11 вересня о 17:00 в парку ім. Т. Шевченка відбувся перший у Харкові концерт, присвячений «Сучасній українській прозі». 25 молодих письменників із різних міст України мали змогу прочитати свої авторські твори, які заздалегідь були вибрані з 500 надісланих текстів. Організатором та ініціатором цього проекту став студент шостого курсу Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського Тимофій Бінюков.
Каразінські студенти теж небайдужі до сучасного стану української прози. Поглянемо на цей захід трьома парами очей – Катерини Сич, Маргарити Мінайлової та Альони Рязанцевої.
Фестиваль «СУП»: із чим його їдять?
Катерина Сич
Шість рядів х 10 стільців, афіші, сцена в парку Шевченка… Що це? І чому просто неба? Треба спитати двох літніх жіночок, які вже з максимумом уваги приготувалися до шоу. Марія Степанівна гадала, що ноги принесли її до поетичного зібрання. Галина Іванівна, у свою чергу, дивувалася, що раніше прозу можна було читати лише в підвальних приміщеннях, а тут – така модерна та приємна несподіванка!
Насправді це Перший всеукраїнський фестиваль «Сучасної української прози». Тимофій Бінюков і Ігор Магда створили реальну платформу для покоління майбутніх письменників. П’ятсот претендентів і жодних обмежень… Та лише двадцять п’ять обраних презентуватимуть тут і зараз свої творіння. Ведучий Сергій Москаленко припиняє вступну промову, а це означає лише одне – появу на світ нових авторів і їхніх друкованих «дітлахів».
Першим новоспеченим письменником став Роман Данилюк, або «Грубий Том», із Житомирщини. На жаль, він не зміг долучитися до фестивалю, проте його твір усе таки продекламував Олександр Аннічев. Новела «Гомель» виявилася достатньо романтичною, але в прослуханій інтерпретації нагадувала більше сеанс у психотерапевта.
На фоні творчих читань лунали звуки духових інструментів. Правду кажучи, це створювало трохи гнітючу атмосферу, особливо якщо твір був розважального характеру. Тож давайте повернемося до наступних самородків, напевно тих, які запам’яталися публіці найбільше.
Дмитро Ковальов, до речі, студент ХНУ імені В. Н. Каразіна та майбутній журналіст, також не пройшов повз сцену талантів. Він так емоційно підійшов до твору «Маленька смерть» Владислава Лукащука з Рівненщини, що маленькі глядачі навіть почали підскакувати в особливо інтонаційних моментах.
Сніжані Корчевай, професійній драматичній акторці, надали можливість прочитати твір «Девять песен», який був дуже еротичного змісту, що і викликало власне в аудиторії певну зніяковілість і місцями відразу від таких одкровень. Навіть ведучий підкреслив, що діти зайві для таких пікантних подробиць.
Після цілої низки авторів, які не відрізнилися жодною фішкою, на відміну від попередніх, звідкілясь узявся трактор, який викликав різке пожвавлення серед присутніх. Потім був знову відволікаючий маневр, але тепер уже запланований – нескінченна гра на гітарі.
А потім на сцені з’явилася старшокласниця Тетяна Юзьків, яка прочитала свій твір із нейтральним підтекстом таким еротичним голосом, що напевно саме їй варто було довірити декламацію попереднього твору «Девять песен».
Здавалося б, що сучасна українська проза розрахована виключно на молодь, але ні! Людмила Загоруйко зламала це стереотипне уявлення, тільки-но з’явившись на сцені. Справді незвичним фактом стало те, що жінка із Закарпаття пише російською!
Далі у творчому ланцюжку була Марія Карп’юк. Вона відрізнялася від усіх тим, що висміювала у своєму доробку речі, над якими жартувати точно не слід. Бабусям з хору «Рідна пісня» настільки хотілося співати, що вони згуртувалися за дівчиною та вичікували слушної нагоди.
Увімкнені софіти для загальної картини – чудово, але точно не для фотозвіту. Коли їх раптово приглушили, а фонтан позаду почав функціонувати, то на мить здалося, що це не сцена, а частина морського узбережжя. Ведучий постійно повторював фразу: «Це було геніально». Тут із ним не можна не погодитися. Тому, коли він теж приєднався до прозових презентацій і продекламував частину новели «Рита», усі аплодували із захватом.
Останнім учасником фестивалю став Роман Любарський. Сивий чоловік, який написав не сучасний твір, а підручник з історії та релігії. Специфічний вибір для епохи постмодернізму.
І ось пролунав гімн «Ще не вмерла України…». Начебто фестиваль завершився, проте залишив після себе цілий набір роздумів і висновків стосовно майбутнього письменників сучасності… Чи то нам не вистачає терпіння і ми не вміємо чекати – або дійсно такі заходи слід будувати за іншою схемою.
За словами ведучого – «…книга не має на увазі публічне читання. Це усамітнення автора з пером. З точки зору популяризації сучасної літератури – це грандіозний перфоманс…».
«Песимізм сучасної прози»
Маргарита Мінайлова
…Більшість прослуханих мною новел залишили лише негативні враження. Твори молодих та, здавалося б, талановитих юнаків залишили після себе неприємний осад.
Одним із таких творі є «9 інших пісень» Тетяни Козак. Її історія про двох закоханих, які намагаються зберегти стосунки такими ж «свіжими», як і раніше, набула вульгарності.
Рясне використання непристойних словосполучень, за моїм спостереженням, викликали в публіки збентеження. Прочитані слова залишили слід під назвою «зніяковілість» на обличчях багатьох батьків, котрі прийшли сюди зі своїми дітьми.
Виникає запитання: як можна було зіпсувати настільки простий за своєю структурою та тематикою твір? Мінімум практики з письмової майстерності чи дуже великий досвід життя письменника?
Ми поспілкувалися зі Сніжаною – дівчиною, яка читала замість авторки «9 інших пісень».
Альона Рязанцева
Снежана Корчевая работает в театре Пушкина, а также в своем собственном – она основательница арт-платформы театра «СОЛЬ». Снежана с красным дипломом окончила университет имени И. Котляровского. Помимо театра преподает в школе для маленьких девочек «Ladies’ School» и в танцевальных студиях.
Снежана на фестиваль попала случайным образом. Она проводила мастер-класс по актерскому мастерству, когда ей позвонила подруга Оля.
– Она мне говорит, мол, я участвую в одной классной штуке – не хочешь прийти послушать меня? Я, если честно, планировала домой поехать, поспать. Без сна уже неделю – мы ставим «Маленького принца», поэтому темпоритм высокий, работа очень напряженная.
Но все-таки поехала к подруге. По пути еще раз звонит Оля. Говорит, одного автора нет. А проза такая… специфическая. Сексуального характера. Мало кто прочесть решиться. А я подумала – зато опыт какой! И согласилась.
– Ты знала, что читать придется со сцены, в парке?
По большому счету, нас мало интересуют другие. И мы знаем это. Единственное, что нас сближает, заставляет быть рядом – завтракать, лежать, пить, гулять, … и так до бесконечности, пока не заснем от усталости – страх одиночества. Мы по-отдельности, но рядом.
– Знала, но не думала, что в таких масштабах – что создали целую книгу. Сам текст первый раз увидела на сцене. То есть перед выходом я его пролистала, конечно, но не вчитывалась. А перед публикой произошло нужное расслабление. Не могу сказать, что он мне близкий, но он понятный для меня. Этот персонаж, эта девчонка… чуть-чуть запуталась. Я ей сопереживала, сочувствовала. Мне как Снежане хотелось помочь ей распутаться. Его я тоже понимаю – он как большинство мужчин сейчас.
Этот текст я восприняла. Мне знакома тема одиночества. Одинокого человека. Хотя на многое, что здесь читали, я смотрю с недоумением. То есть – зачем? Для чего?
– Современная проза здесь не впечатлила?
Я такую прозу, которую тут читали, пишу в своем дневнике. Я тоже пишущий человек, но я понимаю, где это будет хорошо, а где – слишком много. Зачем кому-то знать, в каком … я сейчас нахожусь? Зачем читать то, что не сможет ничему научить?
– Ты за то, что литература должна чему-то учить?
«Когда мы вместе, мы на самом деле не хотим быть друг с другом. На самом деле мы хотим быть с собой, с какой-то версией себя, потому что мы не терпим одиночества. Мы не терпим чужаков, мы истребляем их с особой жестокостью. Чужаки угрожают нашему сложившемуся миру. Потому прекрасно бы подошел клон противоположного пола, а может, и того же самого».
Конечно. Точно так же, как и театр. Зритель должен выйти и что-то понять для себя, что-то в себе изменить. Я беру какой-то минус в себе и через книги меняюсь. Если этого не происходит, я начинаю себя засорять не очень хорошим материалом. Надо смотреть и думать, если не подходит это – лучше отложить и не читать.
– Новелла, с которой ты выступала, может кого-то чему-то научить?
Она сможет научить маленьких девочек проще относиться к тому, что они делают. То, что там описано, – через это проходят все. Непонятная любовь, первый секс, поцелуй. Обычно это происходит спонтанно. Произошло – и ладно. В большинстве случаев продолжения этому нет.
– Специфическую лексику этого рассказа – убрать или оставить?
Эти слова можно было завуалировать. В них нет ничего постыдного, но такую прозу читать не надо. Надо делать композицию – тогда все эти слова будут сглажены.
Я пыталась как можно проще читать, ведь если бы я начала раскрашивать текст, делать какие-то голосовые повороты, то это звучало бы пошло. А так эти слова были просто словами. Есть вот это и вот это – будто по полочкам разложила.
– В современной литературе такие словесные обороты редкостью назвать сложно. Что предпочитаешь – новых авторов или классику?
Под настроение, на самом деле. Иногда хочется взять что-то наподобие произведения, которое я читала на сцене, чтобы тебя просто отпустило. Если болит, тебе нужно нечто близкое, то, что ты ощущаешь прямо сейчас.
Когда у меня подобное внутри, я не возьму читать «Преступление и наказание». Если я это прочту, я реально пойду и убью какую-нибудь бабушку. То есть тебя накроет. Надо прочесть что-то похожее с твоей ситуацией – ты потом сможешь двигаться дальше. В этом случае такая литература может помочь. Нужно воспринимать не отдельные слова, которые там есть, а весь смысл.