Лідія Денисенко працює у газеті «2000» вже понад п’ятнадцяти років і за цей час було надруковано дуже багато її чудових та ексклюзивних матеріалів. Молоді журналісти жадають бути схожими на неї, а досвідчені мріють про її майстер-клас. Мені видався шанс поспілкуватись з нею та розпитати про її професійну діяльність.
«Я писала репортажі, інтерв’ю, аналітику і все, що потрібно –– за всіх своїх друзів-подружок, підписуючись їхніми іменами»
– Доброго дня, шановна Лідіє. Щоб читач міг зрозуміти звідки у вас такі можливості в журналістиці, а саме: у жанрі інтерв’ю, для початку розкажіть, де і в кого саме ви навчалися журналістиці? Чи був у вас наставник –– такий собі журналістський гуру?
– Лєро, ви й справді думаєте, що в журналістів неодмінно є «наставники»? Ні, можливо, і є… Але в мене якось так складалося, що не було.
– Розкажіть про свої враження під час навчання в університеті.
– Прийміть як аксіому: у будь-якому віці та з будь-якою освітою, а також з будь-якими найрізноманітнішими та найчарівнішими регаліями – може бути прекрасний журналіст, а може бути «так собі», щоб не сказати більше. Я вступила до університету в сімнадцять, мені здавалось, що в групі всі супер-генії, вони мали такі шикарні публікації. А потім виявилось, що переважна більшість не писала їх самостійно. Зрештою (коли треба було здавати практику), я писала репортажі, інтерв’ю, аналітику і все, що потрібно –– за всіх своїх друзів-подружок, підписуючись їхніми іменами (щоб вони залік отримали). За одну красуню навіть за ніч диплом написала (вона ридала, що виженуть, а мені її стало шкода). Знаєте, чим скінчилось? З усієї групи (25 чоловік, здається) –– лише 4 (!!!) працюють за спеціальністю, тобто стали журналістами. Зараз, здається, лише двоє, включно зі мною. І все! Все, з моралізаторством покінчено. Перейдімо до питань
– Чому ви обрали саме жанр політичного портретного інтерв’ю? Адже всі Ваші матеріали –– це переважно інтерв’ю з політиками.
– По-перше, у газеті, як правило, політику видання (з ким вести бесіду, в якому форматі тощо) визначає головний редактор. Відносно «переважно з політиками»; ну, що поробиш, якщо вони в нашій країні –– як «зірки», люди їх слухають, деякі їм навіть вірять… А те, що жанр –– інтерв’ю, так це, швидше, просто тому, що він більш динамічний.
– Розкажіть про Ваші перші кроки в журналістиці?
– Завідуючий відділом (я починала працювати в обласній газеті у відділі інформації) знущався з мене, тому що в першу чергу поставив «планку» – щодень я повинна була знаходити 5 інформацій рівня ТАРС. Уявляєте, що це за рівень?! (Телеграфна Агенція Радянського Союзу. –– В. Б.) Тобто, у двадцять з хвостиком я повинна була стати конкурентом мастистим журналістам. Звісно, я намагалась… І навіть іноді виходило (уявіть, у радянський час замітки з обласної газети передруковували центральні часописи!!!). Але це була робота, що виснажувала. Я не мала вихідних кілька років (за умови, що мій чоловік фактично доглядав дитину). Іноді мені доводилось не спати (через роботу) кілька діб. Це неправильно. Якось головний редактор газети не витримав і сказав: усе, досить, набирай хлопців –– робіть репортерській відділок. До речі, це був перший подібний відділок у газетах (взагалі в Україні), який так і називався «Відділок репортерської хроніки» (у назві, звичайно, тавтологія, але яку назву дали –– таку й мали).
– Чи пам’ятаєте ви своє найперше інтерв’ю? Як, де і з ким зустрічалися?
– Дуже добре пам’ятаю. Це був жах… На другому курсі (осінь була, дощ) мені треба було взяти інтерв’ю в одного київського міліціонера, дільничного. Його прізвище Каченко. Якийсь розумник (з викладачів) задля красного слівця сказав: щоб зробити інтерв’ю, требі мінімум два місяці ходити за героєм, спостерігати, вивчати. У вісімнадцять років моя наївність мала тонку межу з дурістю. Я справді чесно відходила 2 (два !) місяці за цим дільничним. Лазила якимись бомжацькими притонами, розмовляла з якимись-то гіркими п’яницями… І так пишалася собою! Потім інтерв’ю писала своєрідно: в мене ж була тонна інформації, тому мені хотілось її якось втиснути в матеріал. Отже, з моєї сотні вийшло три або чотири сторінки в скороченні (у сенсі залишилось після скорочень). Але з цим дільничним ми навіть здружилися. Щоправда, вже років 10 не чула де він, а то, бувало, телефонував.
«Машину, на якій я їхала, намагались забити камінням»
– Який найскладніший матеріал у своєму житті ви робили на задану тему?
– Інтерв’ю з директором Національного космічного агентства України. Заради 30-хвилинної бесіди дві доби готувала питання, тому що самій треба було зрозуміти, що запитувати? Адже, якщо б не розуміла, то не зуміла б потім пояснити читачам, що відповідає співрозмовник. Вірно?
Погляньте посилання: http://2000.net.ua/2000/forum/vizavi/43184 і самі зрозумієте, яка дійсно пекельна розумова робота для гуманітарія (тобто для мене – гуманітарія за сутністю, за духом, за вихованням, за способом мислення тощо) вести бесіду про ракети та станції спостереження.
– Яке найскладніше інтерв’ю в плані ексклюзивності героя?
– Якщо «складність, тому що трудно взяти співрозмовника», то це найчастіше й буває, якщо ставити перед собою мету –– ексклюзив. Знову ж таки, навскидку… Це була інша газета, здається «Киевские ведомости», але, можливо, вже й «Сегодня»… Ні, все ж таки «Киевские…». Мені треба було взяти інтерв’ю в мера Москви Юрія Лужкова. Ніякої попередньої домовленості не було. Єдине, що я знала, так це те, що в певний час у Лужниках він буде на тенісному корті. Це було взимку. Я, вдягнута в шубу по п’яти, з дорожньою сумкою –– одразу з потягу на таксі їду до Лужників. Без будь-якої гарантії, що вдасться переговорити з Лужковим. Взагалі жодного шансу! Сиджу в залі, дивлюся турнір, звичайно ж у шубі, із сумкою (не було де залишити речі), не привертаю до себе уваги. Завершується турнір. І я мчусь до роздягальні, щоб перехопити Лужкова. Але його охорона, помітивши непевну особу (із сумкою та ще й у верхньому одязі), щось запідозрила. Викликали підкріплення… Я зрозуміла, що зараз мене заарештують. Тому (рахунок йшов на секунди) влетіла в роздягальню, де саме, пардон, переодягався московський градоначальник. Він ледве не вмер від жаху, думав, напевно, терористка… Ні, все закінчилося прекрасно: інтерв’ю я взяла. Абияк встигла на потяг у Київ. Потім була класна публікація, де я описувала цю ситуацію з роздягальнею… Але, крім сміху, насправді –– це було складно.
Складно було в Сеулі в середині 90-х брати інтерв’ю в президента відомої південнокорейської компанії «Дэудну». А складно тому, що погана в мене була перекладачка… Але однаково вийшло, на мою думку, нормально. Матеріал називався «Стрибок Тигра на ім’я Деу»
– Який матеріал робити було найстрашніше?
– Складно було брати інтерв’ю в глави пуштунского племені (це на кордоні з Афганістаном). Це вже для «2000». Матеріал називався «Медресе». Там машину, на якій я їхала, намагалися забити камінням (традиція в них така).
– А який матеріал був найцінніший та найцікавіший?
– Лєро, не знаю. Для мене практично будь-який матеріал (до речі, будь-якого жанру) –– коли я його роблю –– цікавий! Слово честі, не знаю, що й відповісти. Найцікавіший –– у плані співрозмовника? Так їх тисячі –– приголомшливих, найцікавіших!
«Я була на підборах, на найближчому пагорбку підвернула ногу»
– А чи простіше отримати відповіді на запитання жінці, аніж чоловікові?
– Дивлячись хто співрозмовник і, ймовірно, немаловажливо, що за мета ставиться. Тобто, якщо маєте на увазі «чарівність», так звичайно –– у такому випадку легше. Можна, наприклад, застосувати заборонені методи: демонструвати, що вам потрібна допомога співрозмовника… Людина кидається допомагати. І ви ненав’язливо робите інтерв’ю. Це, звичайно, погано, але іноді бувало в мене й таке.
– Чи бували випадки, коли все ж жінкою залишатися було складніше?
– У Закарпатті треба було взяти інтерв’ю в одного кадра, великого фахівця в галузі геології. Але людина була за натурою похмура, й просто неговірка. Півдня їздили з ним по горах. Я запитую –– а це що, а це що? Відповідає, але односкладно. Тобто, інтерв’ю не виходить. Тоді я просто вийшла з «уазика» й сказала, що піду пішки. І оскільки я була на підборах, то відразу на найближчому пагорбку підвернула ногу. Співрозмовник злякався (йому ще потім довелося б відповідати за журналіста: чого не доглядів?), і тоді став розмовляти по-людськи.
Щось у такому дусі…
– Чи є у Вас родина?
– Так. Чоловік і вже дорослий син.
«У найпіковіших ситуаціях, коли, здавалось, що ніхто в світі
не зможе допомогти –– рятували журналісти»
– Що Ви обираєте для себе: яскраву сенсацію чи власну порядність перед співрозмовником?
– Лєро, розумієте, кожен повинен робити так, як йому підказує сумління. І в такі миті починається боротьба двох Я: з одного боку –– «Яка різниця?! Читач буде в захваті, якщо написати те-те й те-те», але з іншого боку –– «Якщо напишеш те, що людина тобі сказала у хвилини відвертості, і це стане надбанням публіки, –– ти нашкодиш». Знаєте, усе життя я вибирала другий варіант. Напевно, це нерозумно й незрозуміло, але завдяки саме такій нетиповій поведінці (більшість колег, повірте, чинить якраз навпаки –– вони вважають, що це правильно) –– мені ніколи не було соромно дивитися в очі тим, з ким я робила інтерв’ю. Навіть якщо читач сприймав мого співрозмовника як «негативного персонажа». Єдине (і це, на мою думку, розумна порада) під час інтерв’ю треба бути: а) наполегливим – отже, «дотискувати» співрозмовника, щосили, б) уважно слухати –– інакше бесіди не вийде. І останнє: інтерв’ю –– це не стенограма. Такий матеріал за емоційністю не повинен поступатися, припустімо, нарису або есе. Найголовніше, якщо інтерв’юер «у темі», то йому дуже легко «заганяти в кут» свого співрозмовника.
– Що ви думаєте про журналістську солідарність? Як вважаєте: чи потрібно взагалі допомагати своїм «потенційним конкурентам»?
– Багато разів (напевно, занадто багато) в найпіковіших ситуаціях, коли, здавалося, що ніхто в світі не зможе допомогти, –– рятували журналісти. Розумієте? Не ті, кому за обов’язком служби було запропоновано допомагати (як було зі мною в Боснії, у Сараєво –– місто перебувало в блокаді). Імовірно, ви читали, що відбувалося на Балканах на початку 90-х? Отож ніхто з посадових осіб –– ні наших, ні оонівських –– не брав на себе відповідальність допомогти мені як журналістові. Просто кинули напризволяще; і все… Тому я попросила допомоги в колег (у блокадному місті Сараєво був своєрідний прес-центр –– в одному вцілілому після обстрілів будинкові). Це були італійські, французькі, боснійські журналісти… Не пам’ятаю, напевно, ще хтось… Вони зрозуміли: мені потрібна допомога –– в усьому. Починаючи від даху над головою і закінчуючи їжею (імовірно, це звучить зараз дико, але… Там просто була війна…) Лєро, уявіть: вони за своїми якимись каналами змогли навіть зв’язатися з Києвом, щоб повідомити мого чоловіка й сина, що я жива…
У Сараєво була довга історія. Приголомшлива й світла. Тому що піднесла мені урок про справжню журналістську солідарність. З людьми, які мені допомагали, ми дружимо дотепер. Наприклад, одній боснійській журналістці (у її квартирі я тоді мешкала майже два тижні, а це була перша лінія фронту) потім, повернувшись в Україну, я допомогла виїхати із Сараєво хоча б на якийсь час у Київ… Багато років тому я зробила серію репортажів під заголовком «Сектор Сараєво». І там теж говорила про журналістську солідарність. Нехай це тільки один епізод, але важливо, щоб ви зрозуміли: журналіст журналістові в будь-якій ситуації повинен допомогти, тому що, напевно, все ж таки існує такий особливий кодекс –– журналістський.
Валерія Бондаренко, студентка 4 курсу.