Кожної середи та п’ятниці цього літа о восьмій вечора біля станції метро «Держпром» ентузіасти запрошують професіоналів та аматорів, постійних учасників та звичайних перехожих усіх вікових категорій до виконання танців різних епох під відкритим небом.
Танці під відкритим небом виконуються на вулицях Харкова протягом трьох років та закликають людей звернути увагу не тільки на танцювальні традиції різних епох – від Середньовіччя до Нового часу, а також й на усталені норми тактовності, поважності та манер поведінки.
Місце проведення змінювалося – з Площі Конституції (2016 р.) на сквер «Стрілка» (2017 р.), а звідти, у цьому році, уже на майданчик перед «Premier Palace Hotel Kharkiv». Тепер там кожної середи та п’ятниці о восьмій вечора (якщо немає дощу) грає класична музика, під ритми якої рухаються пари.
Цей захід проводиться на волонтерських засадах за ініціативи Інни Інеш (це псевдонім) – хореографу клубу історичного танцю «Міре», – яка надихалася подібними ідеями під відкритим небом у Москві та в попередніх проектах інших студій у Харкові, але вирішила розширити спектр вивчення технік і не зациклюватися лише на одному столітті. Так, охочі можуть безкоштовно вивчити рухи контрдансу, кадрилі, польки, індивідуального бароко та, звісно, вальсу. При бажанні та за певних успіхів також можна взяти участь у костюмованій виставі від клубу.
Інна знайшла хвилинку між зміною музики та з радістю вирішила поспілкуватися з нами, розповісти трохи більше про своє ставлення до проекту
– Що Ви мали на меті, коли вирішили влаштовувати саме історичні танці під відкритим небом
– Для мене важливо відродити атмосферу традицій, танців, пишних балів, взагалі той романтичний період, що описується в класичних книжках та фільмах. А це можливо тільки тоді, коли всі хлопці справжні кавалери, а дівчата – леді. Отже ми вчимо не тільки танцю, а ще й етикету, що дуже важливо в наш час.
– Багато людей підключаються до того, аби публічно танцювати?
-Ви знаєте, насправді багато! Точно сказати не можу, бо дехто нас залишає раніше, ніж перестає грати музика. Інші йдуть повз, помічають та приєднуються. Я ніколи не рахувала, але масовість відчувається, принаймні, мені так здається (сміється).
– Чи є такі, хто постійно відвідує цей захід?
– О, звісно! Є такі, хто приходить кожного тижня, наприклад, по п’ятницях, хтось кілька разів підряд, декілька людей час від часу приходять до нас уже протягом трьох років. Дехто настільки поринає в це, що йде танцювати до студії, готуватися до вистав. Ми з ними репетируємо номери, самі шиємо костюми. В основному виступаємо на «опен-ейрах» та у студії біля станції метро «Спортивна».
– Чи виникали за три роки які-небудь проблеми в проведенні чи організації?
– Ні! Слава Богу, але проблем ні з поліцією, ні з будь-ким ще ніколи не було. Ми намагаємося нікому не заважати, а якщо й виникнуть питання, то ми підемо, нам не важко.
– І як вважаєте, Вам вдалося відродити класику?
– (Сміється) Звісно! Люди йдуть, вчаться, а це означає, що все недарма.
Не оминули ми й учасників та послухали їх відповіді на питання: «Чому Ви вирішили танцювати публічно?»:
«Я прийшов вперше. Мій друг побачив в Інтернеті пост про це та й запропонував прийти. Я довго думав, але все ж таки зважився. Як виявилося, недарма. Люди тут милі та допомагають, коли щось не виходить. Хочу ще як мінімум кілька разів прийти», – розповів молодий хлопець Сергій, який стояв осторонь від основної маси людей під час перерви.
Увесь час, доки я робив фотографії та просто дивився за тим, що відбувалося, один чоловік жестом запрошував нас приєднатися. Як потім виявилося, його звуть Володимир, і він також поділився історією: «Ми з дружиною тут уже втретє. Якось проходили повз, почули музику. Видалося, що тут люди просто приходять і танцюють. Як тут пройти повз? Сподіваюсь, для нас це тепер стане традицією».
За цей коментар мені і моїй дівчині теж довелося долучитися до цього свята та спробувати себе в дуже незвичному амплуа. Ми поклали речі недалеко від невеличкої колони та зайняли вільне місце в колі пар, яке спеціально розширилося, аби нам ніхто не заважав.
Я ніколи не був схильним до танців, оскільки мої рухи здебільшого не знаю, як бачилися, але відчувалися точно дерев’яними. Тому подібні заходи мною оминалися. Полюбляв лише дивитися, як рухаються інші. А тут усе ж таки доля звела до того, аби спробувати.
Спочатку був дискомфорт. Як це незвично – стояти серед незнайомих людей та виконувати рухи за вказівкою хореографа. Я чув, дивився на інших, але все одно здавалося, що щось роблю неправильно. Перші хвилини були найважчими та стресовими. Крок назад, ліву ногу вперед, оберт, зміна партнера, крок вперед, ліву ногу назад, знову оберт і на вихідну. Що це відбувалося – досі незрозуміло.
Звісно, з часом скутість відійшла на другий план і все пішло якось легше, але відчуття неправильності в рухах і недостатньої пластичності м’язів не залишили мене, тому, як найслабша ланка, після танцю ми подякували всім і залишили дистанцію. Нам привітно помахали руками.
Усе ж таки, вважаю, що хоча б раз необхідно спробувати багато чого у житті. І танці – мало не найперше, що варто спробувати. За спробу ніхто не карає, а Вам, можливо, це сподобається на все життя.
Манченко Олександр – студент 2 курсу відділення журналістики (в межах виробничої практики)