патетично-героїчної моделі війни» (с. 10).
На захист пропоную винести таке.
Розділ про поезію організований, як на мій погляд, з порушенням єдності критерію. Усі його параграфи розповідають про різне: перший — про предмет відображення, але бере тільки один його складник; другий — про жанрову систему, але так само бере лише один її складник; третій про — концептосферу, але виймає з неї так само лише один складник. Чи не краще було б вибрати якийсь один компонент, але описати його вичерпно?
Друга тема дискусії полягає от у чому. Якщо маємо справу з автором другого ряду, то важливо пояснити (саме в аспекті витлумачення контексту), у чому ж він «не дотягував» до вершин, чому лишився в затінку. Ідеться про критичне сприйняття предмета дослідження, яке повинно бути притаманне кожній літературознавчій роботі, але роботам про другорядних авторів — особливо. Інакше зміщується головний критерій літератури — художності.
Ці міркування не спростовують у цілому успішної, глибокої й талановитої роботи. Дисертація відповідає всім вимогам п. 13 і 14 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.03 2007 року № 423 із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1197, від 12 вересня 2011 року № 955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Должанська Юлія Вікторівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.
15 січня 2015 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна