Коли війна стукає у двері, звичний хід речей кардинально міняється. Столяр, вчитель історії чи письменник в мирному житті бере до рук зброю і перетворюється на захисника своєї землі, родини і честі. Війна дійсно має не жіноче обличчя, і образ жінки, здатної стати снайпером, розвідником чи танкістом, викликає дискомфорт у більшості людей. У цій ситуації виникає питання: чи дійсно жінка може стати воїном і чи справді та, що дає життя, може його відбирати?
У масовій свідомості більшості українців жінка – це та архетипна «берегиня», яка несе мир і спокій. Вона народжує дітей, стежить за тим, щоб родинне вогнище не згасло, а її чоловік залишався ситим і задоволеним. Уявлення про «слабку стать», попри це, не заважає багатьом представникам статі «сильної» систематично бити і принижувати своїх дружин. Статистика – річ дуже вперта, а згідно із нею, 93% постраждалих від домашнього насилля – саме жінки. І дивує те, що така жахаюча цифра лишається можливою в ХХІ столітті, коли нібито все давно поставлено на свої місця: жінка більше не прирівнюється до худоби, вона має право на голос і на саморозвиток.
Менш із тим, реальність лишається далекою від моральних ідеалів, як і кілька століть тому. Чомусь жіноча стать досі лишається синонімом емоційної нестабільності і нездатності піклуватися про себе. І це – попри сотні історій успіху жінок по всьому світу. Кожного разу, коли на обрії з’являється пані на непоганому авто, як у чоловіків, так і в жінок, виникають сумніви щодо того, як вона його отримала. Жінка в політиці, «святая святих» чоловіків, – це обов’язково «стерво» чи «повія». Образ тихої і сумирної істоти, яка або живе заради задоволення чоловіка, або мовчки терпить постійні приниження і паше гірше за коняку, ніяк не виходить з масової свідомості. Будь-які інші варіанти викликають відверте обурення чи нерозуміння. Особливо ситуація загострюється в часи війни.
Від поляниці до радянської жінки
Історія ж надає немало свідчень про те, що жінки, які жили на території сучасної України в часи Київської Русі, відігравали серйозну роль у військових звитягах чоловіків. В ХІ столітті в племені полян існували цілі загони жінок-воїнів, яких так і називали – поляницями. В літописних згадках і фольклорі цієї доби можна знайти чимало розповідей про те, як такі воїни лякали ворогів і несамовито боролися на рівні з мужчинами. Поляниці були серед охоронців князя Святослава, і, якщо вірити билинам, одна з цих жінок навіть змогла вибити з сідла знаменитого Добриню Нікітіча. Не менш войовничою була і славнозвісна княгиня Ольга. Навряд чи спалення послів живцем у лазнях чи знищення п’яти тисяч древлян можна назвати типовою поведінкою представниці «слабкої» статі.
Про здатність жінок цієї доби «всипати перцю» свідчить і історія заснування Мотронинського монастиря. У 1036-му році на його місті стояла фортеця одного з найкращих воєвод Ярослава Мудрого – Мирослава. Повертаючись з походу на печенігів, воєвода вирішив перевірити, чи здатні його домочадці захистити фортецю. Він наказав виставити свої човни в бойовому порядку, а сам одягнувся в трофейний костюм. Перевірка виявилася вдалою, але не для Мирослава. Його дружина Олена не просто миттєво організувала оборону, але й винищила майже всі човни «атакуючих», а їхнього «командира» вразила з лука прямо в серце. Коли правда відкрилася, Олена прийняла постриг, взяла ім’я Мотрона й організувала на місці фортеці монастир, який успішно функціонує і досі.
Значних змін зазнав образ жінки-воїна в добу Козаччини. Попри те, що Запорізька Січ була місцем, куди «бабам» сунути носа не дозволялося, історій про мужніх козачок збереглося чимало. Найбільш яскрава – оповідь про отаманшу Настю, яку записав історик Дмитро Яворницький. Дівчина не просто не сиділа біля вікна і не виглядала свого милого з походу. Вона ще й «держала у себе ватагу козаків».
Проте, в ці часи вже необхідно було носити шаровари, шапку та ще… малювати вуса і видавати себе за чоловіка. Від вольностей поляниць не лишилося й сліду. Точні причини такої зміни досі не відомі. Можливо, давньослов’янські погляди на жіноцтво були успішно витіснені християнськими, де жінка – це причина гріхопадіння чоловіка, істота зі слабким духом і таким же тілом.Попри це, образ дівчини, яку «чорноморець вивів босую на морозець», навряд чи був домінуючим.
Першими, хто здогадався використати образ жінки-воїна на території України для ефективної пропаганди, були політики, а саме – більшовики. В часи Другої Світової існувало немало мотиваційних плакатів, на яких молоді дівчата просили воїнів не здаватися і звільнити рідну землю. Поряд із ними можна було побачити інші версії, де велична жінка в одній руці тримала сніп, а в іншій – дебелий автомат.
Армія має надію
Сучасна українська ситуація змушує повернутися до питання, чи здатна жінка воювати на рівні з чоловіками? Спільнота «Фотопроекти» виклала на свої сторінці у мережі Фейсбук знімки 12 жінок в розкішних вечірніх сукнях. Шикарна атмосфера доповнювалася зброєю в тендітних руках. Але найбільш відомою історією, все ж, лишається полон Надії Савченко.
Полонянка російського агресора довгий час була об’єктом співчуття і натхнення. Плакати з її гарно відретушованим обличчям висіли ледь не на кожному кроці. Політична партія «Батьківщина» вдало користувалася ними задля отримання голосів електорату. А коли Надія таки повернулася в Україну, її простий одяг, змучене лице без мейкапу і різкувата манера говорити серйозно вдарила по нав’язаному політтехнологами образу. Можна помітити, що ті ж ЗМІ, які в часи полону Савченко викладали матеріали про її волю до життя, патріотизм і звитягу, сьогодні дивують історіями про те, як Надія прийшла до Верховної Ради (святая святих!) в звичайних в’єтнамках на босу ногу.
Образи героїв руйнуються неймовірно швидко, якщо вони не відповідають очікуванням людей. Після ідеологізації в ЗМІ не надто акуратна зачіска і не відретушоване обличчя здається чимось дивним, неприйнятним, просто диким. Разом з тим, війна і полон не можуть не накласти відбиток на зовнішність. Не можуть вони пройти і повз психіку.А поки політики будують свої кар’єри, жінки лишають роботу, дім, звичне життя. І нехай війна має не жіноче обличчя – сотні волонтерів, медиків, снайперів і розвідників мають саме таке лице.
Соловей Анна, студентка 6 курсу відділення журналістики