Відгук
на автореферат дисертації Павлюх Марії Василівни «Соціально-політична комунікація в сучасних польських медіа»
на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики (Львів, 2016, 20 с.)
Дисертація М. В. Павлюх не просто актуальна, а давно очікувана в українській науці про журналістику. Давно напрошувалося спеціальне дослідження про сучасну польську пресу. Обрання за предмет соціально-політичної комунікації цілком виправдане, бо цей тип комунікації є ядром, стрижнем журналістики. Таким чином, робота зосереджена навколо головного аспекту функціонування медіа.
У дисертації подано глибокий аналіз великого за обсягом періоду польської журналістики; авторка розпочинає її репрезентувати від 1989 року, що цілком справедливо й виправдано. Нам тільки здається, що називати цей час періодом «становленням польської держави» (с. 2) можливо й не потрібно, бо історія польського державного будівництва не розпочалася в 1989 році. Але підкреслимо: хронологічні межі охопленого в дисертації матеріалу вражаючі.
Дисертантка сильна знанням джерел своєї роботи, серед яких, зазвичай, розрізняють самі журналістські тексти і наукові праці з теми. У роботі Марії Павлюх використано чимало польських праць, з яких узято важливі оцінки та типологічні характеристики. Цей матеріал використаний творчо, що надає дисертації відктивавчого змісту.
Особливо сильна дисертація в поданні регіональної польської преси. Я маю на увазі, що центральна преса, як-от: «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita» — загалом добре відомі, часто цитовані, публіцисти цих часописів мають в Україні навіть свої перекладені книжки. Але авторка дійшла до провінційних видань, таких, як «Gazeta Wroc?awska», «Kurier Lubelski» — і розглянула їх докладно й сумлінно. Нам тільки здається. що визначати відмінні риси центральних і регіональних часописів у той спосіб, нібито центральні медіа подають загальнодержавну, а регіональні «інформацію локального характеру» (с. 13), примітивно для дисертації. Це те, що лежить на поверхні. Дослідник повинен знайти глибші відмінності.
Закономірно в дисертації виникає «український мотив». Але почесно для дисертації й дисертантки — це розгляд української тематики в тій же польській суспільно-політичній комунікації, де висвітлюється тема української політики в польських медіа, подання спільних історичних подій, створення образу українця. Велику зацікавленість викликає аксіологічна динаміка в польській пресі щодо образу українця, яка змінюється від негативної в радянські часи до позитивної в новітніх медіа.
У дисертації приваблює методологічна універсальність підходу до предмета дослідження: авторка вміє поєднати вихід на макропозицію, з якої бачаться загальні тенденції й процеси, із зануренням у технологію створення медіапродукту, поетику журналістського тексту, розгляд «низки психологічних прийомів» (с. 10), властивих для суспільно-політичної комунікації.
Найбільш відчутною колізією для мене в сприйнятті змісту роботи було залучення до суспільно-політичної комунікації й реклами (с. 4, 5, 6, 12). Можливо, я чогось не зрозумів у логіці розгортання теми роботи, але я її сприйняв як працю з журналістики. Колись, років двадцять тому, коли ще існував певний синкретизм, ми ще мали ілюзії про спільність цих двох феноменів. Сьогодні ж вони рішуче розведені самим життям у різні площини: правдивого інформування й маніпулятивного впливу. Зрозуміло, що й політична реклама використовує медіа як носії, але вона однозначно не є журналістикою. Ця провідна ідея недостатньо чітко проведена в роботі. Моя порада на майбутнє: або зовсім відмежуватися від політичної реклами, або подавати її з відповідними застереженнями, щоб наївний читач не зрозумів, що це так само журналістика.
З дрібних зауважень озвучу такі. У переліку авторів, які репрезентують вивчення світоглядної журналістики, тобто публіцистики (с. 5) хотілося б бачити прізвище Володимира Здоровеги. Зринає в пам?яті блискуче дослідження Олени Кузнецової «Український теоретик публіцистики — перший» (2007). А тепер панує цілком фальшива ідея — назвати членів своєї спецради. Але ж є класика і класики і наш обов?язок пам’ятати про них.
Авторка дисертації порадувала читачів заявою: «подаємо свою дефініцію поняття «політична культура ЗМІ» (с. 5), але дефініції на подала. А навіщо: нехай покортить. Моя порада: у програмах навчальних курсів, авторефератах не можна такі програмові речі позначати знаком, їх треба подавати, тим більше, що дефініція — це стисле визначення, під нього не потрібно півсторінки.
Можливо, я щось пропустив, але я вперше в цій дисертації прочитав про те, що промова — це епістолярний жанр (с. 11). Епістола (лист) — це щось написане й переслане (передане) конкретній особі. Жанр відкритого листа придумала журналістика. Промова тяжіє до жанру ораторського мистецтва, проповіді; і це так само публіцистика. Навіщо ж заплутувати справу, і підключати сюди епістолярні жанри?
У цілому ж висловлені нами зауваження мають приватний характер і не позначаються на загальній високій оцінці роботи. Праця сприймається як успішна, потрібна для нашої науки про журналістику. Дисертація відповідає всім вимогам, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Павлюх Марія Василівна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
22 вересня 2016 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.