Солганик Г. Я. Спорт в зеркале журналистики:
(О мастерстве спортивного журналиста) /Сост. Г. Я. Солганик. – М. : Мысль, 2009. – 220 с.
Танці, танці, танці… Зараз це просте слово постійно на слуху. За великим рахунком, ми, прості обивателі, які захоплюються танцювальною культурою, не можемо відірватися від телеекранів, маніакально шукаючи все нові і нові ТБ-танцювальні майданчики. А не прості обивателі тимчасом починають танцювати, танцюють і вдосконалюють свою танцювальну майстерність. Чому так? Адже всі говорять, що танцями можна зайнятися в будь-якому віці; що танцювання дозволяє впоратися з нашими комплексами; що це підвищує настрій. Суцільний потік «що…», «що…», «що…». Чому ж тоді більшість з нас продовжують із завмиранням серця стежити за перипетіями танцювальних шоу, на кшталт: «Майданс», «Танцюють всі», «Танці з зірками», «Болеро»? Продовжують залишатися вдома, замість того, щоб самому (-ій) відправитися на танцмайданчик. Для початку, хоча б повболівати за своїх знайомих, друзів чи земляків. Не говорячи вже про те, щоб поповнити їх ряди своєю персоною.
З того часу, як я почала «обертатися» у танцювальній сфері, намагаюсь знайти відповідь на це питання. Відсутність танцювальних фестивалів? Грошове питання? Лінощі?.. На мій погляд, у цьому ланцюжку все ж не вистачає іншого аргументу – відсутність інформації, яка б зацікавила й змусила захотіти займатися спортом. Хоча за словами нашої влади, в Україні відбувається процес розвитку й популяризації танцю, пропагування здорового способу життя, позиціювання танцю як виду спорту, популяризації молодіжної танцювальної культури й розвитку сучасних видів танцю. Де ж ця популяризація? Так і хочеться вигукнути: «Покажіть, будь ласка, це місце на українській карті!» А тимчасом успіхи наших танцюристів-співвітчизників звучать уже в інших країнах. Там, де це оцінили.
У ХХІ сторіччі багато моїх співвітчизників лають політику й різні явища епохи СРСР. Комусь здається, що є за що, і це вірно. А от танці в денний час на міських танцмайданчиках – теж погано? Люди знайомилися, удосконалювали своє вміння танцювати, розважалися, переймали досвід інших, і при цьому щиро, від душі, веселилися. Без алкоголю, цигарок і інших шкідливих новацій родом з нашого століття.
Спроби дати відповідь на ці питання роблять автори статей – спортивні журналісти, вчені, викладачі Московського і Київського державного університетів – на чолі з редактором книги «Спорт в зеркале журналистики (О мастерстве спортивного журналиста)» Григорієм Солгаником.
Чому ж така назва? Як зауважує автор, спорт сьогодні став масовим продуктом, що становить інтерес для споживачів спортивного видовища і є джерелом прибутку. Як створюються спортивні новини, який шлях проходить спортивний журналіст, що являє собою «кухня» спорту – все це цікаво, як журналістам, так і простим обивателям, що люблять спорт незалежно від того, танці це чи плавання, футбол чи хокей.
Вдало створений імідж масового спорту є життєвою необхідністю для кожної держави, оскільки популяризація фізичної, в тому числі, й танцювальної культури, а також здорового способу життя – соціально важливе завдання, що, крім оздоровлення націй, служить джерелом збільшення потенційної аудиторії спортивних видовищ, а відтак спонукає спортсменів до вищих досягнень. Така головна ідея цієї книги, що нараховує сімнадцять статей, присвячених симбіозу спорту й мистецтва.
Звичайно, у моїй танцювальній темі можна багато чого «нарецензувати». Були ідеї зробити рецензії на «Спортивный дискурс: базовые понятия и категории; исследовательские задачи» Олександра Зільберта чи «Спортивную публицистику и спортивную журналистику» Дмитра Тулєнкова. Але відкривши книгу, в якій Григорій Якович Солганик так майстерно поєднав статті різних авторів, захотілося читати, їхати в метро далі-далі, і читати, читати…
Стаття «Нужна и нам перестройка»( О. Чайковський) присвячена завданням спортивної журналістики на сучасному етапі. Автор роздумує про головні першочергові її цілі: захист здоров’я людей, розвиток масового спортивного руху, формування гармонійної особистості. Тема плавання та танцю конкретизується в статті С. Шенкмана «Первой была „девочка-амфибия”». На прикладі однієї журнальної кампанії «Танцювати раніше за ходити» автор показав, як саме можна пробудити у читача інтерес до цієї культури.
Про те, як за допомогою спорту можна легко маніпулювати інтересом людей у політичних цілях, розповідають журналісти В. Гескін і Б. Тосунян у статті «…И золотые олимпийские медали». Практично ще мало вивченому аспекту спортивної журналістики присвячена стаття Є. Проніної «Психология спорта и психология репортажа». Що саме людина шукає у спорті? Яка психологія спортсмена, вболівальника, репортера? Як відображається танок у репортажі? Саме на ці питання й відповідає авторка. У збірнику дістали своє відображення й проблеми телевізійної спортивної журналістики (А. Іваницький «Трудный хлеб телекомментатора», В. Скорятін «Техника спортивного интервью»), і проблеми професійного становлення журналіста, який висвітлює танцювальну тематику (Є. Грінгаут «Остановить мгновение!», В. Кудрявцев «Дорога, которая выбрала нас. Вместо заключения»), і питання етики журналіста (Б. Бєзунов «Право на олимпийскую аккредитацию»).
Серія статей присвячена мові та стилю спортивної журналістики, літературній майстерності, тим ситуаціям, коли журналіст зобов’язаний на схожі за тематикою події писати різні і водночас цікаві тексти, особливостям використовуваних жанрів. Ці питання досліджують у книзі такі автори, як Г. Солганик у статті «О языке спортивной журналистики», І. Голуб у праці «Образность спортивних публикаций», Н. Кохтєєв у дослідженні «Эффективность язика спортивних материалов», А. Пінчук у нарисі «Специальная лексика на страницах спортивной печати», К. Накорякова в статті «Портрет спортсмена (из наблюдений над газетной практикой)», Н. Бичкова в розвідці «Разговорная речь в „разговорных”» жанрах». Але особисто мене як журналіста, що захоплюється танцювальною тематикою, найбільше зацікавили статті Т. Дроняєвої «О некоторых особенностях повествования в спортивних репортажах» та Л. Кайди «Стилистические ресурсы современного спортивного репортажа».
«Бывает, что спортивный журналист старается не говорить о своем кредо, скрывает его даже от себя самого. Но он не может скрыть его от болельщиков. О спорте спрашивай меня, что хочешь. Я специалист, я все о нем знаю, кроме того, почему я – спортивный журналист. Так уж вышло. А самое сильное впечатление? Изволь, назову. Только вряд ли оно тебя порадует. Я часто бываю на лыжных гонках. И каждый раз жутко слышать, как на подъемах-тягунах женщины с криком выдыхают воздух… будто они бегут крича». (із статті Т. Дроняєвої «О некоторых особенностях повествования в спортивних репортажах»).
У книзі ґрунтовно розглядається підвищена емоційність танцювального спорту. Якщо звести всі думки докупи, після прочитання статей особисто для себе я відкрила, що спортивні події для читача несуть не тільки розважальну функцію і функцію «емоційної розрядки», а й також виховну. При цьому, якщо вплив на «пасивних» шанувальників танцю-спорту обмежується інформаційною й розважальною функціями, то активні шанувальники, для яких інформація (що пов’язана із танцями) є невід’ємною частиною життя, відчувають на собі прояв інформаційної, аналітичної, виховної, пропагандистської функцій танцювального дискурсу.
Які питання сьогодні особливо хвилюють спортивних журналістів? У чому секрет їх майстерності, особливості й труднощі професії? Як зробити спортивні матеріали яскравими, гострими, захоплюючими? На ці та інші питання дають відповіді автори книги, намагаючись донести до читача різні «зрізи» спортивної журналістики. І хоча в книзі «Спорт в зеркале журналистики: (О мастерстве спортивного журналіста)» говориться про 1989 рік (саме тоді вийшло перше видання збірки), роль спорту в нашому житті не змінилася. Навіть, з 2011 у 1989-й легко перенестися, коли живеш у життєвому русі спорту.
«Человек ищет и находит в спорте красоту, самоотверженность, благородство, уникальность… И каждый раз поражает глубина и непосредственность переживания людьми событий, которые лично их не касаются, да и вообще существенного значения иметь не могут, так как носят откровенно игровой характер. Причем эти переживания становятся чем-то вроде воспроизводящихся спонтанно устойчивых проявлений индивидуальной психической жизни. Не по содержанию, которое всегда индивидуально, а по своей психологической сути они одинаковы у людей самого разного возраста, образования, личного опыта и душевного склада. Чтобы хоть как-нибудь объяснить данный феномен, нужно понять, что психология болельщика – это неотъемлемая часть психологии спорта.
Включение болельщиков в сферу интересов психологии спорта не противоречит установившимся научным взглядам. Спорту так же необходимы болельщики, как СМИ – читатели. И если сегодня психология СМИ – это главным образом психология телезрителей, читателей, слушателей, так как именно реакция аудитории служит мерилом ценности передач, то почему же психологии болельщиков не занять такое же место в психологии спорта?», – наголошує авторка статті «Психология спорта и психология репортажа» Є. Проніна у книзі «Спорт в зеркале журналистики: (О мастерстве спортивного журналиста)».
Ірина Кондакова