Відгук
на автореферат дисертації Рудик Мирослави Степанівни «Науково-публіцистична спадщина Володимира Здоровеги: історіографія, проблематика, концептуальні засади» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю
27.00.04 — теорія та історія журналістики (Дніпропетровськ, 2015, 19 с.)
Створити історію своєї науки — почесний обов?язок репрезентантів кожного наукового напрямку. Наприклад в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» є загальноуніверситетська кафедра історії науки і техніки, обов?язок якої — викладати майбутнім фахівцям історію науки в цілому й за професійним спрямуванням. Журналістикознавство як наука молода та ще й ужиткова, а ще й дискурсивна (занурена в суспільно-політичне життя) не напрацювало ще такої класики, як в інших галузях знання. Але є приємні винятки. До їх числа належить спадщина В. Й. Здоровеги, яка беззастережно й одностайно вважається нашим національним надбанням.
Актуальність поданої до захисту роботи полягає в тому, що, попри окремі студії про творчість В. Й. Здоровеги, які природним чином з?являлися в нашій науці, дисертація Мирослави Рудик є комплексним дослідженням його доробку. Цілком справедливо М. Рудик бачить два його складники: науковий і публіцистичний. Варто відзначити: якщо наукова спадщина В. Й. Здоровеги потрапляла раніше в поле наукового зору, то те, що учений був ще й потужним публіцистом, лишалося в якийсь дивовижний спосіб непоміченим. М. Рудик уперше звернулася до вивчення цієї частини його спадщини.
Теоретичне значення роботи М. Рудик полягає в тому, що в ній глибоко й вичерпно розглянута концепція В. Й. Здоровеги «публіцистики як найвищої форми журналістської творчості» (с. 8), встановлено її складники, змістові параметри. Визначаючи ж практичне значення роботи, автора скромно окреслює його колом навчальних дисциплін з теорії та методики журналістської творчості. Але чомусь мовчить про головне: для магістрів журналістики конче необхідно викладати як навчальний предмет історію української науки про журналістику. Наша авторка якраз здійснила важливий внесок у створення цього предмета. Крім неї, в цьому напрямку працює хіба що Тетяна Трачук. Поза всякими сумнівами, праця Мирослави Рудик заслуговує на рекомендацію до виходу в світ окремою книжкою. Вона буде цілком на часі.
Не можна не погодитися з оцінкою дослідниці про те, що «В. Здоровега залишається й надалі найбільш авторитетним публіцистикознавцем» (с. 8). У його працях знайшли ґрунтовне опрацювання проблеми феномена публіцистики як виду журналістської творчості, публіцистичного методу, структури аргументаційної системи в публіцистиці. Він прагнув визначити специфіку публіцистики в контексті науки і літератури. Глибоко змістовні його міркування про художній образ у публіцистиці, який, за В. Й. Здоровегою, аж ніяк не є метою, а лише засобом у публіцистичних текстах. Чудово, що авторка звернула увагу на такі особливості методу Здоровеги-науковця, як багатство прикладів з журналістської практики, широкий соціокультурний контекст розгляду будь-яких теоретичних питань. Він турбувався про те, щоб студенти читали публіцистику, адже навчання творчості може відбуватися лише на засаді наслідування. А відтак, необхідно було створити корпус класики публіцистики. Так В. Й. Здоровега сформулював потребу вивчати творчу індивідуальність публіциста, подавати його літературний (чи краще публіцистичний) портрет.
Висвітлюючи публіцистичну спадщину ученого, авторка підкреслила її нерозривний зв’язок з його науковими ідеями, запропонувала типологію його публіцистики на засадах врахування змістових домінант або проблематики. Надзвичайно цінним є те, що вона поставила питання про поетику публіцистики В. Й. Здоровеги, розглянула його жанрові уподобання, стилістику, дійшла до аналізу журналістських прийомів, інтертекстуальності, специфіки цитування, використання метафор, порівнянь, алегорій та ін.
На обговорення хотілося б винести таке.
Перше. У заголовку роботи не варто говорити про «науково-публіцистичну спадщину Володимира Здоровеги», а про наукову та/і публіцистичну спадщину. А. З. Москаленко в «Теорії журналістики» висунув свого часу ідею про те, що журналістська наука вбирає в себе особливості предмета дослідження і стає публіцистичною. Тож термін «науково-публіцистичний твір» цілком прийнятний; і такі твори цілковита реальність нашого часу. Цей термін у заголовку заплутує читача й створює помилкові читацькі очікування. А насправді в роботі правильно розмежовано науковий і публіцистичний доробок В. Й. Здоровеги.
Друге. Авторка цілком несподівано вводить поняття хронологічних меж дослідження і як на нижню межу вказує на 1988 рік. Це неправильно з двох причин: 1) якщо це так, то не може йти мова саме про комплексне дослідження, задеклароване як мета роботи; 2) насправді серед досліджуваних книжок вказані «Мистецтво публіциста» (1966), «У майстерні публіциста» (1969), «Пошуки істини, утвердження переконань» (1975). Так, особливість В. Й. Здоровеги полягає в тому, що навіть написані в радянський час його книжки, попри неминучу для їх легалізації партійну риторику, завдяки своїй змістовності залишаються актуальними й сьогодні.
Праця читається з інтересом, сприймається як успішна, потрібна для нашої науки про журналістику. Дисертація відповідає всім вимогам, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Рудик Мирослава Степанівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
13 січня 2016 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.