У Харківській області налічують 96 вищих навчальних закладів, серед яких 46 державних і комунальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, 33 — ІІІ-ІV рівнів та 17 приватних установ. За даними інформаційної системи “Конкурс”, що функціонує відповідно до розпорядження Міністерства освіти і науки України, у 2016 році у вищі Харківської області було подано загалом 208 857 заяв і 59 475 оригіналів документів — і тим самим область посіла друге місце після Київської за цими показниками. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна прийняв того ж року від абітурієнтів 36 727 заяв (17,6% від загальної кількості) і зарахував до своїх лав 1844 вступники (3,1%).
Про що можуть свідчити такі показники щодо поданих заяв і оригіналів документів? Чому така значна кількість заяв припадає саме на Каразінський університет, коли йому подібних за акредитацією ВНЗ у Харкові понад 30?
Аби мати про те більш об’єктивне уявлення, варто подивитися на вступну кампанію безпосередньо очима абітурієнта, а не робити якісь висновки, пропускаючи думку лиш через дірки чорних цифр статистики.
Ігор Гулій — учень, уже випускник, харківської спеціалізованої школи №62, який збирається цьогоріч вступати в один із національних універів Харкова, серед яких з ряду причин особливо виділяє ХНУ ім. В. Н. Каразіна.
– Сьогодні ми можемо напевно сказати, що більшість, коли не всі, вчорашніх школярів збираються продовжувати своє навчання і продовжувати не абиде, а у вищих навчальних закладах. Як зрозуміло, ти — один із них. Скажи, з чого б то таке рішення?
– Згоден про більшість. І так, я один із них. Зізнатися, я просто не бачу якихось інших варіантів, окрім вишки: що робити? Іти працювати? Я не хочу працювати! Принаймні там, де є можливість на те: листівки, офіціанти, колл-центри — не думаю, що то ті місця, де яскраво тривала би вічність моїх сімнадцяти.
– Тобто університет ти розглядаєш лиш як засіб консервації своєї молодості?
– Не те, щоб… То і вклад для майбутнього, і твоя правда.
– “Вклад у майбутнє”. Невже, дивлячись крізь призму своїх “вічних сімнадцяти”, ти можеш собі ручатися, що вклад зроблений у вірну, скажемо так, комірку?
– Я вибрав собі безпрограшну спеціалізацію: програмування. Вона буде актуальною в суспільстві ще бозна скільки років! Актуальною для мене особисто — поки буде такою в суспільстві, бо буде приносити заробіток. І часу відносно небагато забирає. Тож…
– А як до майбутнього навчання відносяться твої однокласники?
– Гадаю, що так само. Сказати про моїх друзів, вони на майбутню спеціальність дивляться з точки зору користі та з деяким урахуванням власних уподобань, а на навчання в ВНЗ — як на межу між дитинством і майбутньою зрілістю.
– Вони теж віддають перевагу програмуванню перед іншими спеціальностями? Чи все-таки існують ще якісь професії, які задовольняють ваші критерії?
– Один товариш планує вступати на правознавство, подруга — на журналістику, хтось на економіку… Ми особливо про це не говоримо: зараз більш мова йде про ЗНО.
– А який університет маєш на прикметі? І чому?
– Каразінку. Каразінку, бо… Бо Кразінка – це авторитет! Так. Великий університет — великі можливості, як і в ньому, так і після нього. Але заяви подаватиму в кілька — у ХНУРЕ, ХПІ та в ХНПУ: у Каразіна серйозний конкурс.
– Ти збираєшся вступати на бюджет? Контрактне навчання не розглядаєш як варіант?
– Я так планую. Зрозуміло ж: усяк хоче стипендію отримувати.
– На “інформаційні технології” ХНУ минулоріч було подано 1176 заяв, коли місць було всього 55. Відомо це. Конкурс на цю програму навчання значний не тільки в Каразінському: у ХНУРЕ, наприклад, — 1513 заяв на 200 місць, у ХПІ — 726 на 45. Невже ти подавав документи тільки на одну спеціальність?
– Ні. На 3 різні.
– Усі пов’язані з комп’ютерними науками?
– І тут – “ні”. Окрім того, на прикладну математику та українську філологію.
– У 2016 році ВНЗ Харкова отримали в три з половиною рази менше оригіналів документів, аніж поданих заяв. Твоє абітурієнство — конкретний приклад тому факту: один поданий оригінал на 3, як я зрозумів, заяви. Що ти думаєш щодо цього?
– Важко сказати. Люди бояться не пройти конкурсний відбір — страхуються, подаючи кілька заяв.
– І чим платять за те? Престижем університету чи омріяною спеціальністю?
– Гадаю, престижем. Я б, у всякому, заплатив по-перше саме ним.
– Чого ж тоді за твоїм вибором – три різні спеціальності, що мають мало чого подібного?
– Все те ж страхування. Престижем я б заплатив першочергово, а далі ж — чим доведеться.
– І все заради чого?
– Аби вступити в університет.
– Невже ти гадаєш, що змагання за місце в аудиторії до того конкурентне, що ти не вступиш за жодною заявою на ІТ-спеціальність? Пожертвувавши тільки іменем університету.
– За стипендіальне місце — гадаю. Півтори тисячі заяв на 50-100 загального обсягу місць — не дуже вже й запекла конкуренція між абітурієнтами, згоден. Але скільки поміж тих місць бюджетних? 10? 20? Отож.
– Виходить, готовий у першу чергу пожертвувати вагою вишу, у другу — спеціальністю і тільки в кінці-кінців — грошовим забезпеченням під час навчання?
– Попрошу! І забезпеченням, і безоплатністю навчання. Зараз ціни на оплату не кожному дають змогу навчатися там, де йому хочеться. Скільки в середньому річний курс коштує у харківських універах? 12-13 тисяч? Я не вважаю, що місячна плата в тисячу гривень — це можливість для кожного.
– І все ж, як ти розставив пріоритети: улюблена справа, матеріальне забезпечення в майбутньому, стипендія сьогодні, престиж ВНЗ, можливість розгулля? Із твоїх слів мені так і не вдалося зрозуміти ані цю ієрархію, ані твої бажання.
– Чесно? Ти гадаєш, мені щось зрозуміло?
Вічні ж сімнадцять!
Бесідував Богдан Мамонтов – студент 1 курсу відділення журналістики