Якось хтось із літературознавців пострадянського простору слушно зауважив, що, переймаючи американський спосіб життя з його повсюдною імітацією активності й нарочитою доброзичливістю, з його всеосяжною демократією й непомірною свободою, з його раннім дорослішанням і високою самовідповідальністю, з його кока-колою й макдональдсами, селфі та інстаграмами, екстраполюючи все це на себе й називаючи це культурою, ми абсолютно забуваємо про такий важливий пласт американської дійсності, як контркультура. І справа тут не стільки в тому, що всі згадані речі більшою або меншою мірою завдячують своїй появі на світ контркультурі. Справа в тому, що з таким підходом, з поверховим плоским поглядом на дійсність, ми надовго приречені з апетитом накидатися на крихти цивілізації, вважаючи їх цінним делікатесом.
Вся ця ситуація надактивно перекочовує в літературний простір, де, попри активне толерування англійської мови принаймні в перекладацькому середовищі, крім “Гаррі Поттера”, “П’ятдесяти відтінків сірого” й іншого мегамасового чтива важко знайти якусь альтернативу. Особливо, якщо йдеться про поезію. Звертаючись до одного з віршів Жадана, так і хочеться назвати це смертю англомовної силаботоніки, але оскільки вона й так давно своє віджила, то ліпше наректи це ілюзорним враженням кончини англомовної поезії взагалі.
Насправді це повністю хибна думка. Поезія там не загинула, а продовжує функціонувати й розвиватися, нехай і в досить вузьких колах. Навіть у Штатах із їхнім сучасним культмасовізмом можна віднайти кілька хороших поетів універсального спрямування.
Натомість все, що пересічний український читач знає про американську поезію – це збірка перекладів бітницької поезії від Юрія Андруховича. Щоправда, слово “переклад” вжито дуже умовно, оскільки Андрухович радше переспівав американських поетичних класиків ХХ століття, ніж адекватно транслював неповторність їхніх поетичних систем. Одначе окрім тих дев’яти митців у США існували й продовжують існувати інші поети, варті такої ж уваги.
Скажімо, скільки українців можуть назвати хоча б п’ять імен, що репрезентують американську феміністичну поезію? Не жіночу, а саме феміністичну, з відповідним пропагуванням певних естетичних програм, ідей, цінностей і проекцією їх на особисте життя авторок. Окрім академічних кіл, що глибоко досліджували це питання, та кількох екзальтованих студентів з факультетів міжнародних відносин чи іноземної філології навряд чи варто чекати ще когось, хто назве пару імен, не кажучи вже про цілісне цитування.
Одначе імен для згадок вистачає. Скажімо, Адрієн Річ (1929–2012) – одна з найяскравіших американських поеток-феміністок, яка водночас зберегла у своїй поезії багатогранність і таємничість жіночої душі. Окрім 25 поетичних книг, Адрієн Річ видавала сміливі публіцистичні праці. Вона стояла в авангарді борців як за емансипацію, так і за визнання гомосексуальності. Місцями тверда й безкомпромісна, а місцями піддатлива й ніжна поезія Річ стала унікальним явищем на американській літературній арені. Особливої уваги заслуговує її інтимна лірика, зокрема цикл “Двадцять один вірш про любов”, в якому авторка постала нащадком Сафо в індустріальній і автоматизованій Америці.
Якби Елізабет Бішоп (1911–1976) не написала нічого, окрім вірша “Одне мистецтво (One Art)”, вона б, здається, все одно посіла своє місце серед поетичних класиків. Напівіронічний філософський вірш із рідкісною для американського простору наявністю ідеального ритму і рими став ядром її літературної творчості. Бішоп не була затятою феміністкою, її поезія всуціль позбавлена агресивності й тенденційності. Замість занурення в актуальну епоху, вона ставить акцент на вічному, замість спроб зламати хід власної долі, намагається осягнути й осмислити плин буття.
Багато чому співзвучною Елізабет Бішоп є сучасна поетка Моніка Феррелл (нар. 1975 р.), дебютна збірка якої “Звірі для ловлі (Beasts for the Chase)” також видається занадто витонченою й образною для новітньої поезії США. Феррелл говорить про низку фундаментальних речей: кохання, буття особистості, світ і його еволюцію, урбаністику і людину в її нутрощах тощо. Говорить вона вишукано, метафорично, інколи манірно й інфантильно. Але залишається зрозумілою навіть тим читачам, котрі сучасні Сполучені Штати бачили лише в голлівудських стрічках.
До списку вартих уваги й загалом без проблем зрозумілих українському читачу американських поеток можна віднести Емі Клампітт, Сільвію Платт (котра, на жаль, надто рано пішла з життя), Дебору Діггс, Сюзан Мітчелл, Луїзу Глюк…
Одним словом, американська поезія – це не лише бітницька антологія, складена Юрієм Андруховичем. З таким успіхом можна створити умовну антології «жіночої поезії», або американського поетичного фемінізму, або ж знайти сотню інших умовних критеріїв. Все зводиться лише до того, щоб якісно перекласти поезію й зацікавити читача. Однак як це зробити в умовах, коли навіть внутрішній літературний продукт не перебуває в фаворі індиферентної аудиторії, – питання відкрите.
Яна Іванова – студентка 7 курсу заочного відділення кафедри журналістики (за матеріалами мережі Інтернет)