Юрій Шевельов любив своє рідне місто Харків. У своїй літературній критиці він охоче писав про харківських письменників і митців, розкриваючи їхнє всесвітньо-історичне значення. У цьому головний зміст статей: «Душа убога рано встала» (Василь Мова)», «Хвильовий без політики», «Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)», «Шоста симфонія Миколи Куліша», «Друге народження „Народного Малахія”», «Колір нестримних палахкотінь („Вертеп” Аркадія Любченка)», «Лесь Курбас і Харків», «Пролегомени до вивчення мови та стилю Г. Сковороди».
Це якщо не чіпати автобіографічних матеріалів: «Юрій Шерех (1941–1956) (Матеріали до біографії)», «МУР і я в МУРі. Сторінки зі спогадів. Матеріали до історії української еміграційної літератури», «З повісти про двох Юрків».
Це –– знову ж таки –– якщо не чіпати його мемуарної епопеї «Я –– мене –– мені… (і довкруги)», події першого тому якої «В Україні» [4] відбуваються в нашому Харкові. Ця книжка є безцінним джерелом з історії Харкова в першій половині ХХ століття. З історії третього і четвертого Харкова.
Статтю під назвою «Четвертий Харків» [3] Ю. Шевельов написав у 1948 році як післямову до книги Леоніда Лимана «Повість про Харків». Тут він розвинув еволюційний погляд на наше місто. Перший Харків –– це місто слобод, хуторів, ремісників. Хронологічно –– це друга половина ХVІІ––ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків – «провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії» [3, с. 479] (sic! –– з малої літери). Хронологічно –– це друга половина ХІХ і початок ХХ століття.
Третій Харків –– «символ українського урбанізму», «здибленої і м’ятежної України» [3, с. 479]; це Харків «буйного ренесансу української духовності двадцятих років» [3, с. 483.] Російська більшовицька влада проголосила Харків столицею Радянської України; і «покоління запальних романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова» [3, с. 480]. «Ви проголосили Харків столицею України? –– сказали вони. –– Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом» [3, с. 480]. Українська молода молодь прийняла виклик: зробімо Харків осередком і символом нової України! «Харків буде українською столицею української України» [3, с. 479]. Третій Харків –– це «Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового „Березоля”, виставок АРМУ в залях колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумствування [3, с. 480].
З цими намірами –– підняти Харків на рівень світового центру –– Москва миритися не могла. Ідеологи цього покоління і все те покоління мусили бути знищені. За справу взялося ГПУ. Сотні, тисячі, десятки тисяч Харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям, відтранспортовуються на північ і схід. Уночі зникає з майдану пам’ятник Блакитному, «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т. Шевченка», закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується на «Соціалістичну Харківщину» –– газету для селян. Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову завершує перенесення столиці до Києва і таємне знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового.
Лишився четвертий Харків, що за планами партії й уряду мав бути «суцільна провінція». Це була політика Москви, «щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності» [3, с. 482]. Четвертий Харків – місто «старої молоді», обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге; говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує банкрутство змістів, де панують обережність, забріханість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема.
Але… місто й покоління, навіть коли вони найбільш стандартизовані й змеханізовані –– ніколи не цілість. Вони складаються з прошарків, індивідів, ніяка система не зрівняє людей доглибно. І покоління четвертого Харкова –– це люди. І якщо Леонід Лиман кидає в своїй повісті фразу, що Харків –– це жива, ще не засипана Помпея, то ця фраза, стверджує Ю. Шевельов «стосується тільки до большевицького Харкова, але не стосується до Харкова українського» [3, с. 487]. І тут виникає мрія про п’ятий Харків.
Його образ зринає в Ю. Шевельова двічі. Уперше тоді, коли він говорить про український народ, який живе в четвертому Харкові і який має, повинен, мусить «з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому –– духовою столицею» [3, с. 482]. Удруге цей мотив виникає тоді, коли Ю. Шевельов говорить про героїв повісті про четвертий Харків, які переживають прозріння. Але ці процеси тільки почалися, і було б наївним їх уже тепер переоцінювати. «Бо це вже мав би бути твір про п’ятий Харків» [3, с. 492].
П’ятий Харків –– це мрія Ю. Шевельова. Це Харків, у якому реалізовано ідеал незалежної України, «у розумінні відповідності суспільного ладу національно-психологічному типові і його ідеалам» [3, с. 488]. У роки боротьби за незалежність і перші роки державного будівництва Ю. Шевельов майже щороку приїздив в Україну, незважаючи на похилий вік, спостережливо придивлявся до перших ознак п’ятого Харкова і намагався підтримати їх усіма можливими для себе засобами. Повертаючись додому, він щоразу писав подорожній нарис про поїздку до Харкова і публікував їх центральній українській газеті США –– «Свобода».
Про цю газету варто сказати кілька слів, хоча б тому, що на сьогодні вона виявляється найдавнішим пресовим українським проектом. Її перше число вийшло в світ 15 вересня 1893 року в Джерсі-Сіті стараннями її тодішнього видавця і редактора о. Григорія Грушки. Газета забезпечила консолідацію американських українців, які 30 травня 1894 року заснували свою громадську політичну організацію –– Український народний союз, органом якого й стала надалі газета «Свобода». Спочатку вона виходила як двотижневик, з 1894 року стала тижневиком, а з 1921 року –– щоденною газетою. У 1906 році місцем її видання став Нью-Йорк. Змінювалися її редактори, але незмінним залишався напрямок газети –– широко висвітлювати життя в Україні та українців у США, служити збереженню української національної ідентичності емігрантів [Докладніше див.: 1, с. 636; 2, с. 80–93]. У цій газеті й друкував свої харківські репортажі Ю. Шевельов.
Перший репортаж «Харків: подорожні враження і заклик» був опублікований у щоденнику «Свобода» 30 і 31 жовтня 1990 року. Ю. Шевельов написав його після першого конгресу Міжнародної асоціації україністів, який проходив у Києві в двадцятих числах серпня того року. З причин, чому він, крім Києва, обрав для відвідин Харків, хоча мав запрошення й до Львова, заслуговує на артикуляцію мотив корисності: кожен з еміграції їде до Львова, і виходить, що Україна існує тільки на осі: Львів––Київ. «Я вважав за корисне й доцільне, –– відзначив Ю. Шевельов, –– принаймні розтягнути цю вісь із заходу до сходу, щоб вона стала Львів — Київ — Харків». Був, звичайно, в Ю. Шевельова для цього «мотив біографічного зв’язку». У своїх подорожніх нарисах Ю. Шевельов виступив як патріот Харкова, намагаючись репрезентувати його феномен читацькій аудиторії.
Отже, про феноменологічну репрезентацію Харкова в журналістиці пізнього Ю. Шевельова. Передусім, він прагне коротко познайомити читачів з історією Харкова: для Європи –– це молоде місто, в Америці воно б могло пишатися своїм віком. Його засновано в середині ХVІІ століття в процесі відвоювання та хліборобського освоєння Дикого Поля. Тут зустрілися дві потуги: російська з півночі й українська із заходу. Спочатку запанувала українська стихія: і в архітектурі Покровського собору, і в назвах вулиць: Чоботарська, Коцарська, Гончарівка. Адміністративна верхівка була від самого початку російська, і слід думати, навколишні поміщики вже в кінці ХVІІІ століття, з’їжджаючись на зиму до Харкова, були мовно поросійщені. Але справжня загроза русифікації прийшла в кінці ХІХ століття, приблизно з 1870-х років, коли Харків став «входовою брамою до Донбасу». Індустріалізація для Харкова стала синонімом русифікації. «Харків став полем бою двох культур і двох мов».
Автора нарису в сучасному Харкові коло виходу з аеропорту зустрічала невеличка делегація під українським прапором і з хлібиною гостинності на вишитому рушнику. Три дні в Харкові минули як сон. Головна інтенція, яка проймає харківські репортажі Ю. Шевельова –– втома від вражінь, від відвідування багатьох установ та інституцій: мистецького музею, музею літературного, редакції «Березоля», який тоді ще називався «Прапор», будинку «Саламандра», де було відшукано довоєнне помешкання Ю. Шевельова, і, звичайно ж, університету. З гіркотою оповідач відзначив, що адміністрація не захотіла з ним зустрітися. А лекція, прочитана на історичну тему, не промовила до серця аудиторії, яка зажадала від лектора не професійної наукової розмови, а зовсім іншої розповіді: «Розкажіть про самого себе, ми ж так мало знаємо».
Сучасний Харків неймовірно розрісся. Харків Ю. Шевельова становив тепер мало не третину міста й дістав назву «Старий Харків». А втім у нарисі усі виступи, зустрічі промайнули, як у калейдоскопі, вони лише названі. Зате центральне місце в розповіді зайняла випадкова подія. Прагнення оглянути якомога більше продиктувало винайняти таксі. Харківський колега повіз гостя містом. Шофер спочатку несміливо, а далі все частіше втручався в розмову. Він говорив по-російськи; Ю. Шевельов з колегою по-українськи. Шофер і собі почав закидати українські слова. Це був парубійко років двадцяти, він добре знав місто й щиро допомагав показати його для американського професора. Під кінець екскурсії «парубійкова мова була вже на добру чверть українська». Коли настав час прощатися, він заклопотався: «Я мушу щось вам подарувати, так не можна просто розійтися». У нього знайшовся лише атлас шляхів Харківщини; його й дістав Юрій Володимирович у подарунок.
«Можете уявити собі шофера таксі в Нью-Йорку або Чикаго, який тисне вам руку й щось дарує на пам’ять?» –– запитав автор американського читача. «І я відчув, –– провадить він далі: –– Харків і далі має українське серце. Не в будинках, не в пам’ятниках, навіть не в старих церквах, а в людях». Цей парубійко-таксист відслонив для Ю. Шевельова п’ятий Харків, за який слід енергійно боротися.
На прохання автора його статтю з газети «Свобода» передрукували в Європі «Українські вісті». У цій газеті Ю. Шевельов 10 березня 1991 року вмістив свою наступну харківську замітку «Від слів до діла : Харків може і хоче мати допомогу». У ній він розповів про великий резонанс, який мала його стаття в «Свободі». Головним наслідком її появи було те, що вона виявила силу людей у США, Канаді, Австралії, які зголошувалися допомогти й далі допомагати українському Харкову утвердити свою національну ідентичність.
Наступний репортаж з жовтня 1992 року дістав назву «Добрі новини з Харкова»; він був опублікований у газеті «Свобода» 4 грудня 1992 року. З нього постає Харків першого року української незалежності. Ю. Шевельов відвідав Івано-Богословську церкву, відстояв у ній службу й говорив «з привітним священиком о. Віктором Маринчаком». Церква ще стоїть руїною, але відроджується «ентузіязмом і людяністю духівництва й парафіян». У місті багато добрих новин: запрацювало Товариство української мови «Просвіта», в університеті створено нові українські кафедри, ректор вперше прийняв американського професора й подарував йому книжку про університет, хоч і видану ще за старого режиму російською мовою, але вже підписавши її по-українськи як колишньому випускникові.
Якщо в попередні відвідини партійна журналістика ігнорувала гостя, то на цей раз Харківське обласне телебачення тричі брало в нього інтерв’ю. У мистецьому музеї розширюється український відділ. Нове становище у видавничій діяльності: виникають незалежні приватні видавництва. У «Березоля» з’явилися попутники.
Наступний репортаж присвячений Першому міжнародному театральному фестивалю «Березіль-93», на який як гість був запрошений Ю. Шевельов. Його новий нарис називався «Харків фестивальний і Харків на щодень» («Свобода». –– 1993. –– 9, 10, 11 червня). Він хотів бачити, як місто, у якому б’ється українське серце, налагоджує міжнародні зв’язки.
Ю. Шевельов як театральний критик має високий авторитет в українській гуманітарній науці. У нарисі він подав, хоча й у зредукованій формі, влучні оцінки побачених вистав, відзначивши водночас, що програма фестивалю була такою насиченою, що всіх вистав не міг побачити ніхто. Особливо високу оцінку дістала наукова конференція, присвячена Лесю Курбасу, яка проходила в рамках фестивалю. Було відкрито на харківському кладовищі пам’ятник Лесю Курбасу; там поховано його дружину Валентину Чистякові і його матір. Не приїхали провідні театри Заходу, бо хто б їм оплатив поїздку, зате були молодіжні колективи, було дано перегляд кращих українських вистав. А головне: фестиваль показав, що театр як мистецтво живий і не збирається помирати, як те йому пророкують новітні пророки електронних комунікацій.
Ю. Шевельов використав фестиваль для зустрічей зі старими знайомими: колегами з університету і Педагогічного інституту. У старому корпусі педінституту на Артема, 29 колись містився Наркомат освіти. Гість попросив, щоб йому показали кабінет М. О. Скрипника. Тут він застрелився, тут йшло судилище над Л. Курбасом. Тепер педуніверситет має другий корпус на Салтівці; і –– диво –– перед тим корпусом поставлено ще один в Харкові пам’ятник Г. Сковороді. «Сковороду в Харкові шанують, –– зауважив з втіхою автор, –– уважають його за свого філософа й поета».
Ю. Шевельов відвідав видавництва «Прогрес» і «Око», літературний музей і мистецький музей. В останньому йому розповіли, що не змогли купити запропоновану їм колекцію творів сучасного українського мистецтва –– не вистачило коштів. Разом з тим виникають приватні художні галереї, що виставляють картини на продаж. Хтось же їх купує. На зустрічі в бібліотеці імені В. Короленка розповіли, що сотні й тисячі вилучених книжок повернули до загальних фондів, створено відділ українознавства.
«Не хочеться мені говорити загальниками, –– відзначив Ю. Шевельов. –– Але це не тільки загальник, а таки правда, що український культурний Харків росте, росте бурхливо, задихаючися часом у своїх трудних і на перший погляд нерозв’язних проблемах, шукаючи зайвої копійки, хапаючися за соломинки, часом виринаючи, часом потопаючи».
Для журналістської репрезентації Харкова для Ю. Шевельова завжди надзвичайно вагомою була українська людина. І от тепер він пише: «Я порівнюю свої перші відвідини Харкова тепер, у роки незалежної України. Тоді я там нікого не знав. Усі двері були зачинені. Тепер я в Харкові маю сотні друзів, і їхні двері розчинені мені навстіж».
Останній «свободівський» репортаж з Харкова під назвою «Добрі і не такі вже добрі новини з Харкова» опублікований у часопису 19, 20 і 21 жовтня 1994 року. Його вже варто розглядати в іншій площині нашого викладу – імперативної репрезентації. Головна імперативна ідея, яка проходить через усі сюжети й мотиви Ю. Шевельова, –– український Харків потребує підтримки й допомоги тих осіб, які вийшли з Харкова, для яких він духовна батьківщина і які мають моральний обов’язок тепер віддячити йому.
Уже в другому «свободівському» нарисі Ю. Шевельов розповів про заснування громадської організації «Друзі Харкова», яка створила допомоговий фонд, і подав її адресу та банківські реквізити для того, щоб жертводавці змогли переказувати на ці адреси пожертви. Повідомляючи про свої поїздки в Україну, він щоразу підкреслював: члени організаційного комітету не використовують на поїздки кошти фонду, а приїздять виключно за свої гроші. Кожний зібраний цент іде лише на справу підтримки української культури.
Стаття «Добрі і не такі вже добрі новини з Харкова» написана після виборів у 1994 році до Верховної Ради України та місцевих органів самоврядування, які українські демократичні сили в Харкові програли. Це і є недобра новина, яка засмутила Ю. Шевельова. Замутила, але не розчарувала. Для нього з цієї новини випливає тільки одне –– допомогу необхідно посилити. Поразка у бою –– це ще не поразка у війні. Боротьба за український Харків триває.
«Життя Харкова — динамічне і не без суперечностей, –– написав він. –– Голосування харків’ян цього року залежало від багатьох чинників. Тут і жорстока криза, економічна і політична, і хаос у постачанні, і невдоволення Л. Кравчуком, активно підігріване і російською й русофільською пропагандою. Дехто може вже наступного дня голосував би інакше. Але творчі сили Харкова не завмерли й не заникли, вони потужні. Їм потрібна дружня лагідна рука ззовні. З матеріяльною допомогою, хай малою, хай часом символічною».
У цій, останній, статті Ю. Шевельов звітував про роботу «Друзів Харкова», які «зо два роки тому постали серед американської української еміграції». Великих капіталів вони не мали, але відгук на їх заклик був щирий і помічний. Спочатку «Друзі Харкова» підтримали журнал «Березіль», потім мистецький музей, якому виділено кошти на організацію виставки бойчукіста Івана Падалки. Допомогли вони й у відбудові українських церков –– храму Івана Богослова, Свято-Дмитрівської церки. «Друзі Харкова» надали фінансову допомогу двом театрам: театрові світлопису і Малій сцені «Березіль» та театральному музею у театрі імені Т. Шевченка.
Уже в другій статті він розповів про створення ініціативної групи й подав її склад (за абеткою): Маріян Коць, Оксана Соловей, Євген Федоренко, Юрій Шевельов, –– скромно поставивши себе на останнє місце.
Істотним доповненням до Шевельовських харківських репортажів є замітка О. Кузьмовича «Українському Харкову треба допомогти» про відвідини цією ініціативною групою «Друзі Харкова» редакції газети «Свобода» (1992. –– 15 січня), де повідомлено про різноманітні допомогові ініціативи «Друзів Харкова», навіть екзотичного змісту. Наприклад, розповідалося про таке. Підтримуючи «Березіль» –– єдиний український журнал на Лівобережжі, –– «Друзі Харкова» не тільки допомогли йому технічними засобами –– придбали копіювальну машину, фотографічний апарат. Цитую далі замітку дослівно: «М. Коць розповідає нам, що члени редакції закупили кусок землі, яким будуть управляти і просили переслати їм на нього 170 пачок різного насіння, щоб мати городину для себе, бо виглядає, що не можливо буде дістати повну платню в редакції, а треба буде гроші використати на видання журналу. Тому редактори просять ще і про якесь авто, яким могли б їздити обробляти цю землю. М. Коць відразу каже, що таке авто їм вистарається, щоб „Березіль” міг виходити і далі. Розповідаючи про своїх нових знайомих у Харкові, він називає їх „героями, що станули проти партократів”».
Численні приклади, про які розповів Ю. Шевельов мають не феноменологічний, а імперативний характер; покликані заохотити українців у діаспорі примножити допомогу українському Харкову.
Повідомлення про Харківське історико-філологічне товариство проходять у репортажах Ю. Шевельова окремим мотивом. І нам особливо цікаво все, що сказав цей видатний харків’янин про нашу громадську організацію.
«Перед революцією Харків мав своє Iсторично-філологічне товариство, важливий осередок української науки, де діяли такі велетні науки, як Потебня, Сумцов, Багалій, Яворницький, –– так написав Ю. Шевельов у статті «Добрі новини з Харкова». –– Тепер його відновлено заходами Анатолія Iвченка. Першу конференцію присвячено 175-літтю з дня народження Миколи Костомарова, вихованця Харківського університету, автора «Книг буття українського народу». Ці доповіді мають скласти перший том відновлених праць Товариства» («Свобода», 1992, 4 грудня).
Після наступного приїзду він відзначив: «Потішили мене добрі новини з Харківського Історично-філологічиого товариства. Закрите на початку двадцятих років совєтськими органами, воно відновило свою працю тепер, і ось мені показують перший після відновлення том його праць у коректі, із змістом, що обіцяє бути цікавим. Була це колись дитина Потебні, потім Сумцова, многая їй літа тепер» («Свобода». –– 1993. –– 10 червня).
І нарешті, в останній статті знову приділено увагу цій темі: «Видавництво „Око” подарувало нам перший том праць відродженого Історично-філологічного товариства. Свого часу біля колиски цього товариства стояли Потебня і Сумцов, большевицький режим товариство зліквідував, тепер харківські науковці його відновили. Вийшов уже і другий його том, друкується третій, готується четвертий. Присипану попелом руїни українську наукову традицію відроджено» («Свобода». –– 1994. –– 19 жовтня).
За розвитком Товариства Ю. Шевельов пильно стежив, читав усі його «Збірники» і залишив високу їх оцінку як найкращого часопису історико-філологічного профілю в незалежній Україні.
Ю. Шевельов неодноразово відзначав, що Харків –– місто розмаїте, суперечливе. Якщо простягнути в ньому уявну лінію між двома пам’ятниками Г. Сковороді, то побачимо між ними величний, хоча в дечому й спотворений пам’ятник Шевченкові, — а трошки далі, «на майдані, названому тепер майданом Свободи, на сміх і глум свободі, — великий пам’ятник Ленінові. Цей маршрут з його суперечностями — від Сковороди до Сковороди через Шевченка і Леніна — це свого роду символ сьогоднішнього Харкова».
«Якщо ми хочемо, –– провадив далі Ю. Шевельов, –– щоб у місті ствердилися Сковорода й Шевченко, допоможім місту. Помагаймо, зокрема, й посередництвом Друзів Харкова. Вони не мають інших надходжень, крім датків від українських людей з осель Америки й Канади».
На початку 1990-х років Ю. Шевельов бачив паростки п’ятого Харкова й робив усе можливе для його утвердження. Варто лише нагадати, що в час написання його першої «харківської» статті в «Свободі» йому йшов вісімдесят другий, а в час написання останньої –– вісімдесят шостий рік. Своє завидне довголіття Ю. Шевельов використав для служіння своєму місту, в українське серце якого щиро вірив, знав, що воно є й потужно б’ється.
П’ятий Харків ми й досі не збудували. Занадто багато перешкод виявилося на шляху його створення. Але ми не відмовилися від нього, ми його будуємо й зараз, у тому числі й спираючись на авторитет Юрія Володимировича Шевельова.
Будучи людиною гри, натуральним homo ludens, він любив на ігрових засадах будувати й свої літературно-критичні праці. Один з його улюблених ігрових прийомів –– розташувати епіграф не на початку тексту, як то узвичаєно, а в його середині або навіть у кінці. Наслідуючи його ігрову манеру і я хочу закінчити красномовним висловом, який міг би стати й епіграфом до цього тексту:
«Біда з Харковом та, що поїдеш до нього раз, а тоді не можна не поїхати знову».
Харків був для Ю. Шевельова святом, яке завжди з тобою, його сюди тягнула потужна притягальна сила; і він, відколи міг і скільки міг, приїздив сюди. І нам, які постійно живуть у цьому місті, важко зрозуміти те його щастя –– просто бути харків’янином.
Література
1. Михайлин І. Л. Історія української журналістики ХІХ століття : підруч. / І. Л. Михайлин. –– К.: Центр навчальної літератури, 2003. –– 720 с.
2. Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.. : Історико-бібліографічне дослідження / Уклад. : М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. –– Т. 2 : 1891–1905 рр. –– 480 с.
3. Шерех Ю. Четвертий Харків // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя : Література. Мистецтво. Ідеології : У 3 т. / Юрій Шерех. ––Х.: Фоліо, 1998. –– Т. 1. –– С. 478–492.
4. Шевельов (Шерех) Ю. В. Я –– мене –– мені… (і довкруги): Спогади / Ю. Шевельов (Юрій Шерех). –– Х.––Нью-Йорк: Вид-ння часопису «Березіль; Вид-во М. П. Коць, 2001. –– Т. 1: В Україні. ––432 с.
Ігор Михайлин