Відгук
на автореферат дисертації Оздемір Оксани Василівни «Українська жіноча проза кінця ХХ – початку ХХІ ст.: проблеми генезису та поетика» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю
10.01.01 — українська література (Харків, 2015, 20 с.)
Гендерні студії зберігають свою актуальність упродовж останнього періоду, який вимірюється вже кількома десятиріччями. У літературознавстві інтерес до цієї теми підогрівається тим, що сама література повсякчас постачає для цих студій новий і новий матеріал. Українську жіночу прозу репрезентують першорядні автори — О. Забужко, Л. Костенко, Г. Пагутяк, М. Матіос. Актуальність теми та наукова новизна дисертаційного дослідження Оксани Оздімір полягають у тому, що вперше повномасштабно висвітлено два десятиліття розвитку української жіночої прози, а саме: 1990-і – 2000-і роки. Цього часу цілком достатньо, щоб побачити динаміку й загальні тенденції цього літературного напрямку.
Окреслюючи об?єкт і предмет своєї роботи Оксана Оздемір перерахувала прізвища авторів, твори яких вона залучила для аналізу; це — О. Забужко та Н. Зборовська в першому періоді, С. Андрухович, О. Драчковська, І. Карпа, І. Роздобудько, Н. Сняданко — в другому. Оскільки впадає в око відсутність у цій репрезентації таких знакових письменників, як М. Матіос, Г. Пагутяк, Є. Кононенко (цей список можна продовжити), то складається враження, що під жіночою прозою дослідниця розуміє далеко не всі тексти, створені жінками, але ті, які крупним планом подать жіночу долю, розповідають про такі таємниці жіночої душі, що про них мало що можуть повідомити чоловіки, розкривають таємниці жіночої сексуальності. Мені здається, що ця вибіркова засада, недостатньо рішуче й виразно прокреслена в дисертації, а її слід було провести, як говорив Роберт Третьяков, «не пером, а різцем».
Найбільша удача дисертації — це переконливий і аргументований аналіз поетики української жіночої прози означеного періоду. Викликають глибоку повагу спостереження над тим, що О. Забужко та Н. Зборовська подають переважно образ «неординарної, багатогранної жінки-інтелектуалки, жінки-митця, представниці творчої та наукової еліти» (с. 8), що подаються вони передусім через мовлення героїнь, дискусії між персонажами, але й внутрішні діалоги (с. 8). Завдяки таким прийомам досягається психологічна глибина та художня повноцінність зображення героїнь. Узагалі, такі твори будуються за портретним принципом, з метою репрезентації явища як особистісного та соціокультурного феномена, а відтак сюжет позбавлений лінійного розвитку, текст має мозаїчну природу, не розповідає, а повідомляє про явище.
Для репрезентації другого періоду відібрані «жіночі автобіографічні наративи», як, на думку авторки, становлять найкращий плацдарм для «саморефлексії та самоідентифікації». Увагу звертають два парадоксальні поняття, які використано в аналізі цього матеріалу.
Перше — це поняття самої самоідентифікації. Процес ідентифікації означає ототожнення особи з певною спільнотою. Наприклад існують національна ідентифікація, професійна, територіальна. Усе це не потрібне нашим героїням. Вони запроваджують ідентифікацію із самими собою і називають це «самоідентицікація». Таким чином, особа сприймається як множина, до якої якась частина цієї ж особи в силу певних психічних процедур може приєднатися… а може й не приєднатися, лишитися наодинці. Щось тут занадто складно, як на чоловічу рецепцію світу. До того ж справжньої ідентичності, наприклад, національної, героїні не прагнуть, у них «особисте життя все ж домінує над національним» (с. 13).
Другий парадокс — це поняття автофікційності. Ми звикли, що автобіографічна проза належить до літератури non fiction. А тут виявляється, що така література, навпаки, fiction, фікційна, несправжня, пропонує нам симулякри замість реальності. Дослідниця й узагальнила це явище в понятті автофікційності. Тоді чому б не втягнути в аналіз хоча б «Homo feriens» Ірини Жиленко як справжній автобіографічний наратив?
Усе це, за концепцією авторки, відповідає постмодерній природі письма, у якій ігноруються причиново-наслідкові зв?язки, часо-просторова наративна послідовність. Дослідниця хвалить своїх авторок за ігровий принцип побудови оповідей, фрагментарність, мозаїчність сюжетів, їхню багатомовність, інтертекстуальність, цитатність, використання розмовного мовлення та візуальних прийомів нарації.
У вигляді зауваження вкажемо на таке. На наш погляд, один з аспектів предмета дослідження: проблеми генезису (тобто походження) — потребував би глибшої й більш виразної артикуляції. Що можна знайти з цієї теми в роботі? Глухі згадки про С де Бовуар, М. Гретковську. А чому ж не подані національні джерела? Хотілося б знати, у якому відношенні перебуває творчість новітніх авторок до надбань Ірини Вільде, Зінаїди Тулуб. Це в ближчій перспективі. А в трохи дальшій — до Олени Пчілки та Любові Яновської?
Ці міркування не спростовують у цілому успішної, глибокої й талановитої роботи. Дисертація «Українська жіноча проза кінця ХХ – початку ХХІ ст.: проблеми генезису та поетика» відповідає всім вимогам, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Оздемір Оксана Василівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.
12 листопада 2015 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.