Виставка вихованців Дитячої архітектурної школи, або Як спроектувати будинок своєї мрії
На моєму годиннику 17:55. Я спокійно виходжу з метро на станції «Університет», прямуючи до ЄрміловЦентру (YermilovCentre) на виставку вихованців Дитячої архітектурної школи (ДАШ) «La Dolce Vita». Виставка проходить з 21.06 по 30.06.2018 року. Подія починається рівно о 18:00 і закінчується о 20:00, тож я прийду якраз вчасно.
Дорогою до павільйону розмірковую над тим, із чого почати: чи роздивитися експонати, а потім поговорити з організаторами, чи розпитати організаторів, а згодом поставити питання присутнім на виставці. Вирішую діяти за обставинами.
Ось я вже біля входу до ЄрміловЦентру. Звіряюся з годинником — 17:59, заходжу всередину, роззираюся.
На вході стоїть дівчина з брошурами й привітно посміхається до відвідувачів. Я вирішую з нею поспілкуватися, детальніше розпитати про виставку загалом. Уже через декілька хвилин дізнаюся, що мою співрозмовницю звати Валерія Агафонова, вона за освітою архітектор і є одним із організаторів та викладачів ДАШ.
Дитяча архітектурна школа відкрилася в 2015 році та розміщується за адресою: вул. Конторська, 5. Учбовий заклад платний.
«На виставці представлено 24 дитячі роботи, присвячені моделюванню будинків їхньої мрії. Одна з них вирізняється — вона спрямована на вивчення району та його можливостей. Мова йде про вулиці Конторську та Полтавський шлях, які Ватуля Денис та Пустовалова Софія оцінювали за власними критеріями.
Робота № 1. «Дослідження району та його можливостей», Ватуля Денис та Пустовалова Софія
Вони намагалися аналізувати, як райони живуть, що там відбувається. Основною задачею було побачити в них потенційні можливості, наприклад, річка є, а виходів до неї немає», — розповідає Валерія.
Прямо зараз у рамках виставки проходить майстер-клас для дітей, який проводить засновник проекту та викладач Дитячої архітектурної школи, а також архітектор за сумісництвом Богдан Волинський. Вирішую неодмінно поспілкуватися і з ним, але трохи пізніше.
Валерія дає мені брошуру, на якій детально розписано, що з себе уявляє виставка учнівських робіт Дитячої архітектурної школи, чому її назвали «La Dolce Vita», імена дітей та їх розповіді про те, якими вони бачать будинки своєї мрії. На брошурі навіть є карта, яка вказує, де чий проект розміщено.
Ознайомившись з інформацією, зосереджую свою увагу на тому, що довкола мене: це невеличкі за розміром моделі спроектованих будинків, різних за формою та дизайном. Кожен макет має свою персональну цифру. До речі, ця цифра співпадає з порядковим номером, під яким зазначено прізвище та ім’я автора і коротенький опис його творіння.
Я знов зазираю до брошури й читаю про експонат № 5, біля якого наразі зупинилася: «Коваленко Анна “Дім для життя”»: «Идея дома воплощается в том, что со стороны улицы есть всего одно узкое окно и дверь. Соответственно, посторонние люди не будут видеть того, что происходит внутри дома. А с другой стороны — максимальное количество окон, чтобы видеть красивую природу и лес. В потолке ванной есть окно, чтобы свет проникал внутрь. Приготовив еду на кухне, я могу её съесть в доме или выйти на террасу. На террасе запроектированы места для сбора всей семьи».
Робота № 5. «Дім для життя», Коваленко Ганна
Я крокую далі: усе це неймовірно цікаво не лише для мене, а й для відвідувачів, якими поступово наповнюється галерея.
Відвідувачі виставки
Дістаю фотоапарат й починаю робити знімки. Їх виходить досить багато, адже важко підібрати ракурс, з якого були б помітні всі особливості макетів.
Робота № 2. «Дім з конюшнями», Войно-Данчишена Домініка
Під час фотозйомки помічаю ще одну суттєву деталь — у самому центрі галереї проектор дає відеозображення, на якому з’являються автори з коротенькими розповідями про свої вироби. Вони діляться своїми думками з приводу того, що для них значить будинок мрії.
Автори про будинки своєї мрії: відеозображення
Вдосталь пороздивлявшись і помилувавшись роботами, направляюсь до архітектора Богдана, про якого мені розповідала Валерія. Богдан прямо зараз
дуже зосереджено працює разом з дітьми.
Майстер-клас від Богдана Волинського
Я починаю розмову. Богдан швидко пояснює, що на сьогоднішньому майстер-класі вони вчаться робити макети з гіпсу. Діти уважно стежать за кожним його рухом, процес видається вельми захоплюючим. Я прошу Волинського коротко розповісти про ДАШ:
«Ще у 2015-му році наша команда складалася з 3–4 ініціативних архітекторів, зараз нас семеро. ДАШ швидко здобула популярність у професійній спільноті. Ми стали вести групу на фейсбуці, яка згодом мала лише позитивні відгуки. Мабуть тому вже влітку ми поїхали з ворк-шопом до Києва, Івано-Франківська і Ужгорода, де проводили заняття з місцевими дітьми. Це були такі тижневі ворк-шопи, на яких майстер-класи починаються о 10:00 і закінчуються о 18:00. У Харкові ж у нас цілий річний курс. Ми набираємо групи, що складаються максимум з 6-ти чоловік, з якими працюють по 3 викладача — це забезпечує індивідуальний підхід. Прийом до школи можливий з 8-ми до 14-ти років. Групи за віком не діляться».
Я не встигаю занотувати інформацію, її дуже багато. Проте це лише пожвавлює мій інтерес — завжди цікаво спостерігати, а тим більш слухати людину, що є справжнім фанатом своєї справи.
«Навчання триває протягом двох курсів: перший — це курс “архітектури”, а другий — курс “місто”. На курс “місто” потрапляють лише ті, хто пройшов курс “архітектури”. У цьогорічного першого курсу заняття були досить філософськими: студенти вивчали, що таке атмосфера, простір, час. Вчилися спостерігати та зауважувати певні деталі. З лютого почали проектувати будинки, у яких би їм хотілося жити», — говорить Богдан Волинський.
Я намагаюся порівняти відповіді Валерії та Богдана на одне й те саме питання: у чому полягає ідея проекту? Їх думки із цього приводу майже ідентичні: архітектори цілковито впевнені, що роботу над майбутнім треба починати, так би мовити, з «низів». Головна ідея полягає у співпраці з дітьми: сьогоднішні діти будуть створювати наше завтра.
До речі, прямо зараз мене оточує багацько дітлахів приблизно від 4 до 8 років. По двоє-троє вони сидять за трьома столиками й старанно, з серйозним виглядом правлять роботи. Проте це стосується не кожного — хтось почав бешкетувати. Я вирішую не гаяти часу й поспілкуватися ще з кимось із них. Мені навіть не довелося нічого робити. Гліб, хлопчик 5 років, сам «налетів» на мене й показав свій будиночок, емоційно коментуючи, як його слід будувати, де знаходяться віконця й двері, чому не можна чіпати руками деталі. Судячи з очей дитини, що горять вогниками цікавості, я розумію, що майстер-клас їй дуже подобається.
Дитяча архітектурна школа — це новинка для Харкова. І такі старт-апи справді потрібні місту для подальшого його розвитку. Задача ДАШ — навчити дітей з раннього віку бути свідомими стосовно того, що відбувається довкола, дивитися реальності в очі: бачити, у якому стані перебуває навколишнє середовище, та розумно впливати на якість цього середовища, де ми живемо, навіть якщо вони не планують ставати архітекторами.
Я дякую Богдану і Валерії за пізнавальну бесіду. Здається, час відкланятись. Ми прощаємось, обмінюємося контактами. Я почуваюсь у своїй тарілці. Найбільше щастя для журналіста — заводити нові знайомства, плідно співпрацювати й отримувати величезний кайф від усього, що відбувається довкола.
Текст і фото: Тетірко Ірина – студентка 2 курсу відділення журналістики (в межах виробничої практики)