Відзив
на автореферат дисертації Пухонської Оксани Ярославівни «Інтертекстуальність української поезії початку ХХІ століття» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література (Київ, 2013, 20 с.)
У межах кола знань, окреслених назвою спеціальності «українська література», істотним чином історія літератури переважає над літературною критикою. І це зрозуміло: приємніше й спокійніше працювати над предметом, який апробовано опрацьований, де вже наявні авторитетні спостереження, судження й міркування. Значно важче бути першопрохідцем, виносити перші оцінки й пропонувати перші узагальнення. Але на це наважилася Оксана Пухонська, запропонувавши дослідження інтертекстуальності української поезії початку ХХІ століття. З тієї простої причини, що дисертація належить до кола питань літературної критики, не виникає потреби говорити про її наукову новизну й актуальність, настільки вони самозрозумілі, лежать на поверхні. Авторка справедливо зазначила на початку дослідження, що окремі книжки її авторів опрацьовані іноді на рівні рецензій, а про більшість текстів, які увійшли в обсяг її аналізу, взагалі нічого не було ще сказане в літературознавстві.
Теоретичне значення, про яке б могла й не стояти мова для такої роботи, на цей раз виразно окреслене. Воно полягає в систематизації поетичних творів з погляду синхронії та діахронії, а також теоретичних концепцій міжтекстової комунікації.
Неоціненне й практичне значення такого роду робіт. Адже українській науці колись доведеться писати й історію літератури ХХІ століття – тоді дисертація О. Пухонської та пов’язані з нею публікації запрацюють на повну потужність, бо літературна критика здійснює перший відбір творів для наступної канонізації. Відтак, праця здобувачки мусить розглядатися як шлях до канону поезії ХХ століття. Звичайно, це не виключає можливості створення на її підставі спецкурсів про сучасну поезію, провадження наукових семінарів, написання дипломних і магістерських робіт. Відзначу, що в студентській аудиторії теми з сучасної літератури сприймаються особливо активно.
Дисертаційна праця О. Пухонської старанно продумана, композиційно симетрична, виправдана в своїх складниках, логічна в розгортання головного сюжету її дослідження та побудові супровідних сюжетних ліній. Вона приділяє однакову увагу змістовим аспектам явища інтертекстуальності, але виявляє пильну вагу й до його поетики. Старанна систематика є сильною стороною її роботи. Вражає обсяг охоплення літературних явищ; здається повз її увагу не пройшов жоден помітний автор зі своїм оригінальним поетичним світом та художніми пошуками. З цього погляду зовсім марно говорить вона у вступі до роботи про репрезентацію в дослідженні «маловідомих» імен (с. 1). Я не наважився б так говорити про А. Багряну, Горобчука, Коцарева, Сашка Ушкалова, О. Мудрак. Зрештою, колись і О. Олесь і М. Рильський видали свої перші книжки, а до того були мало кому відомі. У літературі вартість вимірюється талантом поета, вагомістю слова, а не його віком «проживання» в літературі. З погляду завдань науки, то чим раніше вона помітить справжній талант і зверне на нього увагу, тим краще, глибшого осмислення творчої індивідуальності можна досягти.
На обговорення хотілося б винести такі питання:
1. У назві роботи, на мій погляд, пропущене важливе слово «молодої», адже далі йдеться про покоління двотисячників. Воно окреслене вже у визначені об’єкта дослідження, де йдеться про «тексти молодих авторів» (с. 2). Але та формула, яка закріплена на обкладинці, передбачала потребу говорити про всю українську поезію, включно з І. Драчем, Д. Павличком, В. Базилевським, Л. Талалаєм та купою інших поетів старшого покоління, які не тільки не перестали писати, але й творчість яких не можна винести за дужки інтертекстуальності.
2. Сам? головне поняття, яке увіходить до складу терміна «інтертекстуальність» – текст – розуміється авторкою лише в літературному сенсі, тимчасом як сьогодні для поета текст – це і масова комунікація, і політика й соціальне життя. Дослідження інтертекстуальності, проведені в журналістиці, свідчать про істотне обмеження для сучасної людини (а вона є споживачем і поетичних творів) поля літературної сугестії й істотне розширення асоціацій, пов’язаних з масовою культурою (мультиками, реаліті-шоу, радянськими кінофільмами, цитатими з пісень сучасних «зірок»), політикою (де тиражуються з усіх каналів «перли многоценниє» вождів Української держави типу: «Нєхай украінскій народ не скігліт, а берьот лопати» і т. д.). Цей інтертекст не репрезентований у роботі, хоча знову ж таки в її заголовку не йшлося про те, що вона буде обмежена лише літературною інтертекстуальністю.
3. Розглядаючи мотивний рівень, авторка виокремила, з одного боку, «міфологічні сюжети» (с. 11), а з іншого – «біблійні мотиви» (с. 12). У першому випадку вона говорить про античну та українську міфологію. Мені здається, що «біблійні мотиви» так само заслуговували на розгляд їх як біблійної міфології. А репрезентація мотиву міста в цьому ж розділі вже виносить мотивний рівень поза літературний дискурс у напрямку саме того соціального поля (дійсності як тесту, мови як оселі буття), про що авторка ніби говорити первісно не збиралася, обмежуючи себе літературний інтертекстом.
Запропоновані для обговорення питання мають дискусійний характер і не заперечують загальної високої оцінки роботи. Дисертація Оксани Ярославівни Пухонської «Інтертекстуальність української поезії початку ХХ століття» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України до кандидатських дисертацій, а її автор заслуговує присудження наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література.
29 січня 2013 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.