Відгук
на автореферат дисертації Дроздової Альони Василівни «Авторське редагування художнього твору в параметрах соціального простору і соціального часу: творча лабораторія Олеся Гончара» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.05 – теорія та історія видавничої справи та редагування (Запоріжжя, 2012, 20 с.)
Робота класика над текстами своїх творів – то богонатхненний процес пошуку найбільш точного слова, яке обов’язково дійде до серця й розуму читача. Дорогоцінна мета – бути почутим, сприйнятим і зрозумілим – штовхає письменника на виснажливу працю. Дослідження цієї праці, тобто авторського редагування, – першорядний обов’язок науки «Теорія та історія видавничої справи та редагування». Такі дослідження розчиняють двері в таємницю, якою завжди є творча лабораторія автора, пояснюють секрети майстерності, розкривають логіку руху авторської інтуїції й думки. Актуальність дослідження А. В. Дроздової полягає в тому, що вона взяла для вивчення творчість Олеся Гончара – письменника, який був відомий своїм особливо старанним ставленням до слова, багато разів редагував свої твори, повертався до їх текстів при кожному перевиданні, вносив виправлення. Цим від відрізнявся, наприклад, від Павла Загребельного, який у «Спробі автокоментаря» похвалився: «Я не знаю чернеток і варіантів; я сідаю за машинку і вистукую роман».
У сенсі практичного значення дисертації А. В. Дроздової слід розуміти, що й журналіст – це письменник на щодень; важко знайти письменника, який би одночасно не був журналістом і публіцистом. Стосується це й Олеся Гончара. Журналістському творові так само потрібна точна деталь, влучний образ, афористичність. На жаль, у нас ще й досі доводиться переконувати окремих науковців у тому, що й література – це не що інше, як соціальна комунікація; що до неї (соціальної комунікації) належать освіта, релігія, бібліотеки. усі мистецтва, зокрема й такі, як театр і кіно. Іншими словами, у широкому світі соціальних комунікацій природним чином уживаються найрізноманітніші їх види; і кожний з них потребує уваги нашої науки.
Дисертація А. В. Дроздової збудована на міцному теоретичному фундаменті. Такий підхід є визначальним для школи професора В. М. Галич. Про сумлінність авторки свідчить те, що вона включає в перший розділ два окремі параграфи, один з яких присвячує історіографії авторського редагування (саморедагування), а другий – визначенню теоретичної сутності цього поняття, його типології та структурі.
У двох головних розділах матеріал розподілено виправдано. Тут окремо йде мова про художньо-комунікативні стратегії саморедагування, з одного боку, і про соціальну прагматику та інтертекстуальність, з другого. Цілком у дусі сучасних вимог до спеціальностей з напрямку «Соціальні комунікації» роботу завершує параграф, де наведені матеріали соціологічного опитування, мета якого – встановити адекватність сприйняття сучасним читачем правок, внесених свого часу в тексти творів письменником. Навіть автореферат наповнений численними конкретними прикладами аналізу виправлень О. Гончара. Авторка вказала точну цифру розглянутих нею виправлень, що свідчить про те, що кожне виправлення сприймалося з належною увагою, воно типологізувалося, витлумачувалося з погляду функціонального впливу на зміст.
Для обговорення на захисті пропоную такі аспекти.
Перше. Не вистачає обґрунтування вибору творів О. Гончара. Беззастережно сприймається роман «Собор» як найбільш популярний, революційний для свого часу. У критиці 1970-х років було заборонено навіть згадувати його серед творів О. Гончара. «Твоя зоря» викликає запитання. Чому не «Людина і зброя» чи «Тронка»? Очевидно, авторка мала свою логіку вибору, але «не втягнула» її в текст автореферату, а такі пояснення слід було б зробити.
Друге. Дуже добре, що авторка розглядає свою тему на тлі класичних здобутків світової комунікативістики, але концепція соціальних полів П. Брудьє, як мені здається, недостатньо щільно припасована до матеріалу дисертації. Так і не зрозуміло, яким чином вона допомагає глибше зрозуміти авторське редагування Олеся Гончара.
Третє. Авторка цілком слушно типологізує авторські правки. Серед їх типів виокремлює жанротворчі виправлення. Тут хочеться уточнити таке: якщо автор пише роман, то жанротворчі правки повинні приводити до зміни жанру або хоча б його внутрішньожанрового різновиду. Оскільки такого не відбувається і твір лишається в межах попереднього жанру, то чи варто називати такі правки жанротворчими? Можливо, краще виживати щодо них термін «жанроуточнювальні правки»? Але навіть у такому разі ми виходимо з того, що жанр – доволі вузька площинна структура, за межі якої можна легко вийти шляхом саморедагування тексту. Але це не так. Особливо це стосується жанру роману, предметом якого є все життя без будь-яких винятків і обмежень.
Четверте. Авторка кілька разів слушно говорить про те, що для розуміння авторського редагування методологічне значення мають такі документальні твори, як епістолярій, щоденники, спогади про письменників, однак слідів використання цього виду творів автореферат не подає.
У цілому ж варто відзначити високий теоретико-методологічний рівень дослідження. Воно є цінним внеском в історію та теорію видавничої справи та редагування, уперше висвітлило працю Олеся Гончара над авторським редагуванням своїх творів у параметрах соціального хронотопу. Це дозволяє говорити про те, що Альона Василівна Дроздова створила актуальну, потрібну працю, яка є вагомим внеском у науку, а відтак її авторка заслуговує на надання їй наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.05 – теорія та історія видавничої справи та редагування.
24 грудня 2012 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.