Пані Мельничук представила актуальну роботу з опису пресової традиції релігійної журналістики в Україні. Вона розглядала першу “світську” газету Буковини. Очікувано, що така “секуляризація” західноукраїнської преси не встигла натоді зайти надто далеко. Відтак, ця газета приділяла, схоже, постійну увагу релігійним новинам, які відігравали як тоді, так і зараз серйозну роль у тому регіоні.
Тема виглядає дисертабельною. Найперше звертає увагу факт, що на зламі ХІХ — ХХ віків на Буковині виходило близько 30 газет румунською, німецькою, польською, тодішньою версією української мови. Тож їхній моніторинг редакцією аналізованого часопису був постійним і системним.
Авторка виділила 719 публікацій з обраної тематики, що є цілком показовим для аналізу в рамках роботи такого типу.
Пані Мельничук виходить за рамки описовості, оцінюючи не лише зміст матеріалів часопису, а й пробуючи порівняти методи й принципи редакційної роботи із сучасними стандартами журналістської професії. Порівняння виходить цілком на користь висновку дисертантки, що газета “Буковина” була “першим у краї україномовним виданням, що втілювало прогресивні ідеї журналістики” (с. 1).
Матеріал є свіжим, новаторським, мало дослідженим. Авторка його систематизувала, виокремила тематичні напрямки, помістивши їх в історико-культурний контекст свого часу.
Зворотним боком цієї обставини є слабка контекстуалізованість тез автореферату. Наприклад, залишається незрозумілим, чому “священиків у краї важко було назвати прикладом для наслідування” (с. 8), чиї це були “постійні звинувачення часопису в перетягуванні православних прихожан в “унію” шляхом українізації” (с. 8), що таке рух “Los Von Rom” (с. 12). Мінімальні пояснення тут би вельми допомогли.
Дискусійною є теза “За останнє століття хоча й стала меншою репрезентація релігійних інституцій через мас-медіа, однак спостерігається її трансформація в церковні чи конфесійні ЗМІ” (с. 1). Стала меншою де саме? Якщо в Україні, то тут із 1917 (але не пізніше 1939) по 1991 рік релігійна проблематика в ЗМІ була відсутньою або мала характер войовничої антирелігійної пропаганди. Церковні видання православної церкви, які зазнали тут розквіту на зламі ХІХ — ХХ століть (див. докторську дисертацію Алли Бойко), були знищені радянською владою. Про якісь традиції релігійної журналістики фактично на ціле століття тут говорити не доводиться.
Викликає сумнів і теза, “що сучасні суспільно-політичні видання не надають уваги таким речам [у контексті йдеться про помісну українську церкву з україномовними богослужіннями — М.Б.], виступаючи більше пропагандистами окремих конфесій, хоча взаємовплив політики й церкви в наші дні лише зміцнів” (с. 9). Здається, з початку 2010-х років можна говорити про секуляризацію українських ЗМІ та про їхнє дистанціювання від усіх конфесій, включаючи традиційно (в пострадянський час) толероване православ’я. Ще однією тенденцією у світлі Революції гідності та викликаної нею поточної військово-політичної кризи на сході є поділ конфесій журналістами на “свої” та “чужі” за ознакою державної належності та політичною позицією (“українські” церкви проти “російської”). Хотілося б нагадати авторці й про квітневе звернення Президента і Верховної Ради до Константинопольського патріарха з проханням надати автокефалію православній церкві в Україні.
Найбільшу увагу привертають свідчення про ефекти, вплив публікацій часопису. Авторка повідомляє про зміну поглядів часопису-опонента “Bukowinaer Post” і про митрополичий циркуляр до священиків про заборону “читати, передплачувати й поширювати”, зокрема, газету “Буковина” (с. 10). Сподіваюся, в тексті дисертації є достатньо міркувань і спроб оцінки таких важливих чинників історії цього видання.
А от іншим тезам автореферату бракує доказовості. Серед завдань роботи знаходимо таке: “простежити можливий вплив лексики на аудиторію часопису” (с. 2) — тільки лексики? У висновках заявлено, що редакції “вдалося пояснити простому народові відмінність між поняттями “віра та нація” (с. 13). Звідки відомо, що вдалося?
Та все це дрібні аспекти цієї важливої роботи. Представлена студія є цікавою, свіжою, фаховою, глибокою, продуманою та послідовною. Робота є самостійним і завершеним науковим дослідженням, повністю відповідає вимогам п. 13, 14 „Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. №423 зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2009 р. №1197, від 12.09.2011 р. №955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Ю.Г.Мельничук заслуговує на присвоєння наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 – історія та теорія журналістики.
Доктор наук із соціальних комунікацій,
професор кафедри журналістики
Харківського національного університету
імені В.Н. Каразіна
М.А. Балаклицький