Відгук
на автореферат дисертації Нестеренко Наталі Петрівни «Моделі хронотопу в історичних романах Павла Загребельного 1980–90-х років» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю
10.01.01 — українська література (Харків, 2015, 20 с.)
Історична романістика П. Загребельного — то видатне явище в історії української літератури. Авторка цілком справедливо зауважила, що історична тема була для радянського письменника порятунком від кайданів соцреалізму, тому в неї залюбки тікали талановиті письменники. Не був виключенням і П. Загребельний. В обраний для дисертаційного дослідження період він уже був популярним історичним романістом, а за цей час написав ще три історичні романи, які утвердили (і підтвердили) його славу. Розпочавши з унікального за архітектонікою роману «Диво», він і далі вдосконалював мистецтво організації художнього твору. З цього погляду поетика П. Загребельного — вдячний матеріал для дослідження. А відтак, і обрання за предмет аналізу хронотопу цілком виправдане. Окремі спостереження в цьому напрямкові, звичайно ж, трапляються в різноманітних авторів, але цілісне дослідження цієї теми проводиться вперше. Це й зумовлює актуальність теми та наукову новизну дисертаційного дослідження Наталі Нестеренко.
Історичні романі П. Загребельного 1980–90-х років розглянуті в контексті його творчості. Істотним здається розкриття еволюції письменника, формування його індивідуального стилю, який позначився й на такому його компоненті, як хронотоп. Нам здається. що ширшим могло б бути тло самого українського історичного роману, репрезентованого в цей час творами Р. Іваничука, Р. Федорова, В. Малика і деяких (можливо, навіть багатьох) інших.
У дисертації, де розглядаються три твори великої прози, могло б передбачатися й три головні розділи + історіографія. Авторка збудувала дисертацію з п?яти розділів, подавши, крім історіографічного, ще й теоретичний розділ про поняття хронотопу. Ще не так давно нове й свіже поняття хронотопу увійшло в літературознавчу практику. Авторка розуміє його як спосіб організації художнього світу твору, характеристику його подієвого плану, сутності події, яку моделює автор.
На обговорення під час захисту хотілося б винести такі положення.
У теоретичних визначеннях авторка висловлює думки, з якими можна погодитись. Але, на наш погляд, практика аналізу втягує в концепцію ширші пласти літературних творів, у тому числі й пов?язані з абстрактним мисленням, духовним життям, яке навряд чи ідентифікується з поняттям події. Усе зрозуміло, коли йдеться про хронотоп дороги, порогу, замку, вітальні, салону, провінційного міста. Хронотоп належить до речового світу; можливо, краще навіть сказати — фізичного. Але коли авторка виокремлює хронотоп вознесіння, самотворення, віднаходження, прозирання, то такі концепти не передбачають потрібного для хронотопу образного (речового, фізичного) втілення. Хронотоп у такому витлумаченні розчиняється серед інших структурних компонентів твору: мотиву, концепту, ін.
Крім того, нам здається природним розуміння хронотопу навіть у теорії не лише в аспекті висвітлення подієвого плану, але й процесуального. З цього погляду логічним є виокремлення хронотопу втечі, зустрічі, прощання, повернення etc., тим паче, що ці поняття співвідносні з хронотопом дороги. Зрештою, крізь категорію процесу можна було б спробувати підійти й до тих типів хронотопу, які викликали в нас сумніви.
Авторка дисертації кілька разів відзначає відхід П. Загребельного від реалістичного репрезентування дійсності (с. 6, 13) до узагальнено-умовного, філософського, міфологічного. Разом з тим авторка наполягає на тому, що «нова хвиля» історичної прози, репрезентантом якої був і П. Загребельний, здійснювала «освоєння історичної правди» (с. 6). Нам здається, що в цьому контексті не зовсім коректно в дисертації повелися з терміном реалізм, зрозумівши його виключно як життєподібність. Якщо П. Загребельний в історичних романах відмовлявся від реалізму, то виникає сумнів і в тому, чи міг він досягти історичної правди? Авторка виправилася, сказавши далі про «фактологічне моделювання історичної дійсності», бо реалізм як творчий метод, чи кому завгодно стиль, не може бути зведений лише до життєподібного відображення дійсності.
З дрібних зауважень по тексту відзначимо невдалі вербальні формули впровадження до розгляду параграфів: як-от: «У підрозділі 3. 4 «Специфіка моделей хронотопу при створенні образу Ібрагіма» окреслено особливості моделей хронотопів, що характеризують образ Ібрагіма» (с. 9). Підозрюємо, що у викладі історіографії між прізвищем Л. Новиченка і В. Дончика має стояти прізвище О. Кухар-Онишка, а не О. Кухар-Онищенка (с. 6). Нарешті, скільки ж можна говорити про те, що композиція — це побудова твору (див. словники), а відтак писати «композиційнеа побудова» (с. 10) — це вдаватися до тавтології типу масло масляне.
Ці міркування не спростовують у цілому успішної, глибокої й талановитої роботи. Дисертація «Моделі хронотопу в історичних романах Павла Загребельного 1980–90-х років» відповідає всім вимогам, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Нестеренко Наталя Петрівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.
6 травня 2015 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.