В історії Каразінського вже був театр, але на довгий час він припинив своє існування. Новий етап розпочався 15 лютого 2018 року, коли з ініціативи ректора, академіка Віля Бакірова, в Каразінському університеті проведено першу зустріч зі студентами та працівниками університету стосовно відкриття Студентського театру. Після цього оголошено початок реєстрації на кастинги та безпосередньо відбір студентів.
У березні цього ж року відбулася зустріч з режисерами Студентського театру — вихованками Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського Юлією Ковальчук, Анною Горбуновою та Лілією Петренко.
Перша репетиція відбулася 15 березня 2018 року. Відтоді діяльність успішно відновлено, й театр продовжив свою роботу, стрімко набираючи обертів.
Про важливість ініціативи розповіла Лілія Петренко: «Сьогодні дуже скуті й проблемні діти, вони вирішують бути абсолютно асоціальними та виконувати нав’язані суспільством правила, байдужі до оточення і до себе зокрема, мають багато комплексів і страхів. З цим обов’язково потрібно боротися, інакше в нас немає майбутнього, усе буде дійсно як у жахливих трилерах про людей-машин, і тільки мистецтво нам допоможе. Адже театр – це мистецтво про людину, її життя, рішення, проблеми, через театр ми можемо сказати світові про все що завгодно, показати проблему, не ставити діагноз, а виявити й розповісти історію про те, до чого може призвести неусвідомленість, зробити висновок і залишити глядачеві простір для роздумів».
У театрі студенти вивчають ази акторської майстерності, сценічної пластики, вчаться танцювати, працюють над сценічною мовою. Це нелегко, адже загалом до трупи театру потрапили студенти різних факультетів університету: юридичного, соціологічного, філологічного, фізичного, історичного, а також факультету іноземних мов, психології, математики та інформатики, комп’ютерних наук та інших. Кожен з них прийшов боротися з собою, це нелегка праця, але результати очевидні.
Кожен з керівників театру індивідуально працює з кожним студентом як над поставленим завданням, виправленням помилок, так і загалом над психологічним розвитком. «Студенти повинні розуміти, що їх чують і розуміють, завжди готові прийти на допомогу і вселити віру в самих себе», – говорить Юлія Ковальчук. Зі свого боку Анастасія Єрьоміна зауважує: «Немає нічого неможливого, якщо ви вже сюди прийшли, то все вийде».
У червні 2019 року після півторарічних насичених репетицій відбувся довгоочікуваний дебют Студентського театру Каразінського університету. Глядачі переглянули пластично-вербальну виставу «Ящірка» за мотивами п’єси Олександра Володіна. Режисерами виступили Юлія Ковальчук та Лілія Петренко.
Тож ініціатива повернення театру — це відродження не тільки студентського театру, а й цінностей, закладених ще за давніх часів, коли театр тільки зародився.
Синиця Тетяна Дмитрівна (директора культурного центру) говорить, що в культурному центрі дуже радіють тому, що в Каразінському відновилася традиція студентського майстерського театру. Оскільки студенти давно питали, коли буде театр, адже їм це цікаво. За її словами, «У студентському театрі грають студенти з різних факультетів: психології, мехмату, комп’ютерного – це дуже гарно, що діти спілкуються між собою, діляться власними враженнями. Влітку було представлено виставу «Ящірка», зараз актори і режисери працюють над її переробкою на українську мову і готують її показ. Ми підтримуємо в усіх починаннях студентський театр. У них є багато приміщень для репетицій: два класи, актова зала. Для них завжди відкритий доступ у будь-який час доби. Тому ми чекаємо від них нових прем’єр і завжди підтримуватимемо їх».
Записатися до театру можна через режисера Лілію Петренко.
Інтерв’ю з режисером і акторами Каразінського театру
У Каразінський театр йдуть талановиті люди, які хочуть розвивати свої творчі здібності, виступати на сцені і вживатися в будь-яку роль, яку хотілося б пережити у власному житті.
Я зв’язалася з Олександрою Дмитрієвою – акторкою Каразінського театру, яка вчиться на 3 курсі факультету психології. У березні 2018 року студентка вперше пішла на кастинг, куди запросила із собою подругу. Олександра познайомилась із режисером і вирішила спробувати свої сили у грі.
– Олександро, чому Ви вирішили спробувати себе в акторстві?
– Ну, я спочатку планувала вступати до театрального ЗВО. Чи не на акторську майстерність хіба що. Навіть прийшовши в наш театр, я була впевнена, що гра – не моє від слова «зовсім» …
– Але ж якщо Вас взяли, значить, не так вже й погано все було. Чи складно Вам було на кастингу? Як довго Ви вчилися акторській майстерності?
– Нас брали всіх, як і зараз. Не можу сказати, що повністю підтримую таку манеру роботи. У нас було прослуховування швидше для того, щоб режисери побачили, які у нас є задатки, з яким матеріалом ми зможемо працювати. А ось наскільки довго вчилася … Ми все ще вчимося. Ми не можемо присвятити цьому більшу частину свого часу, як студенти університетів мистецтв. І я думаю, що акторська майстерність – це та річ, якої повністю навчитися не можна. Це завжди виклик.
– Скільки часу Ви проводите на репетиціях? Як ви поєднуєте з навчанням?
– Коли як. Коли справа йде до прем’єри, репетиція може займати і 5, і 7 годин. Коли працюємо в більш штатному, то близько трьох годин. І 3 дні на тиждень зазвичай. Коли я не працювала, у мене було більше часу для театру, але зараз можу віддавати цьому менше часу, бо жити на щось треба, і робота вимагає багато чого.
– Тобто в Каразінському театрі Ви берете участь більше для саморозвитку? Вам не платять за роботу?
– Займаюся швидше тому, що мені подобається процес підготовки, особливо перед самим показом. І через те особливого за своєю природою почуття страху перед виходом на сцену. Саме мене це наповнює.
І так, нам, студентам, не платять за роботу. Якби платили, думаю, ставилися б серйозніше.
– Як Ви долали страх перед виступом?
– Починала заспокоювати інших, а заодно й себе. Але, в принципі, це почуття недовговічне. Пара хвилин, а то й менше, після виходу на сцену, і ти вже відчуваєш себе як вдома. Принаймні це моя реакція на виступ.
– З якими труднощами Ви і Ваші колеги стикалися під час репетицій?
– Їх було багато і різних. Найбільша трудність – це не вивчений або забутий текст і не налагоджений зв’язок театру з працівниками університету з приводу декорацій і зовнішнього вигляду сцени. Ми грали прем’єру на білому заднику і білих кулісах, хоча повинні були на темних.
– «Ящірка» – Ваша перша вистава? Яку роль ви зіграли?
– Якщо говорити про більш і менш серйозну театральну роботу, то так, перша. У результаті грала Ящірку, чиє ім’я винесено в назву п’єси. Але спочатку в мене повинна була бути невелика роль, чому я несказанно раділа, бо мені не дуже-то хотілося вчити багато тексту.
– Вам вирішили дати головну роль через те, що Ви гарно грали або з іншої причини?
– Так вийшло, що ми на перших репетиціях багато читали кілька ролей (то одну, то іншу). Люди йшли і приходили. В один чудовий день дійшла черга і до мене: тимчасово читати за Ящірку. Так читала один, другий раз. Потім вже сказано було вчити текст, а я все не розуміла, я тимчасово читаю за Ящірку чи ні. Я майстер ставити дурні питання. Ось і запитала Лілю, нашого режисера, чи вчити мені, а вона здивувалася, чому до мене ще не дійшло раніше. Мабуть, добре впоралася.
– Що найцікавіше в даній професії?
– Для мене це те, що ти можеш перевтілитися в людину, яка абсолютно на тебе не схожа, дозволити собі бути таким, яким ніколи не зможеш бути в звичайному житті. Одягати на себе незвичні образи – найцікавіше.
– І наостанок, про що б ви хотіли попередити студентів, які збираються йти до Каразінського театру?
– Це навіть не попередження, а прохання: Ставитися до театру не як до гуртка, не як до секції, де можна розважитися з новими знайомими і піти відпочивати додому, а як до місця, де народжується нехай і не професійне, але мистецтво. Тоді і спектаклі швидше будуть виходити, і образів більше можна буде на себе приміряти, і люди залишати колектив будуть рідше.
– Дякую Вам за те, що приділили мені час і дали інтерв’ю. Дуже приємно було з вами поспілкуватися. Бажаю Вам успіхів у творчості і щоб Каразінський театр був не єдиний Ваш досвід.
Ми зв’язалися з режисером Каразінського театру Петренко Лілією Володимирівною. Вона ставила виставу у театрі ім. Т. Г. Шевченка, і є власницею театру «Творче об’єднання «INAKSHE». Лілія поділилася деякими складнощами, які траплялися на її професійному шляху в роботі зі студентами.
- Що найважче у Вашій роботі?
- Сама професія складна. Режисура – це професія, в якій треба об’єднати всі навички життя. Адже режисер повинен відчувати людей, вміти правильно донести до кожного своє бачення гри. У студентському театрі вся складність у тому, що студенти – непрофесійні актори, бо в ЗВО, де вчаться на акторську майстерність, викладачі надають базові навички при роботі актора з режисерами, чого не скажеш про Каразінський театр, оскільки всі студенти з різних факультетів. Коли працюєш зі студентами з творчих ЗВО, тобі набагато легше в тому сенсі, що ви спілкуєтеся наче однією творчою мовою. А з Каразінськими акторами треба докладати більше зусиль (багато пояснювати, контролювати, направляти на правильну емоцію) для того, щоб отримати бажану картину.
-Як ви потрапили до Каразінського театру? Вас запросили?
–В університет я потрапила через запрошення Бакірова Віля Савбановича. Він згенерував ідею щодо студентського театру. Озвучив її Оксані Дмитрієвій (головному режисерові Харківського театру ляльок), Оксана Федорівна розповіла Наталі Денисовій (головному художнику театру ляльок), а Наталя Миколаївна, знаючи, що я мрію про власний театр, зателефонувала мені. Ми зустрілися з Вілем Савбановичем, і він запропонував, щоб я і двоє моїх колег очолили театр.
- З якими помилками частіше за все стикаються актори-студенти?
- Мабуть, з максималізмом та імпульсивністю. Тому що молоді люди даного покоління взагалі вважають, що вони завжди все можуть. Вони вважають, що слухають, але не чують; вважають, що дивляться, але не бачать. У студентів дійсно є така проблема. Також вони не віддають собі звіт у тому, що вони прийшли займатися театральним мистецтвом. Якщо ви прийшли вчитися акторській майстерності, то поводьте себе поважно. Я не кажу про те, що студенти мають володіти досконалими навичками у грі, але елементарних норм поведінки студенти мають дотримуватися. Треба вчитися оцінювати свої сили і робити це з гідністю. Тому що багато охочих приходять до театру з думкою, що це легко і не займає багато часу, а розчарувавшись у своїх здогадках, кидають театр.
– Що було найтяжче при постановці «Ящірка» – реалізувати свій задум чи впоратися з виробничою неорганізованістю?
– Я б не поспішала говорити про неорганізованість. Адже це, скоріше, незнання, а не неорганізованість, і це різні речі. Можливо, в цьому і була якась проблема, адже приходять нові актори, їх починаєш вводити у склад акторів, і, коли вже маєш результат, вони вирішують кидати театр через те, що не мають на нього часу. Але в той же час завдяки цьому будується якась свідомість учасників. Багато акторів з минулих сезонів працюють над виставами і досі. Це дуже приємно.
– Ви задоволені результатом вистави «Ящірка»?
– Насправді я дуже скептично ставлюся до своєї творчості. Мабуть, я ніколи не буду задоволена результатом своїх робіт. Є первинні задачі, які ставиш, і вони мають висвітлитися. Але режисер не може поставити досконало виставу так, як він її бачить у своїй голові. З часом ти більше розумієш акторів, намагаєшся підлаштовуватися під них, і результат стає краще. Мені подобається, коли актори посміхаються, коли вони задоволені своєю роботою, що змогли відіграти важку емоцію або ситуацію. Але ідеальність ми маємо тільки у голові, висвітлити її глядачам неможливо.
– Зараз готуються нові вистави в Каразінському театрі?
– Планується 2 проєкта, будемо дивитися по можливості. Я не той режисер, хто випускає продукт заради випуску продукту. Для мене важливо, щоб студенти навчилися, щоб вони розуміли. Також ми намагаємося ставити масові вистави, тому що акторів багато. Минулого року ми закінчили сезон з кількістю 17 чоловік. Зараз їх набагато більше через те, що прийшли першокурсники, це дуже добре. Що ж, планується 2 спектаклі. Якщо встигнемо цього року, то ми молодці, якщо ж ні, то можна бути впевненими, що це буде дуже гідна вистава.
Отже, театр – це мистецтво, яке формувалося багато століть і дійшло до високого рівня культури. Сьогодні театр є в кожному місті, навіть в деяких університетах. Звісно, в університеті не грають професійні актори, там не має крутих ефектів, але приходячи на вистави, де грають студенти, ми бачимо чарівні очі людей, які дуже хвилюються, але намагаються не показувати цього. Їхня гра також заслуговує на щирі оплески і вшанування, адже бути актором (особливо, початківцем) – невагома праця, яка не має залишатися без уваги.
Литвиненко Анастасія, студентка 3 курсу (у межах виробничої практики)
