«Журналіст України» – це фаховий журнал, орієнтований на журналістську читацьку аудиторію. Але наскільки якісним і цікавим для журналістів є цей журнал? Спробуймо розібратися, проаналізувавши № 8 2012 року.
Тема серпневого номера журналу – «Вибори і ЗМІ». На початку серпня офіційно стартувала передвиборча кампанія, і «Журналіст України» знайомить читачів з журналістами, які балотуються в народні депутати, а також висвітлює законодавчу основу участі ЗМІ у виборчому процесі. Темі номера присвячені й обкладинка журналу (на ній зображена будівля Верховної Ради і 6 портретів журналістів, які є кандидатами в народні депутати), і редакторська колонка «Журналісти йдуть у владу». У ній головний редактор журналу Віра Черемних знайомить читачів з кожним журналістом, хто планує розпочати політичну кар’єру. Авторка висловлює надію на те, що будь-хто з її колег, потрапивши до Парламенту, відстоюватиме інтереси журналістів.
Центральним матеріалом тематичної рубрики є інтерв’ю головного редактора з членом ЦВК Ігорем Жиденко. Він як експерт коментує відмінності нинішньої виборчої кампанії від попередніх. Зокрема, висвітлюється порядок укладання угод із ЗМІ про агітацію за державні кошти, порядок акредитації до ЦВК, зміни у виборчому законодавстві, які стосуються ЗМІ. Віра Черемних, спілкуючись з Ігорем Жиденко, не проминула нагоди зачепити такі болючі теми, як повна залежність державних ЗМІ від провладної політичної сили, опублікування агітаційних матеріалів для ЗМІ як їх основний заробіток. Загалом же інтерв’ю мало на меті забезпечити журналістів інформацією про порядок їх діяльності на виборах і під час передвиборчої кампанії. Продовжуючи тему виборів, у журналі подаються витяги із законів, а саме: Рекомендації Ради Європи щодо висвітлення виборів ЗМІ та захисту права на приватне життя; Закон України «Про вибори народних депутатів України», Кодекс України про адміністративні правопорушення. Матеріали, присвячені діяльності ЗМІ у період виборів, є актуальними й достатньо інформативними. Вони містять інформацію, корисну як для журналіста-репортера, який планує висвітлювати виборчий процес, так і для головних редакторів і власників ЗМІ, які планують заробити на передвиборчій агітації.
Оскільки «Журналіст України» є виданням НСЖУ, то переважна більшість публікацій присвячена саме діяльності спілки журналістів. Так, у рубриці «Журналістська освіта» розміщений матеріал про проведення семінару для молодих журналістів, який організувала НСЖУ. Текст являє собою короткий звіт з події плюс опитування учасників семінару. На сторінках журналу триває дискусія про НСЖУ і про те, чи варто зробити умови прийому до спілки жорсткішими. Усі бажаючі члени спілки журналістів висловлюють свої думки з цього приводу. Ще одним з різновидів текстів про НСЖУ є звіти про діяльність регіональних організацій спілки журналістів. У серпневому числі описана діяльність Олександрійської, Запорізької, Лубенської організацій НСЖУ. Усі ці тексти написані за однаковим планом: історія створення місцевої організації, її керівники, її бурхлива теперішня діяльність. До текстів цієї тематики можна віднести й портретні нариси про журналістів-членів НСЖУ («Як мер журналістом став», «Дуже незвичайний редактор»). Публікації про спілку журналістів створені на низькому професійному рівні. Зміст і форма їх зводиться лише до звітності діяльності спілки. Звертають на себе увагу невдалі заголовки («Варто чи ні жити без спілки?», «В Запоріжжі – перебудова й оновлення», «Об’єднуватись в територіальні»). За стилем публікації нагадують тексти з радянських газет. Це помітно в надмірному вихвалянні спілки журналістів, повідомленнях про успіхи й досягнення спілки. А чого лише варті цитування Леніна й порівняння спілки журналістів з комуністичною партією (публікація «Варто чи ні жити без спілки?»)!? Ці тексти також визначають орієнтацію видання не на всіх журналістів, а конкретно на членів спілки журналістів, оскільки в матеріалах часто наголошується на тому, що герої є членами НСЖУ.
Наука репрезентована двома статтями професора Київського університету імені Т. Г. Шевченка Олександра Макарського. У першій з них «До Європи, але так, щоб не спітніти» аналізуються зміни в законопроекті «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно ЗМІ». У другій – «Її величність Публіцистика» подано лекцію про публіцистичні жанри. Ці статті не є суто науковими. Але вони за своїм рівнем вище від усіх інших публікацій і допомагають читачеві осмислити проблеми законодавства у сфері журналістики та деякі засади журналістської теорії.
До цікавих публікацій, вартих уваги, слід віднести також статтю Л. Діденко «Для газеты важно визуальное мышление». Це, по суті, передача досвіду російських журналістів стосовно введення інфографіки в газеті. Інфографіка – це особливий вид подачі інформації за допомогою графічних зображень. Автор описує переваги використання такого методу. Він не лише дозволяє структурувати інформацію, а й формує оригінальне обличчя видання. У статті подані практичні рекомендації використання нового методу й додаються ілюстрації з прикладами інфографіки.
Досить цікавою є рубрика «Книги журналістів». У ній публікуються рецензії та анотації на нові книжки, написані журналістами. У восьмому номері була прорецензована книга М. Шибика «Фартове місце». Але відомостей про книгу подано вкрай мало, наведені відомості переважно про автора як журналіста і активного члена НСЖУ. Навіть саму назву нової книги вдалося знайти десь аж наприкінці тексту.
Хоча в «Журналіст України» зустрічаються цікаві й корисні для журналістів тексти, все ж загальне враження від часопису залишається неприємним. Цьому сприяють як радянський стиль видання з возвеличенням НСЖУ, так і неякісність самого продукту, який публікує журнал. У виданні вкрай мало аналітики, мало текстів, які допомагали б осмислити й проаналізувати явища дійсності. Натомість переважають жанри звіту, інтерв’ю, портретного нарису. Тексти часто містять купу стилістичних і граматичних помилок. Зустрічаються грубі порушення норм оформлення видання. Кілька текстів надруковані таким чином, що назва й автор їх розміщені на одній сторінці, а сам текст на іншій. Друк невдалих і неякісних фото на обкладинці сприяє тому, що журнал взагалі не хочеться розгортати. На мою думку, такі технічні «ляпи» недопустимі взагалі ніде, а тим паче у виданні, яке розраховане на журналістів. Тож виникає таке враження, що «Журналіст України» створений лише для того, щоб виконувати функцію підзвітного видання НСЖУ і висвітлювати діяльність спілки, а поява гарних текстів у ньому – просто випадковість.
Дарина Романіченко, студентка 5 курсу