Відгук
на автореферат дисертації Переяслова Віталія Олександровича «Естетико-філософська парадигматика творчості Василя Мисика» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю
10.01.01 — українська література (Харків, 2016, 20 с.)
Василь Мисик належить до числа особлива шанованих у Харкові українських поетів. Безумовно, не губиться він і на тлі всієї України, української поезії. За рівнем творчості — це класик, хоча й не першої руки. Можливо, йому не дала піднятися на вищий щабель його доля. Але якщо у вигляді експерименту припустити, що він би прожив життя Павла Тичини чи Максима Рильського, то й результати його творчості були б іншими, а головне — йому б більше пощастило на літературно-критичні інтерпретації. Актуальність теми дисертації слід вбачати в спробі цілісного осмислення творчості поета. Так ми говоримо традиційно, маючи на увазі, що в дисертації на двісті сторінок, звичайно ж, можна дати більш глибокий розгляд творчості письменника, ніж у статті чи передмові. Але швидше за все, це ілюзія, і в стислому обсязі можна сказати важливі й істотні речі. А відтак дещо спрощеною виглядає оцінка з першому розділу праці дисертантом своїх попередників, усяких там брюггенів, муратових, новиченків, ільницьких, які, мовляв «не пропонували характеристики творчого доробку В. Мисика як цілісного ідейно-художнього комплексу» (с. 4).
Я думаю, тут міститься пастка. Для Василя Мисика висунута в заголовок роботи «філософська парадигма» була навіть не основною, а єдиною. Тож припускати, що дослідники його творчості могли б писати про щось інше, зовсім не доцільно. На інші теми щодо В. Мисика писати не було про що. Муратов, Третьяков — поети ширшого діапазону, для них «філософська парадигма» — частина творчої репрезентації. А от В. Мисик увесь у ній умістився. Очевидно, в цьому варіанті слід було б говорити про глибше прописування в дисертації цієї теми в деталях, аніж її постановку.
Дисертація, як свідчить, автореферат, відзначається старанністю й сумлінністю автора. Відповідальність відчувається на кожному кроці; у тексті немає граматичних помилок, тема розкрита якщо й не вичерпно, то переконливо, поданий цілком імовірний варіант її інтерпретації. Чому я говорю: «імовірний варіант»? Тому що він мені бачиться не єдиним. Наприклад, я б не став робити два реферативні розділи, а подав би їх як параграфи одного. Особливо другий розділ з його кваліфікаціями, що таке філософська лірика, що таке художній переклад, не містять якихось свіжих ідей; автор лишається в межах наявного знання, але засвідчує, що він ним оволодів.
Найкращими розділами роботи є третій і четвертий, де мовиться про творчість Василя Мисика. У них відповідно розглядаються поеми та лірика поета. Але я залишаюся недостатньо переконаним, що поеми мають розглядатися в межах поняття «етноестетика», а поезії — як філософська лірика. Ми намагаємося осучаснити свої дослідження новою термінологією, а насправді лишаємося в межах дослідження мотивів, філософських ідей, проблем, образу ліричного героя. От що залишилося в сухому осаді? Виявляється, що «проблема людської пам?яті», за В. Мисиком, «фундамент людського життя й показник людськості» (с. 11). А «проблема війни» для поета — «це позбавлене сенсу масове вбивство» (с. 11). Мені здається, що йдеться про речі самозрозумілі, а не художні відкриття у філософській ліриці поета.
Коли я говорю про варіантність виконання цієї теми, то я шкодую за тим, що до репрезентації естетичної парадигми Василя Мисика не залучена його літературна критика, натомість подаються студії над світоглядним рівнем його перекладацької діяльності. Поет займається перекладами в межах свого знання мов. Це його перше обмеження. Друге обмеження — редакційні замовлення. Коли В. Мисик обирав східні мови, то мотив був один — втекти з Харкова від НКВД й загубитися в пісках Середньої Азії. А літературна критика В. Мисика, наскільки мені відомо, ще лишається незібраною, а можливо, й не надрукованою. А що може яскравіше свідчити про естетичну парадигму, як не літературно-критичні погляди автора?
Завершають роботу переконливі висновки, у яких автор дає відповіді на всі поставлені перед собою у вступі завдання. Відзначимо виправданість застосування ним біографічного методу, який цілком справедливо названий ним на першому місці. Хоча й тут лишається простір для дискусій. Наслідуючи В. Хитрука, дисертант виокремив три періоди в творчості В. Мисика. Мені ж здається що їх два: 1920–1930-х рр. і післявоєнний, з величезною перервою в 1941-1955 роках. Автор має одинадцять публікацій, вісім з яких друкувалися у фахових та зарубіжних виданнях, що дозволяє говорити про високий рівень апробації проведеного дослідження.
У цілому ж відзначу, що не можна не радіти появі роботи Віталія Переяслова про естетико-філософську парадигматику творчості Василя Мисика, автор довів свою здатність розв’язувати складні теоретико- та історико-літературні завдання. Дисертація Віталія Переяслова є гідним унеском в українську гуманітарну науку, за методологією, об’єктом і предметом цілком відповідає вимогам ВАК України до кандидатських дисертацій –– розв’язувати важливу наукову проблему. Це дозволяє говорити про те, що Віталій Олександрович Переяслов заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 –– українська література.
14 листопада 2016 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.