«Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом»
Так починається роман української письменниці ЛюкоДашвар «Село не люди». Претензійний, в дусі українського постмодерну, початок відразу відлякує несміливого читача, котрий звик, що література – це високе мистецтво, яке дихає чистими словами, вишуканими образами, приємними словами. Багато хто просто відкладе книгу й більше ніколи не згадає про неї, але ті, хто має міцні нерви і не вміє залишати вже почате чтиво, продовжить знайомитися з історією маленького села Шанівки.
Роман розповідає історію тринадцятирічної Катрусі, якій не пощастило народитися далеко від цивілізації. Авторка надає своїй героїні містичних, відьмацьких рис: довге волосся, що «лоскоче п’яти», великі очі, сумирний погляд, що дивиться десь аж в душу. Катерина живе у напіввимерлому селі Шанівка:«Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба – так навіки й залишишся. Аж ні.
За Шанівкою– три ґрунтові дороги. Після дощу всі три – суцільне болото. Однією підеш – за п’ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п’є горілку з мужиками, а як нап’ється, то горлає:
– Усе! Крапка! Тепер – тільки пісня!»
Батьки Катрусі живуть з тяжкої праці, а що роботи в селі вже багато років немає, то мусять перебиватися з хліба на воду. Хитрий підприємець Залусківський у свій час викупив у людей їхні паї, а тепер – наживає гроші на чужому горі. У батьків Катерини лишилася земля, яку він ніяк не може відібрати. Оскільки техніка є лише у Залусківського, батько дівчини мусить гарувати і прислужувати сільському «підприємцю» за можливість виорати землю на його тракторі.
Катерина, як будь-яка дівчинка-підліток, проявляє інтерес до красивого одягу. Порівняноіз сучасними бажаннями підлітків у місті, дівчина бажає до сміху мало: китайську «заколку» для волосся, якою так вихваляється її єдина подруга Людка, нове зимове пальтечко, за яке батьки на базарі віддають усі гроші, зароблені за літо, а найбільша мрія – то ліфчик, який би точно підтвердив: Катруся – вже не дитина.
Буденне життя дівчинки закінчується, коли приходить перша любов. Кохання це незвичайне, дике та неймовірне. Воно нагадує набоківську історію Лоліти, з тією лиш різницею, що героїня роману ЛюкоДашвар – абсолютно чиста душа, не готова до того, що у світ її вторгнеться щось неправильне, збочене, жорстоке. Тринадцятирічна дівчинка ночами зустрічається із сорокарічним Романом – батьком її однокласника Сашка. Після перших зустрічей дівчинка інстинктивно відчуває бажання очиститися:«А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися».
На тлі жителів Шанівки Катруся здається істотою з іншого світу, яку неминуче чекає загибель. Шанівці, забуті Богом і владою, існують за первісними законами виживання. Тут і стара Нечипориха, готова світ перевернути, аби свого не втратити. І чоловіки, єдине хобі яких – напитися і побити майже до смерті свою дружину, і Тамарка – власниця єдиного на все село кіоску з горілкою, і двоє хлопчаків, котрі знаходять дивну інструкцію по збільшенню свого причинного місця з допомогою впорскування гарячого парафіну.
Витівка останніх двох – Сергія і Сашка – закінчується трагічно. Перший – доповзає від закинутої будівлі до мазанки місцевої відьми баби Килини. Та рятує його життя, але дітей він більше не може мати. Другого знаходить його батько – той самий дядько Роман – уже мертвого. З цього моменту роман наповнений передчуттям неминучої біди. Сергій від сорому не може зізнатися, чому вони з другом таке утнули. Тому звинувачує у всьому Катерину.
Село Шанівка в романі – це уособлення сотень, тисяч сіл, які люди не хочуть бачити. Його навіть не вказують на картах. Традиції, пісні, звичаї – усе це зникає після того, як створений більшовиками колгоспний світ ламається навпіл – до незалежності і після. Люди, які за часи «комуністичного раю» звикли до постійної роботи в колгоспі й відсутності будь-якого критичного сприйняття світу, розгублено лишаються поза часом. Старе життя з його культурою і чітким світобаченням залишається десь в хатині старої відьми Килини, яку обходять і якої сахаються. Нового ж не створено, і змучені тяжкою працею люди перетворюються на первісне плем’я, в якому усякого слабкого готові розтерзати.
Усі жалі, невдачі, усе горе людське виливається на тринадцятирічну Катрусю. Вона стає тим, хто мусить відповідати за крадіжки Залусківського, алкоголізм чоловіків у селі, нещасливе сімейне життя жінок. Люди готові розірвати дівчинку, а їх первісний стадний інстинкт не дає їм спинитися, одуматися.
У цей час до Шанівки приїжджають два історики з Києва – Ігор Крупка і його друг Денис. Перший – нащадок славетного професора Крупки, який все життя провів у Москві, а коли прийшла пора виходити на пенсію і він виявився нікому більше не потрібним, згадав про своє українське коріння. Як і славетний батько, Ігор страшенно пишається своєю зневажливою і милостивою любов’ю до українського села. Але ще більше йому хочеться розкопати курган за Шанівкою, де, за легендою, заховані великі скарби. Побут шанівців дивує Крупку, ба – навіть жахає. Як тільки з’являється можливість, він втікає звідти аж до літа – поки не з’явиться можливість розкопати нагріту сонцем землю кургану. Перед від’їздом Ігор Крупка, вироджений псевдоукраїнець, каже:«Село – не люди. Розглядати село як скупчення людей – величезна помилка. Село – це традиції, це скарбниця націй, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації».
Звідси й випливає розшифрування назви роману. Село – не люди. З одного боку влада закриває очі на існування таких мізерних адміністративних одиниць і не вважає селян за людей. З другого – інтелігенція, яка мусила б боротися з таким ставленням до села, яке дійсно є скарбницею нації, лише наживається на історичних знахідках і зверхньо «пхикає», коли помічає відсутність унітазів та ванної. Зрештою, самі селяни від того, що їхнє життя багато років тому перевернули і знищили вщент, змусили існувати за новими, їм невластивими законами, стають «не людьми» – перевертнями, розгубленими і наляканими. А їхній страх провокує процес самознищення.
Нова людина українського села – це та нещасна Катруся, яку так ненавидять усі, окрім батьків. Вона сама складає пісні, ходить до баби Килини і щиро кохає. Коли в дівчинки виникає бажання обрізати своє довге волосся, доля сама не дозволяє їй цього зробити. Стара баба Килина – з її примовками, зіллями й умінням лікувати і душу, і тіло – це образ старого, незайманого села, де добро не підмінювалося злом, де гроші не мали ніякого значення, а традиції упорядковували життя так, щоб людина ніколи не ставала іншій людині вовком.
Бомба сільського невдоволення нарешті вибухає. Усе село приходить до Катриної хати з факелами – ніби під час полювання на відьом. Мати збирає гроші для дівчинки і відправляє її до міста – щоб та знайшла Ігоря Крупку і перечекала в нього. Поки Катруся шукає в столиці потрібну адресу, рятується від банди безхатьків і ледь жива приповзає на поріг історика, шанівці спалюють своє село. Катрині батьки помирають в обіймах один одного прямо у власній хаті, зла Нечипориха, котра поперед усіх бігла палити відьму, – від горя на своєму обійсті. Місто не хоче приймати дівчину, і після страшних поневірянь вона повертається до своєї Шанівки.
Сліз більше немає, як і суєтних бажань. Ні новеньке пальтечко, ні ліфчик, ні заколка у Людки у волоссі більше не мають жодного значення. Катря знаходить мертвих батьків, після чого напівжива приходить до хати відьми Килини. Там і лишається жити дівчина – варить зілля, ховає Нечипориху, починає складати каміння над могилою батьків.
З часом до Шанівки приїжджають люди. Ігор Крупка з Денисом – розкопати курган. Дружина Романа, Раїса – померти в рідній хаті. Особливої уваги варта сцена, де на попелищі Раїса знаходить чудову вазу:«Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, – тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
– Отакі дурні люди були у райраді, – озвалася Алка. – Нащо комбайнерові ваза?
– У сараї й простояла, – усміхнулася Раїса. – А куди її ще? Для хати завелика, викинути – шкода».
В цьому уривку чудово проілюстровано непорозуміння комуністичної влади та українського села. За тяжку роботу і втрачене здоров’я селяни отримували принизливу нагороду – вазу, яка ні на що б їм не згодилася. Раїса ставить у неї квіти на могилу чоловіка.
Тим часом Ігор Крупка і його друг намагаються розкопати курган. Вони стають майже одержимі тими скарбами. Курган не піддавався і чужаків не пускав: «Курган раптом – як трусоне! Ігор відскочив – аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:
– О! Я вже тверезий!
– Божевілля! Це просто якесь божевілля… – Ігор підхопився. – Поїхали!
– Куди? – Денис йому.
– До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!
Катерина надворі стояла.
– Що відбувається?! – Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. – Що ти зробила? Чому курган валиться?
– Час йому… – відказала Катерина.
– Що ти кажеш?
– Новий курган росте… А старому – час умирати. І все своє із собою забрати.
– Зупини це!
– Хіба я Бог? – посміхнулася. — Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…
– Та що це за місце прокляте!
–Шанівка… – сказала. – Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла».
Так, ніби фенікс із попелу, повстає нова Шанівка, де лишаються самотні жінки, щоб померти в рідній хаті, де маленька дівчинка з уже дорослою душею говорить ночами з померлими і будує новий курган, де лишилося те неповторне село – з його чистотою, правдивістю, традиціями й віруваннями.
Закінчується роман оптимістично:«Над мазанкою зметнулася легка хмаринка. До Шанівки попливла. Розігнала наглі хмари. Ясно стало. Так ясно, що, може, хоч Бог урешті побачить малу Шанівку».
«Село не люди» навряд чи можна назвати легким чтивом для розваги, хоча і написаний роман простою і зрозумілою мовою. Моторошні картини сільського виживання стоять перед очима ще кілька годин після прочитання останніх рядків. І навіть неймовірно реалістичні замальовки незайманої природи не згладжують відчуття запустіння і неминучої біди. Дивні, навіть огидні, сцена на початку книги плавно перетікають в сумну до сліз історію вимирання, страждання і втрат. Цей роман розповідає не про окреме вигадане село. Він – про сотні вільшанок, зорівок, балаклей, васильківок. Він – про людей, яких так легко зламати, знищити, озвірити. Про гібридні общини, зі розтрощеним побутом і уявленням про мораль.
А ще цей роман – про нас, тих, хто комфортно живе у містах і гидує випити молока з-під корови, виполоти бур’ян у бабусі на городі, поговорити з селянами, як з рівними собі – без зневаги, насмішок, зверхності і впевненості у власній вищості. Він – про нас, які забули, що чи не всі ми – нащадки цих селян, які не знали ресторанів і дорогих магазинів, не вчилися в університетах, але мали душу, значно глибшу і чистішу, ніж наші, мали розум і світосприйняття значно правдивіші. Цей роман – дзеркало того, ким ми стали. І нехай в ньому немає високих форм і вишуканих висловів. Але в ньому є істина: село – це люди, які в ньому живуть.
Соловей Анна, студентка 6 курсу відділення журналістики