8 вересня 2016 року в рамках фестивалю «NonStopMedia»відбулася вистава «Людина»від поетико-театральної студії «Театр Уродів».
Захід був призначений на восьму годину вечора в«АРТпідвалі» Муніципальної галереї за адресою вул. Чернишевська, 15, поруч із Центральною дитячою бібліотекою Київського району.
Вистава розпочалася десь близько пів на дев’яту вечора, двері у підвальне приміщення п’ятнадцять хвилин були зачинені, а черга була довжелезною. Коли нарешті глядачів почали пускати всередину, виявилося, що приміщення для такої кількості людей замаленьке, тож дуже затісно.
Сама вистава почалася в темряві. Деякий час у повній тиші лише працював телевізор, точніше, горів лише білий у чорну крапку екран, як буває, коли не ловляться канали. Окрім телевізора, біля стіни на стільці сидів манекен, схожий на робота, усередині голови якого горіла лампочка. Так тривало, може, хвилину чи дві.
А потім актор заговорив. Усявистава складалася з його монологу. Актор говорив, і виникало враження, ніби він говорив від лиця манекену. Промовляв монолог глибоко психологічний, філософський, наповнений усвідомленням героя, ким він є насправді, із чого складаються його життєві цінності. Допоміжними засобами виступали газетні листи, якими актор символізував інших персонажів. У процесі монологу герой усвідомлював, що навколо нього самі лише фальшиві речі, і все, заради чого він жив, – лише ілюзія його думок, і це приводить його до відчаю. Цікавий та несподіванийдля усіх ефект (як виявилось потім, несподіваний і для організаторів також) виник, коли актор у процесі монологу вкрутив лампочку, а вона через пару хвилин розірвалася. Потім увімкнулося верхнєосвітлення, і глядач зміг побачити якісь надписи чорною фарбою на тілі актора.
Глядач бачить, як герой поступово втрачає розум. На деякий час у приміщенні настає повна темрява, а коли знов умикають світло, виявляється, що десь дівся манекеніз лампочкою усередині голови.Позаду актора знаходиться біла стіна. У відчаї герой розриває її, і глядач бачить такі самі надписи, як і на його тілі. Герой читає звичні для нас слова з незвичним, новим сенсом, змушуючи побачити вкладений у них сенс під новим кутом. Актор бере зелену фарбу та поверх чорних надписів пише слово «Людина»; він говорить про пошуки себе, порівнюючи власну душу з пустелею.
Далі – ще один непередбачуваний поворот сюжету. Стіна складається з трьох частин, і вона починає розвертатися, а глядачу показуються три доктори, котрітримають стіну. Герой, загнаний у кут своїми думками, вже остаточно божеволіє, і доктори надягають на нього гальмівну сорочку та саджають непритомного на стілець, де раніше сидів робот.
Далі – іще один шокуючий поворот. Доктори стягають із себе одяг, і глядачі бачать ті самі написи на їхніх тілах, що й на тілі героя. Доктори виходять та зупиняються серед глядачів, і усі завмирають: нічого не відбувається. Темрява, тиша, тільки телевізор шурхотить. І раптом з’являється зображення. Відео, що символізувало місце, де герой перебуває думками, – пустеля його душі. Він вибачається, що так усе скінчилось, і йде на пошуки себе. Але коли він зникає за горизонтом, відео переривається та знов повторюється на тому моменті, де герой починає зникати за горизонт. І так повторюється разів п’ять-шість. На тому і закінчується вистава.
І глядачі зрозуміли, що вистава скінчилася, лише коли звуковик залишив приміщення.
Актор Роман Шемігон, який є також керівником«Театру Уродів», сам написав монолог та зіграв його. Монолог дещо відображає філософію їхнього театру та життєву позицію самого Романа.
Вистава відбувалася вдруге. Перший раз цю постановкуможна було побачити четвертого червня, а підготовка її тривала три роки, головна причина – пошук приміщення, бо вистава не розрахована на велику аудиторію.
Композиція, що лунала під час вистави, була дуже незвичною, нібито мелодію ліпили зі звуків, що надавало потрібної атмосфери. У цілому реакція глядачів залишилася неоднозначною, втім, людям, що полюбляють глибокі філософські роздуми, така вистава однозначно сподобається.
Альбіна Федотова,
студентка IV курсу відділення журналістики
