Відзив
на автореферат дисертації Ткаченко Дани Анатоліївни
«Василь Симоненко: еволюція стилю і рух тексту»
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література (Київ, 2012, 21 с.)
Унікальність дисертаційного дослідження Дани Ткаченко полягає в тому, що постало воно з практичної (ужиткової) роботи авторки над упорядкуванням «Вибраних творів» Василя Симоненка для видавництва «Смолоскип», яке вийшло в світ 2010 року. Власне, ця праця підказала тему й щедро надала матеріал для вивчення, забезпечила авторку вибором такого аспекту дослідження, який надав її дисертації безсумнівної наукової актуальності й дослідницької свіжості.
З розумінням сприймається спроба авторки перемістити текстологію з галузі допоміжних філологічних наук до фундаментальних (с. 6). Кожний дослідник української літератури ХХ століття не міг не відчувати, що з нею коїться щось цілком особливе. Первісні редакції літературних творів виглядали сильнішими й художньо переконливішими за їх остаточні пізніші канонізовані зразки. Дивовижні трансформації відбувалися з тестами під тиском тоталітарного політичного режиму внаслідок цензурних спотворень, редакторських втручань і що найстрашніше – авторських завбачливих дотяжок творів з метою все ж донести своє художнє дітище до читача. Але ж згідно із загальновизнаними правила текстології, які багато років вироблялися в надрах науки (варто пригадати, що сама філологія народилася як текстологія і першим історично її методом був філологічний) канонізувався текст, який виражав останню волю автора. Мені здається. що текстологічним проривом був той епізод, коли в книзі «Український радянський роман» (1987) Віталій Дончик раптом став розглядати роман «Жива вода» Юрія Яновського, замість канонічної під назвою «Мир» його пізнішої переробки. В. Дончик посіяв перші сумніви в правильності текстологічних засад і дав приклад того, як гнучко можна поводитися з художніми текстами радянського часу. Концепція Дани Ткаченко будується на ідеї художньої оптимальності або художньо оптимального тексту, яку вперше без найменування застосував у названому дослідженні Віталій Дончик. Тому вважаю, що цей автор заслуговував на те, щоб його ім’я було назване серед теоретико-методологічних попередників дисертації.
Дисертація Дани Ткаченко має міцні теоретико-літературні підвалини. Теоретичні підстави дослідження викладені в першому розділі, який містить чимало продуктивних відкриттів. Це стосується, зокрема, запровадження категорії індуктивного розгляду стилю, реабілітації творчого поняття твору, вже названого поняття художньої оптимальності. Хотілося б подискутувати з авторкою з одного питання. Чи така вже безсумнівна категорія еволюції стилю? Чи не лежить на ньому відбиток дискурсу радянської доби, коли ідеологічний тиск змушував «еволюціонувати» усіх письменників у напрямку одного вектора? І чи не є ідіостиль категорією внутрішьнопсихічної ідентичності митця? І чи не залишається П. Тичина тим самим П. Тичиною, коли в нього «акордяться планети» і «Європа кумкає»? Людина тотожна собі в різних умовах, і перед лицем випробувань, і в стані вільної творчості. Якби режим реально мав можливість примусити всіх громадян стати інакшими, то їх, цих громадян, можна було б і не винищувати. Але пропозиції Народного Малахія з приводу реформи людини виявилися ілюзіями.
Хотілося більш чітко уявити, що таке «прогноз щодо конкретних текстів» (с. 5). Це поняття, приєднане до цілком зрозумілих «аналіз і синтез», залишає питання про те, як може реалізуватися «прогноз» для автора, який завершив свій земний шлях і його творчість є вже константою.
Увесь матеріал, пов’язаний з творчістю В. Симоненка, авторка зосередила в другому розділі. Мені ж виразно бачаться в цьому розділі два. Третій параграф, розбитий на п’ять пунктів (с. 8–16), мав усі підстави усамостійнитися. Особливо потужне враження справляє перший пункт цього параграфа «Стильове розгортання ліричного самовияву», у якому Дана Ткаченко подала приклади текстів, з якими їй довелося працювати, і показала методику вибору художньо оптимального тексту з врахуванням і лексичної доцільності, і фонетичної милозвучності, і синтаксичної виправданості, аж до врахування пунктуації.
Відзначу так само у вигляді запитання: чи найкращий спосіб організації матеріалу на жанрово-родових підставах? Зрозуміло, що авторка дисертації йде за структурою упорядкованої нею книжки. Але ж проведена нею текстологічна робота мала й свою внутрішню логіку. Чи не варто було б узгодити своє дослідження з типологією проведеної текстологічної роботи?
У цілому ж відзначу, що не можна не радіти появі роботи Дани Ткаченко про еволюцію стилю і рух тексту в творчості Василя Симоненка, авторка довела свою здатність розв’язувати складні теоретико- та історико-літературні завдання, застосовувати теорію на практиці, відновлювати художньо оптимальний текст. На її дослідження можуть спиратися наступні упорядники подібних книжок, оскільки тут подано універсальний алгоритм текстологічної праці. Дисертація Дани Ткаченко є гідним унеском в українську гуманітарну науку, за методологією, об’єктом і предметом цілком відповідає вимогам ВАК України до кандидатських дисертацій – розв’язувати важливу наукову проблему. Це дозволяє говорити про те, що Д. А. Ткаченко заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література.
23 березня 2012 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук професор,
завідувач кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В.Н. Каразіна.