УДК 007:304:070
Ігор Михайлин
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Майдан Свободи, 4, 61077, Харків, Україна
E–mail: mykhailyn@ukr.net
Розглянуто філософський рівень розуміння журналістики й журналістської освіти в концепції В. Здоровеги. Журналістика для нього поставала передусім як публіцистика, яка в соціально відповідальній моделі журналістики повинна відповідати стандарту правдивості, точності. Пропаганда ж здійснюється інформаційними методами. Саме поняття пропаганди учений не вважав негативним і називав багато галузей життя (медичні, наукові знання, християнська мораль, демократичні й національні цінності), які потребують пропаганди й навіть проповіді. Журналістська освіта має бути спрямована на виховання публіциста.
Ключові слова: Володимир Здоровега, журналістика, публіцистика, пропаганда, журналістська освіта.
Наукова й публіцистична спадщина В. Здоровеги – то наше національне надбання. Розуміння цього приходить лише зараз, коли стає зрозуміло, що Володимир Йосипович, вже кілька років відсутній фізично в українському освітньому журналістському просторі, але залишається в ньому присутнім духовно, своїми ідеями, працями, поглядами, концепціями. Україна може пишатися таким дослідником журналістики, творчість якого становить безсумнівну класику. Дослідження його доробку та створення його портрета розпочалося ще в статтях С. Костя [8], О. Кузнєцової, [9], І. Лубковича [11], висловлюваннях С. Курпіля [10], І. Лубченка [12] та ін., але має продовжуватися й далі. Предметом цієї статті є філософські інтерпретації української журналістики в працях В. Здоровеги.
У сучасній науці про журналістику точаться гарячі суперечки про сутність журналістики як пізнавальної діяльності людини. У центр дискусій перемістилося питання про співвідношення в журналістиці інформаційної та сугестивної (пропагандистської) функцій. Інакше кажучи, знову актуалізувалося питання про «місію журналістики» [1:73–77]. Вона повинна повідомляти про події чи пояснювати події, інформувати чи впливати? Попри те, що невтаємниченій людині може здатися, що це суперечка про абстрактні слова й терміни, які не впливають на реальну практику медіа, насправді мова йде про визначальні засади саме практики журналістики: що має міститися в контенті мас-медіа – факти чи коментарі, повідомлення чи пояснення, а відтак – з чого повинна складатися газета: з не коментованих повідомлень чи аналітичних статей. За цим стоїть ще одне надзвичайної ваги питання: кого повинна готувати журналістська освіта – репортерів чи публіцистів? У школу інформаторів чи в школу аналітиків йде сучасна молода людина, вступаючи в університет на спеціальність «Журналістика»?
З огляду на всі ці надважливі питання цікаво поглянути на творчу спадщину В. Здоровеги як, безсумнівно, видатного дослідника журналістики. Незважаючи на те, що в світі медіа ситуація змінюється оперативно й певні моделі журналістики зістаріються дуже швидко, доробок В. Здоровега демонструє протилежне: справжня наука не має віку, вона продовжує зберігати свою актуальність тривалий час.
Варто почати з того, що В. Здоровега розумів журналістику як передусім публіцистику. Про це свідчать не лише назви його провідних книжок «Мистецтво публіциста» (К., 1966), «У майстерні публіциста» (Львів, 1969), «Пошуки істини, утвердження переконань: Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики» (Львів, 1975), «Слово тоже есть дело: Некоторые вопросы теории публицистики» (М., 1979). Щодо цього, то легко заперечити, сказавши, що в радянській аксіології журналістика завжди була публіцистикою, а її головними функціями розумілися функції пропаганди, агітації й організації народних мас. Радянська теорія журналістики зовсім не приділяла уваги інформаційній сутності журналістики, але гіперболізувала її виховний вплив.
Усе це так, але є багато інших підстав говорити про те, що для В. Здоровеги журналістика мислилася передусім як публіцистика. Ідеал українського журналіста він убачав у творчій діяльності І. Франка й М. Шлемкевича. Він цінував не тільки їх журналістський доробок, але й їхні концепції журналістики. З глибокою симпатією він сприймав думку про те, що публіцистика – це рухома філософія, а філософія – це усталена в академічних межах, свідома своїх цілей і своїх методологічних засад публіцистика [2:118].
З усіх типів журналістики В. Здоровега найважливішим вважав не всепроникне радіо, не спрямоване на зображальний ефект телебачення й навіть не вільний від усіх (цензурних, обсягових) обмежень Інтернет, а найстаріший тип журналістики – друковану періодичну пресу, бо вона найбільш пристосована до репрезентації світоглядної публіцистики. «При всій популярності телерадіоелектронних засобів інформації, – відзначав він, – газета, журнал, як і книга, визначають інтелектуальний рівень нації. Крім того, за ними залишається пріоритет довготривалої дії, здатність бути літописцями часу, своєрідним дзеркалом епохи» [7:13].
Володимир Йосипович розумів свій час як такий, у який проти України ведеться інформаційна війна, а відтак держава мусить захищати свій інформаційний простір, бо «програш у війні слів та ідей неодмінно веде до програшу у значно більшому» [7:17]. Його глибоко турбувало те, що на всіх щаблях влади він бачив осіб, не зацікавлених в утвердженні українськості в Україні. «Декому хотілося б України без українців, України без національної мови, без національної культури, тобто такого собі хохляцького дублікату Росії, правда, з певним фольклорним колоритом» [7:17].
Порятунок від такого сумного розвитку подій В. Здоровега вбачав у створенні популярної загальноукраїнської газети, яка б могла стати опінієтворчим майданчиком для лідерів громадської думки. Він упевнено змалював її модель. Це мала б бути щоденна двомовна газета, зі змінними полосами по регіонах інформаційно-культурного характеру. Вона повинна піднятися над дрібними міжпартійними пристрастями і втілювати головну ідею – «єдність усіх людей, зацікавлених у будівництві сильної, демократичної держави всіх в Україні сущих» [7:17]. Не надаючи як науковець переваги жодній з українських газет, В. Здоровега як журналіст все ж виокремлював із загалу щоденну газету «День» і тижневик «Дзеркало тижня». У них він найчастіше друкував свої статті, їхнім журналістам найчастіше давав інтерв’ю.
Найважливіша ідея, до якої раз у раз повертався В. Здоровега, – заперечення сприйняття журналістики лише як маніпулятивного інструмента в руках влади чи олігархів. Він наполягав на тому, що журналістика – найважливіший складник громадянського суспільства, що свобода слова потрібна в першу чергу не самим журналістам, а суспільству, журналістика повинна служити суспільству правдою.
Той, хто зводить усю діяльність мас-медіа лише до фіксації та повідомлення новин, вважав В. Здоровега, той загалом не розуміє глибокої сутності журналістики. Сутність журналістики, за Володимиром Йосиповичем, звичайно ж – в інформуванні, але далі він пропонував таке сучасне трактування цього наукового поняття: «Інформувати – означає повідомляти, тлумачити або роз’яснювати, коментувати, аналізувати, оглядати, критикувати, прогнозувати, щоб зрозуміти світ і впливати на його поліпшення і вдосконалення, що є кінцевою метою журналіста. Все це треба робити оперативно і професійно, кваліфіковано і чесно, керуючись гуманістичною християнською мораллю, а не мораллю розбійника» [4:4].
Як науковець він не міг примиритися з думкою про те, що за допомогою інформаційних маніпуляцій можна досягти будь-якого потрібного для пропагандиста результату. Він навів численні приклади, коли зусилля ініціаторів інформаційного впливу на аудиторію йшли намарне, розчинялися, як пісок в воді, бо суперечили реальності, були відвертою брехнею. За В. Здоровегою, брехня – це не товар для журналістики. Недарма в українського народу є гарна приказка: брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся.
Осмислюючи реальність інформаційного суспільства, Володимир Йосипович особливо підкреслював: «мас-медіа не можуть існувати в модерному суспільстві, не виконуючи своєї найпершої функції – по можливості об’єктивно інформувати людей про все, що відбувається у світі» [3:27]. Чому саме зараз В. Здоровега ставить під сумнів саме поняття «інформаційні війни»? Тому що в інформаційному суспільстві неможливо замовчати інформацію або подати її тенденційно. Завжди знайдеться суб’єкт інформаційних відносин, який розголосить правду та ще й з корисністю для себе. На думку дослідника, цілком достатнім для теорії журналістики є поняття пропаганди, воно існувало до виникнення терміну «інформаційні війни» й цілком достатнє для позначення сугестивних (маніпулятивних) інформаційних відносин.
Поняття «об’єктивно інформувати», на відміну від багатьох інших дослідників, які сумніваються в його слушності, для В. Здоровеги цілковита реальність, більше того – сутність журналістики. «На першому плані в мас-медіа, – запевняв він, – є інформування, неупереджене, всебічне, незаангажоване, по можливості об’єктивне» [3:29]. У цих трьох визначеннях, які можуть здатися випадковими, насправді міститься точна формула об’єктивності як стандарту журналістики.
Володимир Йосипович розумів неоднозначність поняття об’єктивності інформації. У підручнику «Теорія і методика журналістської творчості» він відзначив: «Звичайно, абсолютно об’єктивно відтворювати складні явища життя неможливо» [6:51]. З цього випливає, що В. Здоровега розумів об’єктивність як наділення значеннями певної картини чи концепції дійсності, відкритості її для обговорення, остаточну несформованість. І все ж об’єктивність існує для нього як ідеал, до якого мусить прагнути кожний (зокрема й молодий) журналіст, бо «сама природа його професії потребує бути максимально об’єктивним, правдивим» [6:51]. Засади досягнення об’єктивності полягають у дотриманні вимог неупередженості, всебічності (повноти), точності, чесності, незаангажованості у висвітленні дійсності.
Важлива думка В. Здоровеги полягала в тому, щоб не ототожнювати поняття пропаганди і публіцистики. Як не дивно це прозвучить, але й публіцистика, за В. Здоровегою, у соціально відповідальній моделі журналістики повинна відповідати стандартам неупередженості, повноти, точності, чесності, справедливості, незаангажованості, тобто нести аудиторії «об’єктивне інформування». Публіцист не повинен приховувати «незручні» факти, тенденційно витлумачувати їх. Він зобов’язаний надати читачеві всю суму фактів, встановити зв’язок між ними, який не бачить пересічний читач у силу своєї непоінформованості, недостатності знань, поверховості сприйняття дійсності.
Величезного значення В. Здоровега надавав – знову ж: як це не дивно прозвучить – жанру редакційної статті. Він вважав його особливим типом звернення до масової аудиторії цілого колективу редакції газети, у якому ніби сам часопис розмовляє із своїм читачем, використовуючи авторитет усіх журналістів, які працюють у ньому.
Разом з тим, слушно відзначив Володимир Йосипович, головним інструментом пропаганди є не публіцистика, а саме подієва інформація. «Замість того, щоб вдаватися до складних міркувань, – писав він, – логічних доказів і аргументів, зіткнення поглядів і полеміки, аудиторії повідомляється відповідний масив інформації, яка підводить її до певних висновків» [3:28]. Найбільш ефективно пропаганда здійснюється в новинах, коли споживач нібито отримує повідомлення про факти й не підозрює, що ним маніпулюють, що йому подають смисловий тип новин, де вже розставлені акценти, де пропонуються закодовані інтерпретації.
В. Здоровега був противником сприйняття пропаганди лише в аспекті її інструментального використання для маніпулятивних технологій, утвердження перемоги брехні над правдою. «Не всяка пропаганда є шкідливою й злочинною, – підкреслював він і запитував: – Хіба можна обійтися без пропаганди наукових чи медичних знань? А що поганого у пропаганді норм християнської моралі?» [5:299]. І далі: «Нам дуже бракує сьогодні кваліфікованої проповіді державотворчих, демократичних ідей» [5:299]. Для такої роботи потрібні правдиві, талановиті, кваліфіковані публіцисти. Вони й повинні вести цю позитивну й потрібну суспільству пропаганду.
З такого розуміння журналістики випливала концепція журналістської освіти В. Здоровеги. У ній важливо наголосити на кількох засадничим ідеях, які можуть бути сформульовані як гасла.
Гасло перше: «Для журналіста не буває зайвих знань» [4:73]. Журналіст – це передусім особистість, компетентна людина, здатна не тільки спостерігати, але й розуміти прихований зміст подій і пояснювати це іншим. Незадоволеними власною підготовкою є три категорії випускників спеціальності «Журналістика»: 1) ті, які самі не вчилися, а чекали, що їх навчать; 2) ті, які сподівалися, що університет наділить їх талантом, а університет цього зробити не зміг і ніколи не зможе; 3) ті, яким освіта дала замало знань для виконання функції журналіста-аналітика [4:73]. Ця остання група найбільше приваблювала ученого, для неї він вважав за потрібне працювати в університеті.
Володимир Йосипович був категоричним противником полегшеного сприйняття майстерності журналіста лише як вправного володіння пером чи «добре підвішеним язиком». Для нього «журналістська праця – не просто вміння вправно написати замітку чи статтю, хоч ці ази ремесла треба засвоїти, а своєрідний спосіб сприйняття світу, спосіб бачення реальності, спосіб мислення і світовідчуття, спосіб існування і усвідомлення себе у неспокійному житті» [4:72].
Гасло друге: «Журналістами стають у редакції» [4:85]. Його Володимир Йосипович повторював багато разів у різних контекстах. Контекст перший: жоден університет не може передбачити всього, що знадобиться журналістові в практичній діяльності. Вихід один: молоду людину університет повинен «навчити вчитися» все життя, закласти в неї жагу пізнання. Лише реальна й конкретна практика в редакції продиктує фахівцеві, як йому довчитися далі, щоб відповідати ідеальному варіанту свого місця в журналістиці. Контекст другий: матеріально-технічне забезпечення наших університетів не встигає за розвитком інформаційних і комунікативних технологій. Оті технології можна опанувати цілком тільки в редакції, обладнаній за сучасним словом техніки. Як керівник провідного структурного підрозділу, що здійснює в Україні підготовку журналістів, В. Здоровега добре знав, проблеми матеріально-технічного забезпечення спеціальності «Журналістика» і вважав, що освіта в цьому сенсі завжди, за визначенням, відстає від практики. «Не встигне факультет ціною неймовірних зусиль обладнати таку-сяку студію, – ділився він гірким досвідом, – як її уже можна демонструвати як музейний експонат. Особливо це стосується телебачення» [4:80]. Саме тому редакція, студія – це той майданчик, де мусить постійно вдосконалювати свої професійні вміння майбутній журналіст. Хоча, Володимир Йосипович розумів, що ідеальним варіантом було з замкнути підготовку журналіста в університеті й постачати журналістику більш-менш готовими кадрами.
Третє гасло: «Журналістика – відкрита професія» [4:80]. З цією думкою зараз багато сперечаються. Особливо зараз, коли в Україні нараховується вже під п’ятдесят центрів підготовки журналістів. Висловлюється ідея: наявність в журналістиці представників інших професій – то від недостатності випускників факультетів журналістики, але як тільки їх стане достатня кількість, прихід «чужинців» припиниться. Володимир Йосипович був іншої думки. він вважав, що «якою б досконалою не була підготовка працівника мас-медіа, сюди приходили і приходитимуть люди з інших сфер діяльності. І це не зло, а у певному відношенні благо. Людина йде в журналістику не тому, що має диплом, а тому, що має думки, певну позицію і моральний обов’язок поділитися цими думками публічно з іншими» [4:80].
Короткий огляд провідних ідей Володимира Йосиповича Здоровеги засвідчив їх актуальність, потрібність для сьогоднішнього дня. Фразу, винесену в заголовок, я взяв з інтерв’ю, Володимира Йосиповича, яке він дав приблизно за рік до смерті Ользі Василевській – кореспондентці газети «День». Його слова «Я над цим питанням дуже серйозно думав…» прикметні для нього. Ми ще не усвідомили того, що В. Здоровега був мислителем, який старанно розмірковував над шляхами розвитку журналістики в Україні. він глибоко обдумував свої наукові, журналістикознавчі студії. Причому предметом цих роздумів був сучасний стан журналістики в Україні, який динамічно змінювався, стрімко еволюціонував. Спостереження й передбачення Володимира Йосиповича тому й зберігають актуальність, що мають у своїх підставах філософський рівень розуміння світу соціальних комунікацій.
Кафедра української преси Львівського національного університету імені Івана Франка вже розпочала працю зі збирання та публікації спадщини В. Здоровеги, відкривши в своєму часописі «Пресознавчі студії» (2007) цілий розділ «Публіцистика В. Здоровеги». Але в цьому розділі зібрано далеко не все, написане Володимиром Йосиповичем. Українській журналістиці й науці про журналістику потрібне зібрання творів В. Здоровеги, особливо тих праць, що були написані в останні двадцять років його життя, які співпали з періодом демократичних перетворень і становлення незалежної Української держави. Мало не сказалося «вибраних творів», але водночас подумалося: навряд чи є в доробку Володимира Йосиповича щось другорядне; є ідеї, які були його улюбленими й він обговорював їх у різних статтях і виступах. Але самим повторенням він і прагнув надати їм дедалі більшої питомої ваги. Нам потрібне якомога повніше зібрання розкиданих у різних часописах і наукових збірниках праць Володимира Йосиповича Здоровеги. Це буде найкращий спосіб ушанування його пам’яті.
Література
1. Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння : монограф. – К.: Київ. нац. ун-т імені Т. Шевченка, 2003. – 282 с.
2. Здоровега В. Й. Іван Франко і українська публіцистика / Володимир Здоровега // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Зб. пр. кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – Вип. 7. – С. 113–132.
3. Здоровега В. Й. Інформація, мас-медіа, пропаганда та інформаційні війни / В. Й. Здоровега // Ex professo: Зб. наук. пр. / Ред. кол.: В. Д. Демченко (відп. ред.) та інші. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропертр. ун-ту, 2001. – Вип. 3. – С. 24–31.
4. Здоровега В. Й. Про журналістику і журналістів : статті, есе, виступи, діалоги / Володимир Здоровега. – Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2004. – 133 с.
5. Здоровега В. Й. Сила і безсилля слова / В. Здоровега // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Зб. пр. кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – Вип. 8. – С. 294–300.
6. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: підручн. / 2-е вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.
7. Здоровега В. Й. Українська періодика в сучасному національному інформаційному просторі / В. Й. Здоровега // Українська періодика: історія і сучасність : доп. та повід. третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. 22–23 грудня 1995 р. / Ред.. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. – Львів, 1995. – С. 11–18.
8. Кость С. А. Життя з ним не жартувало (Пам’яті професора Володимира Здоровеги) / Степан Кость // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Зб. пр. кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – Вип. 8. – С. 3–11.
9. Кузнєцова О. Д. Український теоретик публіцистики – перший / Олена Кузнєцова // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Зб. пр. кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – Вип. 8. – С. 173–177.
10. Курпіль С. Спілкування з Володимиром Йосиповичем для нас було ковтком свіжого повітря / Степан Курпіль // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип. 3. – С. 19.
11. Лубкович І. М. Уроки в школі Здоровеги / Ігор Лубкович // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип. 3. – С. 13–15.
12. Лубченко І. Ф. «Я з цікавістю спостерігав, як він, метр української журналістики, спілкувався з молодшими колегами…» / Ігор Лубченко // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип. 3. – С. 20.
«I THOUGHT OVER THIS QUESTION VERY SERIOSLY…»,
OR VOLODIMIR ZDOROVEHA AS THE THINKER
Ihor Mykhailyn
The article is considered philosophical level of understanding of journalism and journalistic education in V. Zdorovega’s concept. The journalism for him was first of all publicism which in socially responsible model of journalism should correspond to truthfulness and accuracy standards. Propagation is carried out by information methods. The scientist did not consider concept of propagation negative and named set of life spheres (medical, scientific knowledge, Christian morals, democratic and national values) which demand propagation and even the sermon. Journalistic education should be aimed at education of the publicist.
Key words: Volodimir Zdorovega, journalism, publicism, propagation, journalistic formation.