Відгук на автореферат дисертації Лавриш Юліани Степанівни
“Діалогізм у нових медіях України як засіб соціальних комунікацій: релігійний аспект”(Львів, 2016), поданої на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікаційзі спеціальності 27.00.04 — теорія та історія журналістики
Своєю дисертацією Юліана Лавриш робить черговий крок щодо наближення церковної й суспільної сфер українського держави, показує Церкву як важливий суб’єкт різних аспектів українського суспільства. Авторка аналізує комунікативну роль українських католицьких і православних церков у найскладніші моменти найновішої історії України: під час Помаранчевої революції, Євромайдану, військових дій на Донбасі, розвитку інституту військового капеланства, обговорення питань біоетики. Пані Лавриш провела соцопитування з досліджуваної нею тематики серед перспективних теперішніх або потенційних гравців комунікативного поля “суспільство — Церква”: “семінаристів Львівської духовної семінарії УГКЦ та Львівської православної богословської академії УПЦ КП, студентів факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка та студентів Школи журналістики УКУ, читачів сайту “Дня” та інтернет-журналістів, які працюють у релігійній тематиці” (с. 13).
Результати представленого дослідження є актуальними, систематизованими, виявляють авторчин хист, широту кругозору й зв’язків, її питому позицію посередниці між Церквою та суспільством. Авторка цього дослідження заслуговує на присвоєння наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій.
Для дискусії звернімо увагу на декілька моментів.
- Бажаємо авторці чіткіше формулювати термінологію роботи.
Ясно, що неінформативний термін “нові медіа” в її роботу привнесла назва кафедри, на якому підготовлено цю дисертацію. Який критерій новизни “нових” медій? Чому 3G (третє покоління мобільного зв’язку), яке лавиноподібно збільшує доступ українців до мобільного інтернету, кабельне й супутникове телебачення та, скажімо, послугу “книжковий друк за вимогою” ми не називаємо новими медіа? До яких пір інтернет-ЗМІ будуть “новими медіа”? Й чому, послідовно дотримуючись такої думки, на с. 16 авторка називає присутністю Церкви в новомедійному дискурсі участь її представників також “у вічах, телемарафонах, круглих столах… прямих ефірах “Громадського” та “Еспресо TV” (обидва канали задіюють ефір, супутник і онлайн)?
Чому (не вперше в дисертаціях з релігійної комунікації в Україні) слово “Церква” без пояснень означає лише католицькі й православні церкви, а протестанти, роль яких у досліджуваних суспільних процесах є наскрізною, удостоюються в авторефераті однієї побіжної згадки (с. 11)?
Так само хотілося б чіткого визначення, що (чи кого) дисертантка має на увазі під словом “суспільство”, з яким комунікує церква: лише членів цієї конфесії (с. 1, с. 9) (й чому тоді згадано євангелізаційні зусилля — с. 9), або й членів інших церков, послідовників інших релігій чи безрелігійних осіб. Бо ж далеко не завжди українці, декларуючи свою належність до церкви, й мінімально цікавляться думкою своєї чи будь-якої конфесії з якогось питання.
- На наш погляд, пані Юліана переоцінює роль комунікативних технологій у діалозі Церкви й суспільства (зокрема, в Україні). Фізичний доступ до медій (технічних посередників) сам по собі не трансформує суспільство та інформаційні потоки в ньому, якщо сторони інформаційного обміну не потребують таких трансформацій. Або якщо їхнє прагнення до діалогу притлумлено силовими структурами.
Скажімо, в радянський час діалогова пара “Церква — суспільство” перебувала поза законом. Церква не мала права голосу (як мінімум у публічній, масовокомунікативній сфері), та й суспільство було радше уявним, віртуальним конструктом, який відігравав роль ляльки, аніматора, рупора Компартії.
Однак переважний час християнської ери Церква не комунікувала із суспільством не тому що не мала технічних засобів (християнство завжди було досить уважним до комунікативних новацій), а тому що перебувала в обіймах (чи золотих кайданах?) Імперії — Римської, Візантійської та їхніх дрібніших клонів. Усе Середньовіччя історичне християнство обслуговувало владну верхівку, було зорієнтоване на її вимоги й потреби. І знадобились багатовікові процеси Великих географічних відкриттів, Ренесансу, Реформації, поступу науки й освіти, популярності вільнодумства й атеїзму, розповсюдження націоналізму й подрібнення політичної карти світу, войовничої світськості й всесвітньої хвилі соціалістичних революцій, щоб Церква опинилась у фактичній опозиції до секулярної Держави, знову відчула себе одною з багатьох учасниць (а не ідеологічним монополістом) комунікативної сфери й була вимушена налагоджувати складний і непевний діалог з отим самим вимогливим і скептичним суспільством.
- Нарешті, неясно, чому авторка не коментує своєрідні погляди згаданого нею Джона Дарема Пітерса (книга “Слова на вітрі. Історія ідеї комунікації”), який всупереч її концепції заперечує абсолютну цінність діалогу, демонструючи нерівномірні позиції учасників комунікативного процесу, неспівпадіння їхніх запитань і відповідей, ініціатив і очікувань. Здається, цей науковець наблизився до розуміння принципової обмеженості людського спілкування, де кожний землянин змушений реконструювати послання давно померлих авторитетів за їхніми слідами на папері або в пам’яті, а також — у випадку релігійної комунікації — пробувати вийти на контакт з невидимим і неуявним Творцем всесвіту.
Однак висловлені зауваження не впливають на загальну високу оцінку роботи, що є самостійним та завершеним науковим дослідженням, повністю відповідає вимогам п. 13, 14 „Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. №423 зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2009 р. №1197, від 12.09.2011 р. №955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Ю. С. Лавриш заслуговує на присвоєння наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
Доктор наук із соціальних комунікацій,
доцент кафедри журналістики
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
М. А. Балаклицький