Під час глобального спалаху захворювання журналісти не можуть висвітлювати події із самоізоляції. Вони мають йти «на передову», а з цим, звісно, пов’язані певні ризики.
Про те як змінилась медіа сфера, країна та власне життя під час пандемії COVID-19 розповість спеціальний кореспондент телеканалу «NewsOne» і випускниця спеціальності «журналістика» Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна – Юлія Бойко.
Я отримала вищу освіту у Харкові, в Каразінському університеті . Філологічний факультет я закінчила у 2019 році, на той момент я вже два роки як працювала у ЗМІ. Чесно кажучи, через те що працювала і більшість часу приділяла роботі, а не навчанню – могла й не закінчити. Але з Божою поміччю та завдяки розумінню викладачів диплом я все ж таки отримала.
Чому саме журналістика? Як тобі вдалося не втратити бажання займатися журналістикою після навчання, на відміну від більшості одногрупників?
Чесно, не знаю. Влітку 2015, коли вступала, до останнього не знала на кого піти вчитись, бо мої документи чекали на бюджет і в педагогічному університеті, і в юридичному. Але якось так склалось, що вибір впав саме на кафедру журналістики Каразіна. Здавалося тоді що це цікаво.
Однак з часом запал зник і ще на першому курсі в мене не було великих надій або планів на цю професію.
Я зрозуміла – те що ми тут, у себе у Харкові, в Україні називаємо «журналістикою» – це не те що нам показують в кіно або книгах. Бо в тебе не буде змоги кожного дня ходити на роботу на підборах, тому що так не дуже комфортно бігати за коментарями; ти не завжди будеш знімати якісь резонансні справи або великі події, на кшталт ДТП на Сумській або приїзду президента – інколи доведеться знімати й посадки, не ті які нам президент обіцяв, а посадки клумб або пшениці. Так, ти будеш спілкуватися з високопосадовцями або з відомими людьми, але тобі доведеться писати й безхатьків або не дуже адекватних людей. Я встигла зневіритися в цій професії до того як в неї закохатись, тобто коли я вже прийшла саме працювати – «рожевих окулярів» на мені не було. І вже з часом я закохалась в журналістику, але в ту яка в нас тут у Харкові, а не ту «світсько-глянцеву» яку ми бачимо в фільмах.
Мабуть тому ,на відміну від більшості моїх одногрупників, я все ж працюю по диплому. Бо прийшовши в професію я була готова до реальності. Ну або я більше нічого не вмію як патякати.
Де і ким працюєш зараз? Як довго?
Я довго працювала кореспондентом на місцевому телебаченні, це був телеканал «Simon». За цей час встигла по-співпрацювати з деякими національними каналами – 1+1, Інтер , тощо. На початку осені 2019, я вирішила «час рости далі». І пішла з «Simon». І десь вже в листопаді стала спеціальним кореспондентом телеканалу «NewsOne» де і працюю по сьогоднішній день.
Чому залишилася працювати в умовах пандемії? Чи були думки піти на деякий час?
Залишилась працювати, бо робота журналіста під час пандемії настільки ж важлива як й, наприклад, правоохоронців. Ми доносимо до них інформацію про важливість дотримання карантинних заходів, навіть під час прямих включень ми подаємо приклад носіння масок та інших засобів індивідуального захисту. І ЗМІ, і держоргани, пливуть в одному інформаційному човні з єдиною метою – донести відомості і запобігти поширенню чуток. Ми інформуємо населення, що є нашим професійним обов‘язком, це по-перше. По-друге, журналісту важко повернутись в професію після довгої перерви, а скільки буде тривати пандемія не відомо. Тож думок про те аби піти на час не було.
Як твої рідні і близькі ставляться до того що ти продовжуєш працювати в умовах карантину?
У ці непрості для країни дні найскладніше виконувати свій професійний обов’язок, безсумнівно, телевізійникам. Наша робота – це перш за все картинка, без якої навіть під час карантину ніяк не обійтися. Щоб відобразити унікальний момент, пишемо стендапи на тлі безлюдних вулиць мегаполісів, пишемо інтерв’ю у експертів, лікарів які працюють з інфікованими. З боку це виглядає моторошно. Й рідні кожного разу як бачать сюжети біля лікарні або місця де спалах коронавірусу – дзвонять питають про стан здоров‘я та просять два тижні у гості не заходити. Особливо коли кажеш батькам, що поїхала знімати аеропорт, а потім виявляється – зустрічаємо українців з Єгипту й спілкуємось з ними прямо в ефірі, хоча всі вони під підозрою на інфікування.
Але вони с порозумінням ставляться до мого вибору продовжувати працювати.
Наскільки заходи власного захисту журналістів-кореспондентів та операторів відрізняються від простих громадян? Як ви готуєте до поїздок себе і свою техніку?
Тележурналістам (яким раніше не дозволялося з’являтися в кадрі навіть в шапці і рукавичках – в тому числі взимку) не просто дозволили, а постачають медичними масками, респіраторами, рукавичками в окулярами. І якщо раніше в кадрі кореспондент, що стоїть у легенькому пальто без шапки в -20 (в той час коли люди поряд ходять в величезних куртках й крім очей нічого не висовують) – здавався безстрашним. То тепер в усьому карантинному обмундируванні здається найбільш боязким, бо більшість людей обходиться лише маскою яка висить на підборідді. Техніку протираємо дезінфікуючими засобами кожного дня, мікрофон після кожної зйомки.
Хто оплачує засоби захисту та дезінфекції?
Усі засоби індивідуального захисту та дезінфікуючи засоби надає нам канал. Причому в дуже достатній кількості. І це було як на початку, коли були зареєстровані перші випадку коронавірусу в Україні, й по сьогоднішній день.
Змінилися умови оплати праці під час пандемії? Чи з’явилися надбавки?
Є деякі надбавки, але нажаль не можу це коментувати ніяк. Комерційна таємниця каналу. Я не маю права це розголошувати.
Як змінилися умови роботи медіа сфери зсередини?
Більшість журналістів Інтернет видань працюють з дому, і навіть фотографи без крайньої потреби не висовують носа на вулицю. І роботи не поменшало, а побільшало. Крім того, за визнанням багатьох колег, на «удалёнке» доводиться працювати набагато більше, ніж в традиційному режимі. Багато хто навіть забуває пообідати. Однак телевізійники піти на «удалёнку» не можуть. Тож працюють у штатному режимі, єдине що в повному обмундируванні – респіратор, рукавички й захисні окуляри. Зараз часто доводиться записувати інтерв’ю через відеозв’язок. На жаль, так іноді важче встановити повноцінний контакт. Більшість наших співробітників каналу у Києві працюють віддалено, не порушуючи карантину. Журналісти, оператори, монтажери – ходять на роботу.
Брала чи інтерв’ю у інфікованих?
Ні. Якщо тільки спілкувалась з людиною, а через час дізнаєшся що в неї виявили COVID-19.
Чи були підозри або реальні випадки зараження у команди?
Ані в моїй знімальній групі, де я та мій оператор, ані на нашому каналі не було випадків зараження або підозри на коронавірусу.
Чи звертаються до вас люди з питаннями або пропозиціями на тему короновірса? Якщо так, що їх найчастіше цікавить?
Єдині хто до нас звернувся з цього приводу – це медики, які просто кричали про те що вони не мають змоги себе захистити під час перевезення або лікування хворих.
Питають за звичай «А правда що то американці придумали?».
Можеш розповісти про свою поїздку в Санжари? Які враження у тебе залишили ті події? Чи змінилося якось твоє ставлення до співгромадян?
Спочатку була зустріч літака з Уханя, а потім вже і Нові Санжари, де ми зі знімальною групою провели майже два тижні. Я пам‘ятаю дуже добре той день, коли приїжджали евакуйовані з Китаю до України. Ми дійсно чекали і були раді тому, що вони повертаються. Мене здивували ті люди, які «тепло» зустріли їх в місці, де евакуйовані мали провести два тижні обсервації. Для мене було дикістю те що мітингувальники плювали в ті автобуси та закидали їх камінням. І правильно казали «Здорові люди повернулись в хвору країну». Але вже на наступний день про ті сутички нагадували лише сміття та спалені шини й два тижні пройшли спокійно. Працювати там було не страшно й думок про те, що там можна чимось заразитись в мене не було. Лише батьки жартували «Якщо захворієш, там і залишайся». Й коли ми були на скажімо так «виписці» ми спокійно спілкувались з тими людьми, і з Зоряною Скалецькою, і з усім персоналом мед центру, який там теж перебував. Як казав пан Зеленський «Я не боюсь». Порівняно з тим, в яких умовах ми працюємо зараз, тоді в Нових Санжарах було набагато безпечніше.
Запитання підготувала Калініна Ольга, студентка 5 курсу відділення журналістики
