У нашій країні так сталося, що більшість молодих людей серйозно вирішує проблему, пов’язану з вибором професії, у 17 років (напередодні отримання атестату зрілості). Їх батьки розмірковують приблизно так: «Нехай дитинка повчиться в школі, поруч з домом, з маминим борщем та з бабусиними вареничками аж до 17 років. А коли вже отримає атестат зрілості, тоді й буде освоювати професію –– бажано у ВНЗ. А якщо не пощастить, –– можна звернути увагу і на коледжі, технікуми та училища. Та й навіщо йти у коледж після дев’ятого класу? Хай туди йдуть ті, хто боїться ЗНО». Деяких батьків лякає рання самостійність чада, особливо, коли воно змушене жити у гуртожитку або на квартирі (є батьки, яких лякає навіть спілкування їх домашньої дитини із «занадто дорослими» гуртожицькими однокурсниками), незалежні кишенькові гроші (стипендія), практика далеко від дому, скорочені літні канікули. Та й «паритися» зі вступними іспитами спекотним літом після п’яти випускних у дев’ятому (коли так хочеться, нарешті, відпочити) не кожному до вподоби.
Утримує від вступу до коледжу і міркування про те, що 15-річна дитина ще не може правильно зробити свій професійний вибір. Ну піде, наприклад, у медичний коледж, надивившись по телевізору кумедних «Інтернів», а потім не захоче возитися із капризними хворими за мізерну зарплатню. І куди діватися підлітку, який із школи вже забрав документи, а в коледжі розчарувався наприкінці першого курсу?
З цими питаннями та побоюваннями, які часом підсилюють шкільні педагоги, що є зацікавленими в достатній кількості старшокласників, я звернулася до ректора Харківської гуманітарно-педагогічної академії, кандидата педагогічних наук, професора, заслуженого працівника народної освіти України –– Пономарьової Галини Федорівни.
Галино Федорівно, хотілося б поговорити про навчання п’ятнадцятилітніх студентів у Вашому коледжі при академії. З цього приводу в громадській думці існує дві точки зору: 1) коледж найбільш потрібний тим, хто боїться ЗНО; 2) п’ятнадцятилітній підліток не повинен навчатися в одному закладі разом із шестирічними дітьми, тому що від цього він або інфантилізується, або втратить цікавість до навчання…
Я не згодна з надмірною категоричністю цих точок зору. Стосовно першої можу сказати, що до нашого коледжу приходить вчитися значна кількість добре підготовлених у школі учнів, для яких ЗНО не є великою проблемою. Вони прагнуть більш ранньої спеціалізації (глибокого вивчення таких спеціальних предметів, як педагогіка, психологія, методики, яких не буде у 10–11 класах), професійної практики, спілкування з однодумцями як серед однокурсників, так і викладачів. Але я в жодному разі не говорю, що кожен випускник дев’ятого класу повинен шукати собі той чи інший спеціалізований навчальний заклад. Можна продовжувати вчитися і в старшій школі, але вона повинна бути обов’язково диференційованою. Після дев’ятого року навчання учень має визначитися принаймні з напрямком, який найбільше корелює з його типом мислення: гуманітарним, природничим, фізико-математичним. Недиференційована старша школа –– це або занадто перевантажені учні, або профанація ідеї повної загальної середньої освіти.
І все ж таки, Галино Федорівно, як Ви вважаєте, чи важко обирати професію у 15, а не у 17 років, і особливо професію педагога, вибір якої потребує сформованого світогляду?
Якщо дитина правильно профорієнтована (тобто профорієнтація проводилася з нею регулярно ще з початкової школи і вчителями, і батьками, і за допомогою спеціальної літератури), то фаховий вибір у 15 років не є занадто раннім, про що свідчить і сучасний європейський досвід. Професія ж педагога обирається більш свідомо за інші, оскільки дитина щоденно й безпосередньо стикається з нею.
А чи не буває все ж таки помилок при обранні професії у 15 років?
Бувають і помилки. А хіба їх не буває і після 17-ти, і навіть пізніше? На жаль, більша половина випускників шкіл обирає спеціальність без знання справи, нерідко не має психофізіологічних можливостей для заняття тією чи іншою спеціальністю. Але виправити помилку після п’ятнадцяти легше, ніж після закінчення неправильно обраного вузу, найчастіше порекомендованого батьками. У нашому коледжі в цьому плані приділяється велика увага першокурсникам. Питання вірного вибору професії я контролюю безпосередньо сама. Практика у нас починається з першого семестру першого курсу. Саме в цей час учень і може перевірити себе на «професійну міцність». Я сама спілкуюся з кожним з «розчарованих» та з тими, у кого «не виходить». Разом із своїми колегами, учнем та його батьками ми вирішуємо, що йому потрібно: перемагати себе (якщо це звичайні лінощі чи страх відповідальності, чи ще якісь причини, які можна подолати) чи повернутися до школи (у кожному випадку я сама безпосередньо спілкуюся з директором тієї чи іншої школи з приводу повернення учня: не було жодного разу, щоб мені відмовили) і ще раз подумати про вибір професії (бувають випадки, коли після одинадцятого класу такі учні повертаються до нашої академії, і тоді вже з них виходять справжні вчителі).
Чи впливає на вибір професії гендерна приналежність людини?
Так, справді, і в коледжі, і в академії велика кількість дівчат, але навчаються в нас і хлопці. Ми підтримуємо кожного юнака, який свідомо обрав професію вчителя. У нас навіть був успішний випускник факультету дошкільної освіти (такий собі «вусатий нянь»), якого одразу за розподілом призначили завідуючим дитячого садка. Більше хлопців серед майбутніх вчителів фізкультури, музики, інформатики та соціальних педагогів.
Так, наприклад, у нас, на п’ятому курсі навчається гордість нашої академії, студент відділення соціальної педагогіки – Іван Литвинов. Йому вдалося практично неможливе: позбутися «клейма» вихованця допоміжного інтернату (в таких навчальних закладах діти засвоюють 4-річну програму початкової школи за 8 років) і стати успішним студентом спочатку коледжу, а потім і академії. Я хочу розповісти про його шлях до успіху. Ваня виріс без батьків та пройшов 3 інтернати: Богодухівський, Кочетківський і Куп’янський. І, звісно, йому захотілося побачити місце свого народження. Він сам знайшов пологовий будинок (який знаходиться поруч з нашою академією), де мати його покинула при народженні, та випадково побачив наш навчальний заклад і вирішив: «Тут мене народили, тут я буду й навчатися». Ознайомившись з медичною документацією випускника інтернату, я (біолог за фахом) побачила невідповідність між медичними висновками та його реальним розвитком: своєрідну поведінку й мислення дитини прийняли за психічні відхилення. Я зрозуміла, що сталася помилка, яку, якщо я зараз не виправлю, то її не виправить ніхто. Мені вдалося переконати працівників облВНО в тому, що доля людини важливіша за формалізм документів (формально випускник допоміжного інтернату не мав права вступати в коледж). Як сирота Ваня мав право бути зарахованим поза конкурсом, і я наполягла на цьому його праві. Так він став студентом коледжу. З допомогою усього педагогічного колективу Іван наздогнав своїх однолітків, що закінчили дев’ятирічки, і через чотири роки став студентом академії. І тепер Івана знає вся Україна, бо він отримав національну премію «Гордість країни» у номінації «Народний герой. Почуття обов’язку» за свою допомогу сиротам.
Ви так детально розповіли про долю сироти. Він один сирота в академії?
Звичайно ж ні. У Харкові наша академія займає по цьому показнику перше місце. Зазвичай середній показник такого контингенту складає приблизно 3 %, а в нашому навчальному закладі –– 9 % (на сьогодні в коледжі та академії навчаються 72 дитини-сироти).
Чому саме до Вас йдуть сироти?
У нашому закладі я запровадила такий принцип: кожен сирота, який прийшов до нас, повинен отримати від кожного педагога максимум уваги, підтримки й любові. Чому я так зробила? Тому що вважаю: якщо сиротам ніхто не буде допомагати, то це буде суспільна трагедія. Мені близька позиція сучасного соціального психолога Зігмунда Баумана, який закликав успішних людей ставитися до соціально уразливих як до своїх братів (філософський нарис «Та чи сторож я брату своєму?»). Тому кожен сирота у нашому навчальному закладі має свого власного педагога-наставника, який повинен замінити йому батьків. Я всіляко заохочую педагогів до цієї роботи. Якщо у когось дещо не вистачає природної душевної щедрості, то я підтримую цю роботу адміністративно: влаштовую такий собі конкурс на найкращого педагога-наставника і найкращі результати дитини-сироти, і колеги охоче включаються в ці «змагання».
Повертаючись до питання про випускників коледжу, куди вони далі йдуть вчитися?
По-перше, хочу відмітити, що від 1994 року ми зробили дуже велику роботу: педучилище, коледж, інститут, академія. На сьогоднішній день ми випускаємо магістрів початкової освіти, які мають на 100 % фахове працевлаштування (в області і в місті). Уже подали документи на відкриття магістратури на факультеті інформатики. За іншими фахами ми випускаємо спеціалістів, які теж працевлаштовуються за професією або навчаються далі у магістратурах інших вузів. Отже більшість випускників нашого коледжу продовжують навчання на 4-ому та 5-ому курсах академії. Якщо студент у нас вступив навчатися у 15-річному віці, то через 6 років (у 21 рік) він буде мати повну вищу освіту (спеціаліста/магістра) і гарантоване працевлаштування. Але є й такі випускники коледжу, які після його закінчення йдуть вчитися в інші вузи і на інші спеціальності. Наприклад, у ХПІ (менеджмент в освіті), ХНУ ім. В. Н. Каразіна (філологія, журналістика) та інші.
А чи навчаються Ваші випускники в аспірантурі?
Ми зацікавлені у тому, щоб залишати саме наших відмінників (а ми їх всіх знаємо) викладачами академії. Тому після закінчення академії найкращі випускники отримують направлення в аспірантури харківських і київських вузів. Під час навчання в аспірантурі вони мають у нашій академії «погодинки» викладача або працюють лаборантами, вихователями гуртожитку тощо. На сьогодні приблизно 60 % наших викладачів –– це наші випускники. Наприклад, наш перший проректор, Лариса Олександрівна Петриченко, закінчила факультет дошкільного виховання тоді ще Педагогічного училища, потім державний університет ім. М. Горького (зараз –– ХНУ ім. В. Н. Каразіна) і повернулася до нас працювати. Інна Петрівна Репко, проректор з науково-педагогічної роботи, також наша випускниця, що закінчила педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, і прийшла працювати до нас. Зараз багато нашої молоді захищається і в педагогічному університеті, і в ХНУ ім. В. Н. Каразіна, і, навіть, в інших вузах України. За останні роки захистили кандидатські дисертації понад 30 наших випускників.
Гуманітарно-педагогічна академія за структурою мені нагадує університет. Навіть у класичному університеті ім. В. Н. Каразіна не поєднуються такі спеціальності як музикант і спортсмен. Чи знаходять точки дотику люди таких різних фахів?
У цьому плані наша академія –– справді унікальний заклад. Можливість спілкування студентів різних зацікавленостей сприяє активному розвитку кожного з них. Наприклад, художня самодіяльність нашого навчального закладу є професійною, бо справжній учитель музики в школі та музичний працівник дитячого садка повинен вміти професійно співати, володіти одним, а краще двома музичними інструментами, мати професійні навички драматичного або лялькового актора. Але наша художня самодіяльність не обмежується лише музичним відділенням. У ній беруть участь студенти різних відділень, підтягуючись до професійного рівня наших музик. Студенти факультету іноземної філології прекрасно співають англійською мовою (з ними займаються і лінгвісти, і вокалісти), ставлять спектаклі також англійською мовою. Студенти інших відділень досить гарно володіють англійською, тому що «підтягнути» цей предмет можна не тільки за допомогою викладача, а й товариша-ін’язівця. Дивлячись на стрункі підтягнуті фігури наших фізкультурників, студенти інших спеціальностей знаходять час для занять спортом (в академії є багато різноманітних спортивних секцій для всіх охочих). До «інформатиків» звертаються інші студенти з проблемами користувачів ПК. Соціальні педагоги організовують допомогу хворим дітям та дітям-сиротам, заохочуючи до цієї діяльності студентів інших спеціальностей.
Ми живемо однією багатодітною дружною родиною, в якій кожна дитина щось дає для розвитку інших і від кожного щось бере для власного розвитку собі.
Хотіла б запитати щодо музичного відділення. Як воно співвідноситься з Харківським музичним училищем ім. Б. М. Лятошинського, що, до речі, знаходиться неподалік від вашого навчального закладу?
З музичним училищем ми не конкуруємо, бо цей навчальний заклад готує вчителів для дитячих музичних шкіл, а ми –– вчителів музики для загальноосвітніх шкіл та музичних працівників для дитячих садків. Іноді трапляються випадки, коли випускники Музичного училища продовжують навчання на 4-ому та 5-ому курсі музичного відділення нашої академії, бо музичне училище дає середню спеціальну освіту, а ми –– вищу (на рівні спеціаліста).
Я приділяю велику увагу цьому відділенню, бо музика, витончуючи душу і перемагаючи емоційну глухоту, безпосередньо несе в суспільство духовність. Ми зараз підготували підручник «Сучасне музичне мистецтво», в якому значне місце займає розділ, присвячений власне духовній музиці.
Хочу сказати, що на музичне відділення ми беремо дітей і без спеціальної початкової музичної освіти (сьогодні, на жаль, не в кожному районі області є ДМШ чи музична студія, яких достатньо було за радянських часів), а музично обдаровані діти (з гарним слухом, голосом та природним почуттям ритму) продовжують народжуватись. Саме в нас вони і можуть безкоштовно (до речі, контрактне навчання на цьому відділенні, через велику кількість індивідуальних занять, коштує 18 000 грн. на рік) отримати фахову музичну освіту, починаючи з 15-ти років, у музикантів високого рівня і нести її далі в суспільство. Їм є на кого рівнятися: нещодавно наша викладач кафедри вокально-хорової підготовки вчителя Аліна Пікулік отримала гран-прі на IV Всеукраїнському фестивалі-конкурсі пісні та музики «Золотий Орфей» (м. Дніпропетровськ); у номінації «Вокал» диплом лауреата ІІ ступеня отримала Марина Фісун; диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «Інструментальний жанр» та і номінації «Вокал» отримала Лілія Хмарна.
Уже на старших курсах музичного відділення не можна відрізнити тих, хто вступав до нас, навіть не знаючи нотної грамоти, і тих, хто зміг отримати освіту у тій чи іншій ДМШ. Професори з Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського та Харківської державної академії культури, які кожного року присутні на випускних іспитах, дивуються цьому феномену (феномену наполегливої праці наших викладачів та студентів) і відзначають високий професійний рівень усіх наших випускників музичного відділення.
Деякі випускники музичного відділення продовжують працювати в академії. Наша найкраща піаністка Аліна Пікулік, культорганізатор академії Єлісєй Валерійович Башевський, відповідальний за музичний супровід всіх заходів Платон Олександрович Завгородній –– усі вони випускники музичного відділення нашої академії.
Минулого року найвищий конкурс був на спеціальність «соціальна педагогіка» (майже 10 чоловік на місце при середньому конкурсі в академію –– 5-6 чоловік на місце ). Чим зумовлений такий попит на цю нову і, мабуть, не всім зрозумілу в нашому суспільстві спеціальність?
Справді, навіть деякі батьки не розуміють, що це за фах. Тому на днях відкритих дверей (які ми проводимо 3 рази на рік) ми велику увагу приділяємо розповідям про цю професію. Буває так, що діти, які планували вступати на інші більш відомі спеціальності, уже під час самого заходу зацікавлюються і вирішують вчитися саме на «соціального педагога». Крім того, особливості цієї професії висвітлюються і в газеті нашої академії «Ми-педагоги!».
Зараз праця соціального педагога дуже потрібна, а готують їх не так багато вузів, тому наш і користується попитом.
Наші соціальні педагоги – передусім волонтери. Ми взяли шефство над лікарнею «Охмадит», дитячим притулком на Олексіївці та дитбудинком у Комінтернівському районі. Наші студенти не бояться праці і навчаються дарувати тепло та турботу знедоленим дітям.
Чи може осягнути всю відповідальність цієї, скоріше, не професії, а місії легковажний 15-річний підліток?
По-перше, я не вважаю 15-річну дитину легковажною. По-друге, вчити співчуттю треба як можна раніше. Зараз у Харкові проходить впровадження педагогічна програма інклюзиву, тобто включення дітей-інвалідів у навчальний процес звичайної школи. І якщо в першокласника виховують толерантне та гуманне ставлення до людини з особливими потребами, то чому це не може зрозуміти 15-річна дитина? Мені здається, що іноді саме відношення дорослих до неповнолітніх інфантилізує останніх. Наші першокурсники коледжу спеціальності «Соціальна педагогіка» –– серйозні люди, які разом із своїми старшими колегами з академії вже зараз роблять корисні справи, про які я вже говорила.
Чи є у вас слабкі студенти, про яких ще за радянських часів у педагогів склалася стійка словосполука «Три ставлю, а два – на розум пішло». Тим паче, що сьогодні за болонською системою в оцінці «задовільно» є два позитивних параметри «D» («тверде 3») та «E» («трійка з великим мінусом»).
За болонською системою, про яку Ви згадали, щоб отримати «слабку» «Е» треба заробити 50 балів із 100, тобто зробити половину того, що вимагається на відмінну оцінку. Принцип нашої академії: ніколи не підтягувати двійочника на «Е», ніколи не ставити позитивну оцінку «авансом». Якщо студент систематично недопрацьовує, не справляється з програмою, ми його відраховуємо. Іноді трапляються відрахування і з четвертого, і з п’ятого курсу (ці студенти мають право на поновлення, але вже на контрактних умовах). Мені по-материнські шкода відраховувати своїх учнів, але ще більше шкода дітей, до яких такі учні прийдуть як вчителі чи вихователі. Навіть на «трійку» в нашій академії потрібно багато вчитися. І з нашою «трійкою» випускник академії зможе успішно працювати, надолужуючи деякі пробіли уже під час роботи.
Своїм студентам я говорю так: «На кохання, на родину відводиться усе подальше життя, а на отримання фаху максимум 6 років. Тому й слід ці 6 років приділити саме навчанню (осягнути сутність своєї дисципліни на теоретичному та практичному рівнях, пропрацювати кожну тему свого предмета, зробити якомога більше наочних та інших додаткових матеріалів до кожного уроку, навчитися швидко робити шкільну документацію), і тоді, коли у вас з’явиться родина, у вас вистачить часу і на якісну роботу в школі, і на увагу до дітей і чоловіка, і до самої себе, до свого здоров’я і своєї краси».
Галино Федорівно, що Ви можете сказати про своїх випускників?
По-перше, зі своїми випускниками ми зустрічаємося кожен рік (це перша субота травня). До нас приходять і літні люди (згадую, якось один із старих випусків музичного відділення ще колишнього педучилища зробив прекрасний імпровізований концерт у цей день), і вчорашні випускники. Ми всіх хочемо бачити, усім раді. Для мене цей день завжди є великим святом.
По-друге, не тільки у святковому форматі ми зустрічаємося із своїми випускниками. Я завжди їм говорю: «Якщо у вас трапляться якісь питання чи проблеми на роботі, не соромтеся звертатися до нас за допомогою». Але звертаються одиниці. В основному всі колективи шкіл, дошкільних закладів приймають наших випускників дуже добре. Пригадую один випадок. Звернулася до мене наша сильна випускниця дошкільного відділення, що її тероризує завідувачка дитячим садочком. Я з’ясувала, що ця завідувачка хотіла взяти на це місце свою родичку, тому вона й створювала всілякі труднощі для нашої випускниці. Але ж вона мене погано знала. Я зателефонувала у райвно і сказала таке: «Або звільніть завідувачку дошкільного закладу, або забезпечте сприятливі умови праці для нашої випускниці. Бо я знаю, що ця випускниця буде працювати сумлінно й використовувати сучасні технології виховання та навчання». Після мого дзвінка проблеми нашої випускниці припинилися.
По-третє, у мене встановлений зв’язок з майже всіма молодими спеціалістами, якщо вони й не приходять в академію. Ми слідкуємо за їхньої роботою в школах, за умовами праці. Члени ректорату, 20 осіб, закріплені за районами, областями міста Харкова. У нас всього 42 райони. За кожним членом ректорату закріплено всього 2 райони. Це можуть бути 2 сільських райони, або сільський та міський. Член ректорату обов’язково зв’язується з начальником управління освіти, та просить дати характеристику, як працює наш випускник, які проблеми в нього виникли, з чим він не може впоратися, щоб ми враховували це надалі в роботі з сьогоднішніми студентами.
Особливо великих проблем у наших випускників немає, бо вони дуже добре підготовлені. Наш випускник, якщо прийде, наприклад, до дитячого садочка чи до школи, то одразу може провести заняття на високому рівні. Про це можна запитати будь-якого завідуючого дитячим садочком або директора школи, начальника управління освіти. Кожного року до нас приходить дуже багато подяк, де відмічається висока підготовка та володіння сучасними педагогічними технологіями.
Хочу додати, що наші випускники йдуть працювати не продавцями на базари чи в супермаркети, не секретарками чи манікюрницями, не офіціантками у ресторани та бари, а саме за фахом –– педагогами. Ми виховуємо в своїх випускників високу громадську відповідальність. Ми їм кажемо: «Якщо ви прийшли вчитися на педагогів, і держава витратила на ваше навчання досить великі кошти, якщо ми вклали у вас величезні зусилля, то ви повинні працювати за фахом». І наші випускники йдуть і працюють.
Чи не лякають Ваших випускників невелика зарплатня, величезна кількість документації та «безбашенні» діти?
Невелика зарплатня у вчителя тільки у перші роки роботи, а далі від нього самого залежить підвищення цієї зарплатні. Учителі вищої категорії та вчителі-методисти мають достойну зарплату (на сьогодні це десь біля 3000 грн.), а наші випускники мають усі можливості для того, щоб швидко стати вчителем високих категорій.
«Страшна» документація лякає тих, хто не навчився цього робити у вузі. У наших випускників цей різновид роботи не викликає особливих труднощів та й в академії їх налаштовують на те, що документація це не непотрібна паперова робота, а можливість систематизувати свою методику та рівень знань учнів.
Щодо «безбашенних» дітей, то вони бувають у «безбашенних» вчителів. Якщо молодий учитель, ідучи на урок, не спромігся привести свій зовнішній вигляд до академічного вигляду вчителя, а на уроці не піднімається з-за учительського столу, якщо вчитель, готуючись до уроку, не враховує диференційований підхід до учнів, то у такого вчителя будуть проблеми з дисципліною. Наші випускники убезпечені від цих вад старанним вивченням не тільки своєї фахової дисципліни, а й сучасними методиками її викладання.
Завершуючи нашу бесіду, Галино Федорівно, що ви побажаєте 15 річним і вашим абітурієнтам взагалі?
15-річним побажаю не іти за інерцією у десятий клас (провчився у школі 9 років, то й довчусь у ній останні 2, тим паче попереду чудовий випускний бал, а далі видно буде), а шукати свій профіль та переходити до нього –– у ліцей, гімназію чи коледж. Уже в дев’ятому класі треба походити на дні відкритих дверей до різних навчальних закладів (до речі, наша приймальна комісія працює цілий рік і туди можна приходити в будь-який зручний для абітурієнта час) та поцікавитись, яке навчання вони пропонують.
Потрібно шукати себе, навіть шляхом спроб та помилок. Не боятися цих помилок, більше слухати себе, бо працювати будуть вони, а не їхні батьки, родичі чи друзі. Не треба гнатися за престижною професією, якщо до неї не лежить ваша душа, не треба гнатися за великим грошима, бо вони не принесуть радості без улюбленої праці, яка й надає людині особистісну реалізацію. Треба пам’ятати мудрий вислів нашого великого філософа Григорія Сковороди про те, що людині для щастя потрібна «сродна праця», і саме її потрібно для себе знайти. Усім абітурієнтам бажаю успіхів на ЗНО та вступних іспитах. Ми чекаємо на всіх охочих присвятити себе педагогічній професії –– на людей з відкритим серцем і любов’ю до дітей. Успіхів!
Розмовляла Ольга Третяченко
Виконано в межах навчального курсу «Теорія та історія соціальних комунікацій» (викладач –– доцент Т. В. Казакова.)