Я ніколи в житті не плавала на байдарках, але на річну толоку чомусь зареєструвалася на «прибирання з човнів». Це відбувалося у вихідний день, людей на місці було багацько, і кожні 15 хвилин підходили ще. Сонця цього дня не було, крапав маленький дощик, але ніхто не змерз. Спостерігаючи за всіма, я думала тільки про одне: «Як я буду виловлювати з річки те, що там не має бути, якщо я навіть просто не плавала?». Але багато часу на роздуми не було. Адміністратор підійшла з остаточним рішенням: «Ось Юра, він поїде з вами. Будете прибирати на шостій базі. Йдіть на інструктаж». За дві хвилини хлопці підігнали для нас байдарку, видали подушки та весла. «Два весла», – диктує інструктор, що треба записувати в бланку. «Владислав», – пише Юра. «Але я ж Юра», – каже він. І тут ми зрозуміли, що нам дістався хлопець не промах.
Ми почали свій шлях. У комишах пляшок було не дуже багато, їх можна було виловити. І дотягувалися самі, і веслом підбивали. Але коли ми висадилися на берег, там нас вже роки зо два точно чекало справжнє сміттєзвалище. Лаки для нігтів, пляшки від шампунів, дитячі надувні круги, взуття, одеколони та купа пластикових пляшок, які тхнули мертвою рибою, бензином та спиртом. Такі гори відходів нам розбирати не треба було, а тільки по прибуттю помітити на карті, бо власноруч троє людей із цим не впораються. Найбільш шокуючою знахідкою став шприц із кров’ю всередині, його наш попутчик Юра знайшов саме в ту мить, коли під’їхали на моторному човні журналісти та організатори заходу. Шок-контент їм був забезпечений.
Далі було більше і більше сміття, і на березі, і на воді. Приблизно за три години нашої роботи ми зібрали близько чотирнадцяти великих мішків побутових відходів. Таку цифру називали учасники і з нашої, і з сусідніх баз. Загалом за цей день було зібрано близько 11 тон сміття.
О третій годині дня всі почали збиратися на початковому місці. Обіцяна каша здавалася мені варіантом не дуже привабливим, бо зварять тобі перловки, та й усе. Але коли ми зазирнули в чан, де бурлила ця суміш, ми здивувалися. Курка, приправи, овочі та кукурудзяна каша не те що пахнули доволі приємно, але й виглядали нічого так. Навіть трохи краще, ніж те, що я іноді готую для себе вдома. Стіл був накритий, нас пригощали гарячим чаєм, напоями. Було весело, але при кожній згадці тих картин, що ми бачили на берегах річки, ставало не дуже приємно. Якщо дивитися з берегів на річку, як ми робили на самому початку заходу – сміття не бачиш. Тільки де-інде плаває пляшка. Але насправді комиші та прибережні дерева ховають в сотні разів більше. Це як наша планета – дивишся з боку і думаєш, начебто не все так погано, мило й чистенько, але коли починаєш занурюватися в цю проблему в прямому й переносному сенсі – ось тоді бачиш проблему.
Радість від такого заходу очевидна: ми доклали зусиль, щоб зробити місто хоч трохи чистішим. Проте не зможе місто, країна, континент вижити тільки за допомогою таких прибирань. Коли не смітиш – прибирати не треба.
Кожного дня ми використовуємо мінімум одну пет пляшку та мінімум один поліетиленовий пакет. Ми користуємося вушними паличками, гелями для душу, пластиковою тарою для їжі, зубними щітками, кремами та купою іншого, майже щодня це купуємо. І не кожен із нас відповідальний за те, куди згодом це сміття потрапить.
Мало хто з нас хоче обтяжувати своє життя ще й сортуванням. Але воно – ідеальний варіант для вашого сміття. Починати треба з невеликого – потрапляти стаканчиком з-під кави прямісінько у відро, а не біля нього. Не кидати недопалок під колеса маршрутки, а зробити п’ять кроків до призначеного для цього місця. Бо поруч із нами живе справжній монстр, створений людиною, під назвою «сміття».
Долімбаєва Дар’я – студентка 4 курсу відділення журналістики