Відгук
на автореферат дисертації Гоцур Оксани Іванівни «Сучасна українська преса як чинник формування геополітичної стратегії України (2000–2014 рр.): проблематика, концептуально-змістове навантаження»
на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики (Львів, 2016, 20 с.)
Тема, обрана Оксаною Гоцур, актуальна не лише для її дисертаційної праці, але й для України в цілому. Зрештою, це є вже гарною традицією для української науки про журналістику — займатися темами, актуальними не лише для науки, але й для суспільства. Актуальність таким чином розщеплюється на актуальність наукову (хронологічну) та суспільно-політичну. І це найкращим чином характеризує нашу науку, яка прагне тримати руку на пульсі часу, стежити й оцінювати найновіші явища в мас-медіа. Для України проблема геополітичного вибору — це зміст життя часів незалежності. Росія як вважала раніше, що «не было, нет и быть не может», так і зараз ставиться до українців та Української держави. Це і є головним чинником нашої боротьби.
Дисертаційне дослідження Оксани Гоцур має важливе практичне значення. У ньому, як у дзеркалі, українські журналісти побачать самих себе, знайдуть узагальнення свого досвіду, переживуть історію нашої та своєї боротьби останніх років. Адже тема вибору не може (не повинна) залишити байдужим жодного журналіста, у якій би галузі він не спеціалізувався. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі, стати підставою для наступних наукових студій політичної проблематики в ЗМІ.
Разом з тим варто відзначити міждисциплінарний характер праці Оксани Гоцур, у якій (праці) виразно простежується крім масовокомунікаційного, ще й політологічний дискурс. Зазвичай, у науці про журналістику, попри стале переконання її зв?язку з політикою, мало робіт, які б на поважному методологічному рівні розглядали відображення політичних процесів у пресі. Молодих дослідників відстрашує сама потреба занурення в конфлікти й боротьбу, скандали й бійки, якими насичене українське політичне життя. Поширюється думка: «Політика — брудна справа». Мовляв, чесній людині немає чого братися за неї. Свого часу Юрій Андрухович в інтерв?ю ВВС сказав про штучність цієї сентенції, мета якої зробити політику в України сферою діяльності шахраїв та спецагентів РФ. Оксана Гоцур не побоялася слави брудної справи, а сміливо взялася за вивчення й дослідження найважливішої політичної теми сьогодення.
Її дослідження багате на цікаві приватні спостереження і корисне загальною концепцією. Вона виокремила чинники підходу часописів до зовнішньополітичної проблематики, визначила тенденції у висвітленні нашою пресою геостратегічного вибору України. Зазвичай, якщо в медіа-студіях говорять про журналістську міфотворчість, то прагнуть вести мову про минуле. Оксана Гоцур не злякалася говорити про сучасну міфотворчість та ще й показати шляхи та методологічні засади її створення. Аналіз концептів «Росія» — «Європа» дав можливість побачити, що це бінарна опозиція, яка окреслює протилежні вектори розвитку майбутнього України.
На обговорення, очевидно, в дискусії потрапить такий момент. Як не дивно. він так само пов?язаний з вибором. На цей раз не геополітичних пріоритетів України, а видань для аналізу. Якщо виходити з концепції професора Степана Андрійовича Костя, видання, створені на кошти ворожих урядів, не можна вважати українськими. Авторка сама доходить до висновку, що часопис «2000», «незважаючи на те, що виходить на території України, є повністю антиукраїнським виданням з позицій державності та соборності. З огляду на редакційну політику, геостратегічна проблема в цьому тижневику подана з проросійських позицій» (с. 12). Тож питається в задачі: які підстави зараховувати антиукраїнське видання до корпусу української преси, якій присвячено роботу.
З дрібних спостережень відзначимо таке. Обґрунтовуючи нижню хронологічну межу (2000 рік) вона апелює до прагнення «побачити та осмислити, як у новому тисячолітті розвиваються стратегічні напрямки розвитку України» (с. 3). Незручно говорити про те, що відлік починається з одиниці, а не нуля. Шекспір написав «Гамлета» ще в ХVІ столітті (1600), а нове ХVІІ століття розпочалося в наступному році. Так і для нашої авторки нижньою межею мав би стати 2001 рік — перший рік нового тисячоліття.
Не прикрашають автореферат вислови, де трапляються тавтології, як-от: «преса активно порушує питання визначення геостратегічних позицій держави з позицій реалізації євроінтеграції» (с. 8).
На с. 6 у контексті видатних дослідників історії української преси: С. Костя, І. Крупського, М. Присяжного згаданий такий собі Л. Іванов. Я не знаю, хто це такий, а ним же відкривається список, отже визнається його пріоритетне значення для науки. Можливо такий учений і справді існує, але мені він не відомий. Тут місце, швидше, для М. Ф. Нечиталюка чи Н. М. Сидоренко.
У цілому ж висловлені нами зауваження мають приватний характер, висловлені в процесі наукової дискусії і не позначаються на загальній високій оцінці роботи, яка вже була заявлена. Праця читається з інтересом, сприймається як успішна, потрібна для нашої науки про журналістику. Дисертація відповідає всім вимогам, які висуваються до докторських дисертацій, а її автор Оксана Іванівна Гоцур заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
5 квітня 2016 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.