Срібняк І. Історія журналістики (ХVII – ХХ ст.). Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ігор Срібняк. — К. : ВПЦ НаУКМА, Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. — 304 с.
Історія журналістики — надскладна галузь гуманітарного знання. Вона ширша за політичну історію, історію літератури, літературної критики, публіцистики, історію ідей і технологій. Вона всі ці історії включає в себе. Створення історії журналістики потребує величезних знань, наполегливості, елементарної працьовитості. Навіть написання кандидатської дисертації з історії журналістики пов’язане із залученням величезного матеріалу, із значними чисто творчими труднощами. Написання ж синтетичної праці може кваліфікуватись як у певному сенсі науковий подвиг.
В Україні кількість освітніх закладів, у яких наявна спеціальність «Журналістика» поступово, але неухильно наближається до сотні. У всіх навчальних планах репрезентована як навчальна дисципліна історія журналістики. Але методичне забезпечення її викладання, мало сказати, далеке від ідеального. Чи хто-небудь підраховував, скільки в нас підручників з української мови, психології, права? Ніхто, тому що їх багато. Є вибір. Можна користуватися й кількома. І це звичайна справа — наявність ринку підручників, ринку авторів та їх ідей, способу викладу матеріалу. З історії журналістики підручників практично немає. Науковців зупиняє перед написанням такої праці (таких праць) величезні обсяги роботи, яку необхідно проробити в процесі збирання інформації, її узагальнення та створення самого тексту. Тим-то за наявності двох традиційних центрів навчання журналістики (Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка з кафедрою історії журналістики та факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка з кафедрою української праси) підручники з історії журналістики в нас ще не написані.
І раптом у середовищі медіа-дослідників з’являється такий собі Ігор Срібняк, який кладе перед науковою спільнотою підручник для вищих навчальних закладів «Історія журналістики (ХVII – ХХ ст.)» [11]. Такий собі, тому що я раніше жодної його праці не читав, на наукових конференціях з ним не зустрічався. Для мене це цілком нове ім?я, відсутнє досі в колах фахівців — істориків журналістики. Нічого дивного в цьому немає. П’ятнадцять років тому я й сам так само увіходив у це коло; й мене називали не інакше, як такий собі Михайлин. І я щиро радію, що нашого полку прибуло.
Ігор Срібняк — доктор історичних наук, професор, керівник науково-дослідного центру орієнталістики НаУКМА, викладач навчальної дисципліни «Історія української та зарубіжної журналістики» в Могилянській школі журналістики. Невтаємниченим читачам треба пояснити, що ця школа забезпечує рівень магістерської підготовки, зорієнтована вона на ужиткове навчання магістрів під мало не цільові майбутні місця праці.
Надання студентам історичних знань — це завдання бакалаврського, базового рівня освіти. Але в НаУКМА вирішили, що й магістрам необхідно надати сумарні знання з історії журналістики, особливо враховуючи, що навчатися в Могилянську школу журналістики часто приходять особи з бакаравратом з інших гуманітарних спеціальностей. Цим викликане викладання узагальненого курсу з історії журналістики. Така позиція викликає тільки солідарність у всіх викладачів журналістики. Справді йдеться про особистіснотвірний курс, який не можна розглядати тільки як історію професії (а такі думки ще й зараз доводиться зустрічати), але як всеоб?ємну філософську репрезентацію інформаційної діяльності людства, подану, певна річ, через національні спільноти. Мені вже доводилося говорити про таке: якісно написана історія журналістики виявиться тотожною історії культури та цивілізації, оскільки увібрала б у себе усі форми і способи існування людства.
Саме такий задум спробував реалізувати І. Срібняк. Відзначу відразу, що, попри окремі зауваження, і авторський задум, і його реалізація сприймаються позитивно, сприяють подоланню страху перед обсягами знання, які необхідно викласти. Зрештою кожна тема може бути розгорнута, з одного боку, в багатотомному дослідженні, а з іншого боку, в енциклопедичній статті на одну колонку. Існують, певна річ, і численні проміжні варіанти. Одним з них скористався й наш автор, запропонувавши про чотирьохсотлітній шлях журналістики книжку на триста сторінок.
Відкриває книжку передмова професора Сергія Квіта, у якій відзначено важливість історії журналістики для підготовки майбутнього журналіста. Історія журналістики мусить вивчатися не задля «піднесення ерудованості майбутніх журналістів», — відзначив С. Квіт, — вона «виховує розуміння цієї процесії через становлення головних постулатів служіння журналістів власній аудиторії, включно із завданнями бути цікавим, чесним, неупередженим, відповідальним, а також умінням адекватно доносити інформацію і мати здатність до відстоювання громадського (публічного) інтересу» [11, с. 4].
У цій книзі історія української журналістики «вмонтована» в світові інформаційні процеси. Уточнюю: не розглядається на тлі, а саме «вмонтована», якщо хочете, то в постмодерністській термінології — ризомно з’єднана. Як і належить для українського вченого, їй надано пріоритет; вона розглянута в трьох з десяти розділах. В інших розділах подані історичні процеси виникнення, становлення та розвитку журналістики у Великій Британії та країнах співдружності, у США, у Західній Європі (з виокремленням таких країн, як Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Швеція), в регіоні Далекого Сходу (з розглядом китайської, японської та корейської інформаційних систем), у регіоні Близького та Середнього Сходу (з виокремленням Туреччини та Саудівської Аравії). У низці параграфів розглянуто найбільш значні інформаційні структури: ВВС — у Великій Британії, «Нью-Йорк таймс» і «Вашінгтон пост» — в США, «Аль Джазіра» — в арабському світі. Історії інформаційних агенцій присвячено навіть окремий розділ. Відтак, автор підручника запропонував оптимальне композиційне розв’язання теми історії журналістики, яка в такому форматі раніше просто не писалася й навіть не уявлялася.
Раніше нікому не приходило в голову, що можна одночасно (в межах однієї навчальної дисципліни) викладати історію української та зарубіжної журналістики як історію журналістики в цілому. Раніше існувало переконання, що національна журналістика — це одне, а зарубіжні — це інше. Як мені відомо, в поблизьких до нас країнах світу ці системи знань існують окремо й формуються окремо. Ігор Срібняк повірив у те, що справа може виглядати інакше, і пішов по шляху синтезу.
Унаслідок цього увиразнилися питомі риси української журналістики, яка постала як така, яка поширена на п’яти континентах, у 27 країнах, яка розвивалася всупереч обставинам, не тільки не маючи ніякої державної підтримки, але зазнаючи жорстоких переслідувань збоку урядових чинників, яка стала «невід’ємною частиною духовного життя української нації і водночас яскравим свідченням її державотворчого потенціалу» [11, с. 289]. Українці впродовж історії розвитку своєї журналістики засвідчили непереборний потяг до правди, до публічного слова в ім?я утвердження своєї національної ідентичності, словом, а не (тільки) зброєю утверджували себе на своїй землі.
Високо оцінюючи працю професора Ігоря Срібняка, висловимо свої міркування з приводу низки методологічних проблем історії української журналістики як галузі знань і навчальної дисципліни.
Звичайно, сумарний підхід, зумовлений жанром і обсягом підручника, неминуче спричинився до зредукованого викладу багатьох аспектів реальної історії журналістики. Автор цілком справедливо встановив: «історію журналістики доцільно розглядати як комплекс трьох її видів: історії періодичної та неперіодичної преси, історії публіцистики та історії розвитку радіо-, теле- і онлайнової журналістики» [11, с. 7]. Але саме «комплексу» не вийшло. У ньому подано лише те, що найлегше піддавалося формальному описові: історія видань з наведенням основних дат, переліченням прізвищ редакторів та провідних авторів, побіжним окресленням інформаційної політики видання та змінами в ній. Те ж саме стосовно радіо- і тележурналістики. Виявилася пропущеною, цілком не зачепленою історія публіцистики, історія ідей.
Найбільш прикметний з цього погляду параграф про журналістсько-редакторську діяльність Дмитра Донцова у міжвоєнний час. Тут повідомлено, що Д. Донцов редагував з 1922 року відновлений у Львові «Літературно-науковий вісник», що його на цю посаду запросив Євген Коновалець, що на видання часопису були використані кошти «стрілецького» фонду УГА «з великим ризиком» перевезеного до Львова, що потім часопис підтримувався родиною Бачинських з власних коштів. Навіть заявлено, що «Вісник» Донцова того періоду справив величезний вплив на читацьку аудиторію» [11, с. 285], але в параграфі немає жодного слова про публіцистику Д. Донцова та його ідеї, які ж і справили глибокий вплив на українську свідомість та привели до розгортання організованої національно-визвольної боротьби.
Чим методологічно зумовлена позиція І. Срібняка? У вступному розділі він наполегливо підкреслює, що «матеріали періодичної преси є важливим і цінним джерелом з історії багатьох сфер людської діяльності — політичної, соціально-економічної, культурної, наукової тощо» [11, с. 11]. У наступному абзаці автор знову повертається до висловленої думки, зауваживши: «Нині вже аксіоматичним є твердження про те, що періодика була і залишається універсальним джерелом для відтворення майже всіх історичних подій нового й новітнього часу. Відтак визначення її внеску у формування джерельної бази наукового пізнання минулого лишається важливим завданням сучасного вітчизняного джерелознавства» [11, с. 11].
Зрештою, ніхто проти такої постановки питання заперечити не може. Журналістика — справді важливе історичне джерело. Інститут пресознавства Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника на своїх періодичних конференціях «Українська періодика: історія і сучасність» завжди планують одну секцію саме під такою назвою. Але журналістика — це не тільки історичне джерело. Це самостійна галузь інформаційної діяльності людства, що набула статусу соціального інституту, створеного з метою забезпечення всебічного й об?єктивного інформування всіх суб?єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.
Звести журналістику до значення історичного джерела — це значить видати функцію за феномен, звести журналістику до виконання службової функції, позбавити її самостійного значення. Це методологічний ключ до того питання, чому історика І. Срібняка в історії журналістики не цікавлять її публіцистичні репрезентації — він її розуміє не як самостійну галузь людської діяльності, а як інформаційний матеріал для історика. У такій методологічній концепції й справді не лишається місця для публіцистики.
На виправдання автора необхідно сказати, що історія публіцистики й справді грандіозний обсяг знань. У майбутньому слід мати на увазі усамостійнення цієї галузі. Це було б ідеальним варіантом для науки про журналістику, але до його втілення в життя ще дуже далеко. Та й навіть втілення цього проекту не передбачатиме винесення публіцистики за межі журналістики.
Для написання синтетичних праць (а праці з історії журналістики за визначенням є такими) надзвичайної ваги набуває питання масштабу виміру значущості для історії тих чи інших журналістських явищ. На мій погляд, на поверхні лежить потреба відрізняти стіннівку від щоденної газети, яка виходила десять років, чи місячного часопису, що видавався впродовж сорока років. Що ж ми бачимо під цим кутом зору в підручнику І. Срібняка? У розділі про українську зарубіжну періодику поважно, як про явища історії журналістики йдеться про «Просвітній листок», який «друкували на друкарській машинці та розповсюджували по одному примірникові на барак» [11, с. 205]. Далі більше: розглянуто часопис, який «виходив лише в трьох примірниках». «загалом вийшло щонайменше п’ять номерів газети» [11, с. 209]. Натомість про газету «Свобода», яка була заснована сто років тому і досі залишається провідним інформаційним органом українців у США говориться вкрай поверхово й тільки про початковий період (по суті лише про заснування) газети. Так само дуже слабко репрезентований головний часопис українців у Канаді — «Канадійський фармер». Зовсім не згадано журнал «Ми», який видавався в 1933–1938 роках у Варшаві, місячник «Пробоєм», який видавався в 1933–1943 роках у Празі, журнал «Арка», який виходив у 1946–1947 роках у Мюнхені за редакцією Ю. Шевельова (Шереха) та В. Петрова (Домонтовича).
Цей перелік можна, зрозуміло, продовжувати. На моє зауваження є прекрасне заперечення — якщо писати про все, то обсяги тексту будуть завеликі й навряд чи відповідатимуть ідеалові компактного підручника. Але я веду мову про інше: про те, що машинописні чи рукописні одноденки, які видавали дилетанти, не заслуговували на репрезентацію в історії журналістики, натомість звільнене від їх опису місце мали б посісти саме ті часописи, які видавалися професіональними журналістами, виходили тривалий час і збирали на своїх сторінках провідних українських письменників та публіцистів.
Звичайно автор підручника завжди узалежнений від наявних наукових праць. Не можна не помітити, що параграф про Д. Донцова в підручнику І. Срібняка написано з використанням матеріалів монографії Сергія Квіта «Дмитро донців. Ідеологічний портрет» (2000) [2], а про таборову пресу — під впливом книжок Наталі Сидоренко на цю тему [8, 9, 10]. Але те, що було окрасою тих досліджень — вичерпність охоплення матеріалу, — у підручнику перетворилося на свою протилежність, спричинившись до зміщення масштабів добору явищ для історії журналістики. Те, про що варто було лише згадати в загальних рисах в оглядовому розділі, раптом набуло програмового значення, яка ще й посилилося від замовчування справді історичних явищ.
Тут виходимо (разом з читачами, тому й ми) на проблему історіографії історії журналістики. Спочатку мене здивувало, що з трьох моїх підручників з історії журналістики (з грифом мінвузу) в списку рекомендованої літератури і в тексті названо лише один. Це перше і найменш вдале й повне видання. Не названі наступні два [4, 5]; особливо шкода, що авторові лишився невідомий мій підручник «Історія української журналістики ХІХ століття», хоча він вийшов у світ вже понад десять років тому.
Авторові відоме дослідження колективу авторів Ростовського-на-Дону університету «История мировой журналистики» (1999) і невідома прекрасна книжка Валерія Трикова «История зарубежной журналистики» [12], яка вперше вийшла в світ 2007 року й відтоді кілька разів перевидавалася. З хрестоматій йому відома лише одна — «Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття» (1999), упорядковані Н. М. та О. І. Сидоренкаами [3], але лишилися невідомими хрестоматії О. Г. Мукомели [1], І. Павлюка та М. Мартинюка [6]. Та й хрестоматія самої Н. М. Сидоренко «Потужна сила рідного слова» [7] так само невідома авторові.
Тож питається в задачі: чи варто було поспішати й не вивчивши навіть підручникові й хрестоматійну літературу квапитися з оприлюдненням своєї праці?
Нормою висвітлення історії журналістики є дискурсивний методологічний підхід до неї. Це означає, що явища журналістики мусять бути занурені в свою епоху. Понад те, вони й не бувають зрозумілі без цього процесу, бо журналістика, з одного боку, відображає, а з іншого боку, й сама формує дійсність. І. Срібня виходить з того, що його читач заздалегідь повинен повивчати історії тих держав, про які він розповідатиме. У певному сенсі такий підхід не позбавлений слушності. Історія європейських держав і народів, історія США, можливо, й справді не потребувала репрезентації в розділах про їх журналістику. Але от у розділі про пресу Туреччини, Саудівської Аравії вже таких історичних знань навіть підготовленому читачеві бракує. У розділі про Китай кілька разів згадані події на площі (чи не краще — на майдані) Таньаньмінь у Пекіні 1989 року без пояснення, про які події йдеться. А це далеко не самозрозумілий матеріал. У розділі про корейську пресу як про щось самозрозуміле говориться про японську окупацію Кореї без вказівки на час такої окупації та поясненням її характеру. Тимчасом кількох фраз було б достатньо, щоб ввести читача в курс справи.
Автор істотну увагу в багатьох розділах приділив проблемам інформаційних технологій, пояснивши, як вплинули на поширення новин телеграф, телефон, парова друкарська машина, ротаційна машина, лінотип. Але жодного слова не сказав про історію пошти, поштового зв’язку. А створення такого зв’язку для поширення часописів було першою технологічною революцією, яка підштовхнула вгору тиражі. Існує ж різниця: чи поширювати газету тільки в своєму місті (хай і великому) чи мати за аудиторію всю країну?
І ще: коли автор говорить про появу масової журналістики, то зображає її як наслідок застосування нових технологій, які здешевили часописи, але не врахував чинник людини, запровадження початкової освіти, яке здійснювалася державами на вимогу промислової революції; а саме внаслідок цих процесів у розвинутих країнах з’явився масовий читач — не дуже заможний і не дуже освічений, але письменний; він і склав підстави для народження масової преси, яка в свою чергу народила масову людину. Лише одного разу, обговорюючи пресу Великої Британії, автор згадав закон про загальну початкову освіту, але не вказав, коли він був прийнятий і які наслідки мав для суспільства [11, с. 42]. Але це не прохідна, а програмова обставина існування журналістики.
Істотну проблему для істориків журналістики становить спосіб подання назв часописів. Автор користувався як інформаційними джерелами різноманітними довідниками й науковими працями, запозичуючи з них ці способи й без відповідної трансформації переносячи в свої тексти. У підручнику І. Срібняка можна зустріти всі можливі варіанти подання назв. Коли йшла мова про англомовні країни, він писав назви англійською мовою: «The New York Times», «New York World», не припускаючи серед своїх читачів осіб, не здатних це прочитати й зрозуміти. Перейшовши до французьких видань, він змінює засади подання заголовків часописів: «Journal des savants» («Журнал учених»), «Mercure Galant» («Галантний вісник») [11, с.112]. Дійшовши до італійських часописів, він уже подає тільки транскрибовані або перекладені по-українськи їх заголовки: «Спампо», «Републіка», «Епока», «Експрессо», «Панорама» , «Сьогодні» [11, с. 135.].
Читач уже здогадався, що буде далі? Автор дійшов до японської журналістики. Про графіку оригіналу, яка вживалася щодо часописів Великої Британії, США та Франції забуто. Автор подає назви в українській транскрипції, далеко не скрізь наводячи їх переклади: «Сейо здісі» («Західний журнал»), «Тюгукай сімбун», «Йокагама майніті сімбун», «Токіо ніті ніті сімбун», «Юбін хоті сімбун» [11, с. 146]. Через кілька сторінок він починає подавати ті ж самі японські назви латинськими літерами: «Asahi Shimbun» [11, с. 157]. Щодо турецької журналістики покинуто й цей принцип і використано подачу відразу без еківоків українського перекладу газети — «Східний спостерігач» [11, с. 227]. Засада зовсім незрозуміла, бо йдеться про газету, яка видавалася французькою мовою, а французькі назви автор вище подавав оригінальною графікою.
Невже автор вважає, що такий різнобій прийнятний у науці?
На мій погляд, це важливе питання, яке достойне поважного обговорення в науці, тим більше, що й серед українських часописів доводиться говорити про видання іншими мовами, особливо часто російською. Я виношу на суд наукової громадськості свій варіант розв’язання цього питання. Більше того, я пропоную не винаходити велосипед, а скористатися засадами, виробленими колективом редакції «Української енциклопедії» з урахуванням міжнародного досвіду. Тут прийнято подавати в українській транскрипції іншомовну назву, а після неї в дужках її український переклад, наприклад: «Вашінгтон пост» («Вашінгтонська пошта»), «Нью-Йорк дейлі ньюс» («Нью-Йоркські щоденні новини»), «Жемінь жибао» («Народна газета»), «Хунці» («Червоний прапор») і т. д. Приклади взято з відповідних томів другого видання «УРЕ» про США та Китай. Ну, й цілком зрозуміло, що в одній праці не може використовуватися десять принципів подачі одного й того ж самого матеріалу, узалежнених від знань автора: англійську знаю — подаю оригінальні назви, китайської не знаю — подаю українські транскрипції, знайшов переклади назв — навів їх, не знайшов — «и так сойдет», нехай читачі самі шукають.
На тлі цих поважних проблем хотілося б поміркувати про дрібніші.
Подаючи періодизацію історії української журналістики, І. Срібняк починає її з 1816 року [11, с. 12]. Дивна дата. Хотілося б знати, звідки автор її взяв і чим вмотивовує, оскільки сам він прекрасно знає, що перша газета в Східній Україні «Харьковский еженедельник» датується 1812 роком [11, с. 19], а в Західній Україні «Gazette de Leopol» — ще раніше, у 1776 році.
Повідомляючи читачів про арешт 800 примірників альманаху «Русалка Дністровая» в 1837 році, варто було б додати, що пролежали вони під арештом у поліції до Весни народів, до 1848 року, коли з них арешт було знято й вони пішли до читача, і все-таки зробили свою справу для формування національної свідомості українського народу.
Цікаво було б довідатись, на яких підставах газета «Слово» (1861–1887) названа «перший політичним і літературним часописом москвофільського спрямування» [11, с. 35], коли та ж сама «Зоря Галицька» невдовзі після початку виходу перейшла в руки москвофілів, а газета «Слово» була заснована як просто українська (у тодішній термінології «руська») газета і лише в 1866 році здійснила поворот у бік москвофілів.
Історія з багатьма принципами наведення назв свідчить, що книжка пройшла зовсім лихе редагування. Це підтверджується її текстом. Наприклад, кілька разів автор вживає прийменник «у» в значенні «біля»: «стояв у джерел» [11, с. 79] «перебувають у керма газети» [11, с. 94], «але він залишався у керма журналу» [11, с. 102], «перебування у керма державою» [11, с. 187], «залишався у керма агенції» [11, с. 254]. Нарешті, на с. 257 в автора пробився якийсь питомий український інстинкт і він правильно вжив прийменник, написавши: «У 1878 році біля керма агенції стає барон Губерт фон Ройтер».
Автор не розуміє значення слова «призводити», яке в українській мові вживається з негативною конотацією. Можна сказати: це явище призвело до занепаду і не можна це явища призвело до розквіту. Але І. Срібняк вживає це слово саме в другому, помилковому значенні, відзначивши, що «велика хвиля української еміграції призвела до виникнення низки українських політичних і культурних центрів у європейських країнах» [11, с. 215]; або про те, що «поступові реформи в Османській імперії призвели до усвідомлення правлячими елітами ролі преси на міжнародній арені та в подіях внутрішнього життя [11, с. 228; курсив в обох випадках мій. — І. М.].
У параграфі про італійську журналістику справедливо говориться про високий авторитет спортивних видань. Зокрема тут зазначено, що «аудиторія лише «Gazzette dello Sport» становить понад 3 млн 900 тис осіб» [с. 136], але на цій же сторінці в примітці відзначено, що «абсолютним рекордом» для цієї газети був наклад 2 302 808 примірників. Хіба не відчутна різниця? І яка ж із цих цифр правдива?
У розмові про шведську журналістику згадується «акумулювання фінансових коштів» [11, с. 142]. Хотілося б довідатись від автора, а які ще кошти бувають, крім фінансових?
Щодо японської журналістики йдеться про появу часописів «у жанрі сого дзасі» [11, с. 151; курсив І. Срібняка. — І. М.]. Але що то за жанр не пояснено. На сторінці 165 згадується якесь «недійне поле». Зрозуміло, що комп?ютер поправив незрозуміле йому слово, але на те ж і існують видавництва, редактори й коректори, щоб усувати такі дива й не доводити їх до відома читачів. До числа таких же ляпів слід віднести висловлення «належить потрібно робити» [11, с. 181], у якому одне слово зайве. «Мирове співтовариство» [11, с. 212] мало бути б виправлене на «світове». А щодо Є. Коновальця зовсім безпідставно вживати назву «комендант», толі як він був «командантом» УВО.
Під оглядом усього наведеного спадає на думку, що книжка нагадує «сирий» рукопис, який надходить експертам напередодні попереднього захисту дисертацій, до його апробації. У процесі апробації усі похибки (у тому числі й друкарські помилки) виправляються, авторові подаються поради щодо використання неврахованих джерел, розширення історичного тла, включення в розгляд неврахованих часописів, які істотні й концептуально важливі для побудови справжньої, адекватної до реальності історії журналістики.
Тож книжка породжує подвійне відчуття: з одного боку, радість з приводу того, що нарешті у нашому освітньому просторі з’явився універсальний підручник з історії журналістики; з другого боку, сум, з приводу допущених у ньому недоречностей та елементарних помилок. У таких випадках залишається сподіватися, що автор зможе невдовзі енергійно втрутитися в текст і видати доопрацьоване видання своєї книги.
Література
- Історія української преси ХХ століття. Хрестоматія: навчальний посібник / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела. – К.: Наша культура і наука, 2001. – 352 с.
- Квіт С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет /Сергій Квіт. — К. : ВД «Київський університет», 2000. — 260 с.
- Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н.М. Сидоренко, О.І. Сидоренко. – К.: Дослідницький центр історії української преси, 1999. – 448 с.
- Михайлин І. Л. Історія української журналістики ХІХ століття : підручник / Ігор Михайлин. — К. : Центр навчальної літератури., 2003. — 720 с.
- Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики : підручник для вищої школи. Вид. 3-тє, доповнене і поліпшене / Ігор Михайлин. — Х. : Прапор, 2005. — 320 с.
- Павлюк І., Мартинюк М. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917 – 1939, 1941 – 1944 рр. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2005. – 428 с.
- Потужна сила рідного слова / Упоряд. Н. М. Сидоренко. – Полтава: Рік, 2005. – 444 с.
- Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження : У 3 ч. / Наталя Сидоренко. — К. : Дослідницький центр історії української преси, 2000. — Ч. 1 : Українська таборова періодика часів Першої світової війни. — 202 с.
- Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження : У 3 ч. / Наталя Сидоренко. — К. : Дослідницький центр історії української преси, 2000. — Ч. ІІ. : Преса інтернованих українців та цивільної еміграції (Чехія, Польща, Румунія, Єгипет, 1919–1924). — 262 с.
- Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження : У 3 ч. / Наталя Сидоренко. — К. : Дослідницький центр історії української преси, 2000. — Ч. ІІІ. : Національні часописи у «таборовому просторі» Європи після завершення Другої світової війни (Італія, Великобританія, Німеччина, Австрія, 1945–1950) — 160 с.
- Срібняк І. Історія журналістики (ХVII – ХХ ст.). Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ігор Срібняк. — К. : ВПЦ НаУКМА, Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. — 304 с.
- Трыков В. П. История зарубежной журналистики : От истоков до Второй мировой войны : учеб. пособие / Валерий Трыков. –– М.: Инфомедиа Паблишерз, 2007. –– 440 с.
Уперше опубліковано:
Михайлин І. Л. Історія журналістики та проблеми її вивчення. Уроки одного підручника / Ігор Михайлин // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Х. : Харківське історико-філологічне товариство, 2014. — Т. 15. — С. 474–482.
Рец. на кн.: Срібняк І. Історія журналістики (ХVII – ХХ ст.). Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ігор Срібняк. — К. : ВПЦ НаУКМА, Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. — 304 с.