Балаклицький М. А. Медіатизація протестантизму в Україні
1991–2010 років : монографія / Максим Балаклицький. –– Х. :
Харківське історико-філологічне товариство, 2011. –– 379 с.
Історично журналістика виникла як протестантський проект. Вона була неможливою в суспільстві, де встановлена монополія на Істину, особистість живе в замкнутому просторі світоглядного канону, а її пізнавальні можливості заблоковані. Реформація усунула монополію церкви на правду та єдино вірне витлумачення й розуміння Святого письма, відкрила людині шлях до Істини, утвердила її вільне право на інформацію, на пізнання світу всіма можливими засобами. Протестантські країни завдяки протестантській етиці захопили світове лідерство. Журналістика була активним складником протестантського проекту, у межах якого вироблялися уявлення й реалізувалися громадянські свободи: совісті, слова, спілок, зібрань.
Унаслідок репрезентованого в протестантизмі високого рівня свободи ця релігійна конфесія відразу поділилася на відмінні течії: лютеранство, кальвінізм, англіканство. Цю тенденцію успадкував і пізній протестантизм, у якому продовжували виникати нові конфесійні утворення: баптизм, п’ятдесятництво, адвентизм. У сучасній Україні цю течію репрезентують переважно пізньопротестантські конфесії. За радянських часів, слушно відзначив М. Балаклицький, протестантизм став «відносно масовою формою політичного дисидентства релігійного походження» [302]. І далі незайве пояснення: «Релігійний консерватизм сформував особу, здатну опиратися машині державного тоталітаризму, готову на особисті жертви (іноді цілком буквальні) заради надприродних ідеалів» [302].
З автором, звичайно, хочеться вступити в діалог. Обережно слід говорити в цьому місці про консерватизм. Адже протестантизм народився саме з поборювання ортодоксального католицизму, відкинувши багато його канонічних постулатів: безшлюбність священиків, непогрішимість папи, можливість купити за гроші прощення гріхів і скасувати тим самим особисту відповідальність перед Богом за свої вчинки, ганебність фізичної праці й збагачення. Отже, первісно, це була революційна конфесія, яка здійснювала переворот саме в галузі людського духу, світогляду.
З іншого боку, протестантська особа була здатна протистояти не тільки державній машині, скільки психозові більшості, що дало їй змогу залишитися на традиційних позиціях загальнолюдських цінностей та уявлень. Це ставить під сумнів позицію «надприродних ідеалів». Мені здається, що ідеали протестантизму якраз не були «надприродними», а відзначалися прагматизмом і ужитковістю.
Використовувати журналістику для своєї репрезентації в світі –– шлях традиційний для протестантів. Можливо, вони перші дали підстави говорити про медіатизацію публічної сфери життя як явище модерних суспільств, реалізоване в площині сучасності.
Про актуальність книжки М. Балаклицького необхідно говорити в двох аспектах. По–перше, на рівні об’єкта. Навряд чи хто в Україні професійно цікавився сучасною протестантською комунікацією, намагався з’ясувати її обсяги, функції, окреслити змістову парадигму, жанрові особливості. По-друге, на рівні предмета. Різноманітні дослідники охоче говорять про медіатизацію, розуміючи під нею процес зростання в різноманітних галузях людської діяльності ролі журналістики до такої міри, що вона набуває значення істотного чинника у визначенні порядку денного, репрезентації осіб та в артикуляції й розв’язанні проблем. Але переважно ці розмови мають глобальний характер. А щоб хто-небудь узяв та пояснив, як саме ці процеси відбуваються в конкретному часі й просторі, то такого в нас поки що немає. М. Балаклицький перший здійснив прагматичне дослідження медіатизації протестантства в Україні в роки незалежності.
Мені вже доводилося в іншому місці[1] говорити про колізію між широтою охоплення емпіричного матеріалу та глибиною його осмислення в наукових дослідженнях. У молодих науках, до яких належать соціальні комунікації в цілому і теорія та історія журналістики як їх питомий складник, час від часу спалахують дискусії про достойність того чи іншого предмета для окремого монографічного дослідження. На жаль, часто ці суперечки ведуться a priori, незалежно від досвіду, конкретного розгляду об’єкта і предмета вивчення. Часто наполягають на врахуванні чисто кількісного показника: скільки конкретних явищ буде охоплено в дослідженні. Наразі зовсім забувається така особливість наукової методології: чим вужчий узятий об’єкт, тим глибшому розглядові він може бути підданий, під кутом зору більш розмаїтих аспектів розглянутий.
З погляду цієї методологічної настанови зовсім не слід боятися досліджень, які присвячуються, на перший погляд, локальній проблематиці. Та й чи така же вона локальна в дослідженні М. Балаклицького? Коли він у вигляді схеми подав повний перелік адвентистської преси України періоду незалежності, то він у нього зайняв 56 позицій. Є тут внутрішні видання громад з накладом 200 примірників, але є й газети з накладом 100 і навіть 400 тисяч примірників. На теперішній час продовжують виходити 29 періодичних видань з місячним накладом 724,5 тисяч примірників. До цієї групи мас-медіа належить телеканал «Надія», радіопрограми і передачі, численні ресурси в електронній мережі. Автор справедливо відзначає, що протестантські медіа «притягують далеко не конфесійну і навіть не тільки протестантську аудиторію» [122]. Як може наука ігнорувати такий величезний обсяг соціальної комунікації? Ми повинні бути вдячні М. Балаклицькому за те, що він зробив цей комунікаційний простір нашим надбанням, перетворив його з речі-в-собі на річ-для-нас.
Це дослідження збагатило українську науку про соціальні комунікації багатьма цікавими спостереженнями.
Стисло автор розглянув історію адвентистської преси в Україні, побачивши тут два періоди: перший –– це 1918–1933 роки і другий, який припав на роки незалежності. Не зовсім переконливо звучить віднесення початку цього періоду до 1993 року, тоді як розгляд конкретного матеріалу ведеться від львівського журналу «Моя надія», який розпочато ще в 1990 році [103, 109]. Автор вперше запропонував типологію протестантських видань, виокремивши в загальній масі дві основні групи: 1) офіційні всеукраїнські часописи і 2) авторські локальні та регіональні видання. Слушною є пропозиція М. Балаклицького розрізняти протестантську аудиторію і аудиторію протестантських ЗМК в Україні. Його масштабне соціологічне дослідження аудиторії протестантських ЗМК засвідчило великий інтерес у суспільстві до проблематики протестантських медіа. Окремий розділ він присвятив «методам оцінки ефективності» конфесійної журналістики, які, безумовно, можуть бути застосовані й багатьма іншими ученими.
Відкриттям автора є розробка й застосування на українському ґрунті концепції міні-медіа. Цим терміном він пропонує називати невеликі за накладом часописи, спрямовані на висвітлення життя локальних територіальних, професійних, корпоративних чи світоглядних громад і поширюваних у середовищі цих громад.
Міні-медіа є альтернативою до мас-медіа. Якщо мас-медіа орієнтується на охоплення якомога ширшої аудиторії, несуть односпрямовану інформацію, не передбачають спілкування з читачами, то міні-медіа працюють для вузької цільової аудиторії, розгортаються як симетрична комунікація, потребують діалогу з реципієнтами. Мас-медіа передбачають горизонтальне поширення, міні-медіа – вертикальне проникнення. Незначний наклад компенсується максимальною прочитуваністю медіа, засвоєнням його контенту і наявністю потужного зворотного зв’язку. Міні-медіа відзначаються особливою ефективністю журналістики. Поруч з поняттям міні-медіа паралельно вживаються терміни «малі медіа» і «міні-комунікація» («міні-ком»).
Про наукову сумлінність автора свідчить той факт. що він не приписав собі відкриття поняття «міні-медіа», а вказав на джерела концепції в американській комунікативістиці, де до її формування мають відношення У. Шрамм, Дж. Давнінґ, Д. Макквейл, Д. Сміт. Це лише підкреслило пріоритет М. Балаклицького: в українських соціальних комунікаціях він перший звернув увагу на це явище й компетентно висвітлив його на прикладі адвентистської преси.
Локалізація об’єкта дала можливість включити до дослідження репрезентацію освітніх осередків протестантської журналістики і викласти засади підготовки в них працівників для медіа. Автор слушно відзначив, що першими освітніми проектами були візити в Україну представників іноземних протестантських часописів, які намагалися тут передати свій досвід українським колегам. Другим напрямком стало заснування факультетів і відділень журналістики в протестантських ВЗО. Третій шлях реалізації освітніх ініціатив у галузі журналістики запропонували громадські організації. Четвертий тип журналістської освіти сформували редакції протестантських медіа, які готували кадри для самих себе або для своєї галузі.
У дослідженні М. Балаклицького оптимально зрівноважено аналіз конкретних медіа з описом загальних явищ протестантської журналістики. Часто в цьому питанні важко досягти гармонії. У нас можна зустрітися з емпіричним описом матеріалу без глибшого його узагальнення й виходу на рівень осмислення явища; або, навпаки, з поданням певних висновкових положень, які невідомо звідки взялися, не сперті на емпіричну базу. У М. Балаклицького в цій галузі панує мало не ідеальна гармонія: його дослідження містить багато конкретних прикладів, аналізів часописів та їх матеріалів, рубрик, принципів ведення, роботи авторів. Його висновки не взяті з повітря, а є наслідком вичерпного опрацювання емпіричного матеріалу.
Протестантську комунікацію дослідник бачить у вигляді живої, рухливої системи. Незважаючи на те, що в дослідженні охоплено період усього лише в двадцять років, автор зумів накреслити еволюцію явища. На 1990-ті роки припадає, за М. Балаклицьким, доба «психологічного самвидаву» [180], коли панувала ілюзія легкого прогресування релігійної свідомості та журналістики. Це час бравади й аматорства. На початку 2000-х років медійна діяльність протестантських церков рушила в бік помірної комерціалізації та укрупнення. У середині 2000-х виник план порятунку збиткових медіа шляхом їх перекочовування в електронні мережі. У другій половині 2000-х років, з одного боку, прийшов крах сподіванням на блискавичне релігійне відродження країни, а з іншого боку, розуміння могутності медіа-впливу, який потребує професійного підходу, піднесення якості інформування.
У сенсі розкриття змісту цього четвертого періоду авторові довелося цілком виправдано говорити про протестантську публіцистику у книжковому форматі. Тут репрезентовано книжки П. Залізного, О. Кривобок, В. Райчинця, П. Гараджі, О. Опаріна. Розгляд змістових і жанрових особливостей цих книжок ведеться зовсім не апологетично. Відзначивши, що нариси, які склали збірку П. Залізного, були раніше опубліковані в редагованій ним газеті, автор зауважив, що у книжці вони згруповані за тематикою механічно, що призвело до повтору фрагментів тексту завбільшки із сторінку [182].
Серед функцій протестантських ЗМІ автор виокремив передусім проповідництво християнського вчення, просування релігійних організацій та соціальну критику. Його позиція не розчинена в досліджуваному матеріалі, а винесена назовні, на висоту метапозиції, яка дозволяє бачити описувані явища у світлі наукової об’єктивності. Наприклад, він цілком усвідомлює, що «моральна зарозумілість протестантів заважає їм відчувати власну естетичну короткозорість» [264]; їх майже одностайне критичне ставлення до світських медіа й масової культури не співвідноситься з пропозицією виразної культурної альтернативи, яку вони могли б запропонувати всьому суспільству. Редактори видань, на думку автора, яка спирається, однак, на його ж соціологічне дослідження, погано уявляють цільову аудиторію своїх часописів. Доволі суворо оцінено й самі релігійні організації, у яких «немає політичної перспективи, інтелектуального багажу, культуротворчого потенціалу, однак є широкий спектр соціальної роботи за не порівняно менших можливостей, ніж у держави» [308].
Критичний погляд автора на явище протестантської журналістики лежить в основі бачення його комунікативної перспективи. Протестантські церкви можуть надати українській журналістиці можливість запозичити їх досвід опору владному та економічному диктату. Автор бачить численні точки дотику протестантського та українського національного рухів. Це добровільні об’єднання громадян без державної підтримки. Про це із соромом треба говорити після двох десятиліть української незалежності, але від правдивості цього факту нікуди подітися не можна. Обидва рухи засновані на дотриманні ідеалів свободи, істини, поваги до людини, яке б становище вона не займала в суспільстві. Для обох у стратегії й тактиці головними (принаймні –– істотними) виявляються просвітницькі завдання, які розв’язують проблему конфесійної чи національної ідентичності. Їх члени (учасники) не продаються і працюють більше задля ідеї, аніж за гроші. Протестантська журналістика пропонує українцям цілком прийнятний ідеал –– «основою впливовості журналіста за сучасних умов може бути єдність його професійного та морального авторитету» [311].
«Головна перевага і мета християнської журналістики, –– доводить М. Балаклицький, –– правдивість» [304]. Причому правдивість тут передбачає пошук Істини, відображення автентичної картини світу з позицій біблійних цінностей, християнських заповітів. Така концепція протистоїть світоглядові постмодернізму, який усунув категорію Істини з людського життя, оголосив правдивою будь-яку версію подій, яка переможе на ринку ідей. У такій ситуації журналістика прямує до загибелі. Журналістові ні на що спертися. Якщо об’єктивність –– це змагальність суб’єктивностей, то де йому черпати сили для захисту справедливості, добра, людської гідності, національної ідентичності?
Християнська концепція повертає журналістиці її первісне гносеологічне призначення –– пізнавати світ, відвертає від тенденції перетворити її на суцільну «розважалівку». Об’єктивність у цій концепції тлумачиться як наближення до Істини, максимально доступне пізнавальному суб’єктові [312]. Журналіст знову відчуває твердь під ногами. Ця твердь –– у переконанні, що журналістика не тільки спроможна, але й зобов’язана служити суспільству правдою, що одвічні загальнолюдські цінності та ідеали потребують сьогодні не тільки захисту в журналістиці, але повинні бути для неї засадами інформаційної діяльності.
Такі вагомі висновками випливають з дослідження М. Балаклицького. Його з великою корисністю для себе прочитає й журналіст-початківець і досвідчений автор публіцистичних текстів, дослідник зі стажем і аспірант чи студент. Кожен знайде тут поживу для розуму. А наукова журналістська спільнота має порадіти появі талановитого, сумлінного дослідника-професіонала.
Уперше опубліковано: Михайлин І. Л. Протестантська журналістика на модернізаційному роздоріжжі / І. Михайлин // Українське журналістикознавство. — 2012. — Вип. 13.— С. 43–46.
[1] Михайлин І. Методологічні особливості історії української журналістики як галузі наукового пізнання / І. Михайлин // Михайлин І. Журналістика як всесвіт: Вибрані медіадослідження. – Х. : Прапор, 2008. – С. 156-161.