Відзив на автореферат дисертації Неживого Олексія Івановича «Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика» на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.09 – літературне джерелознавство і текстологія (Львів, 2013, 30 с.)
Місце Олексія Неживого в українському літературознавстві вже давно визначене його книжками й участю в публікаторській репрезентації українських письменників Донбасу й Григора Тютюнника зокрема. Для присутніх у полі історії української літератури науковців Олексій Неживий вже давно доктор, не за фактом наявності в нього диплома, а за якісним рівнем його доробку й наукової кваліфікації. Запропонована до захисту дисертація має лише формально засвідчити його високий науковий статус, який він вже здобув у філології.
Актуальність теми дисертації О. І. Неживого вимірюється як її об’єктом, так і предметом. Важливим і своєчасним є звернення до творчої спадщини Григора Тютюнника – письменника рідкісного обдарування й морального авторитету в літературі українського шістдесятництва. Але ще більш важливим є розгортання дисертації в площину джерелознавства та текстології. Неприємно визнавати, що більшість видань української класики, які виходять впродовж останнього часу, відзначаються низьким рівнем едитологічної культури, передруковуванням текстів з попередніх популярних видань, відсутністю належних коментарів. Особливо гірко це відчувати, розуміючи, що в Україні є установа, яка призначена займатися виготовленням академічних видань. Це Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Його місія – створювати багатотомні академічні (наукові) видання класики та провадити фундаментальні дослідження (у тому числі й довідково-енциклопедичного плану, типу зірваного проекту «Української літературної енциклопедії»). Після проголошення незалежності в цьому Інституті не було здійснено жодного багатотомного видання української класики. А заплановані перед тим проекти видань П. Куліша, В. Винниченка, Г. Хоткевича успішно «почили в Бозі», на радість українофобам. Тимчасом Інститут існує, у ньому пишуться кандидатські й докторські дисертації, на які знаходяться ресурси.
На цьому тлі діяльність О. І. Неживого особливо вражає. Для увічнення пам’яті про Григора Тютюнника й репрезентації його в літературному процесі, навчальних програмах освітніх закладів різного рівня Олексій Неживий зробив більше, ніж державна інституція.
Наукову новизну роботи визначає розв’язання її автором видатного завдання – відновлення автентичних текстів Григора Тютюнника, збирання його спадщини в повному обсязі, репрезентація рецепції його творів у літературному процесі його часу й наступних періодів, а також створення концепції повного (академічного, наукового) видання його творів. Загалом існує попереднє уявлення, що твори Григора Тютюнника можуть уміститися в одному (хоча й у три пальці завгрубшки) томі. Те, що в дисертації пропонується для видання доробку Г. Тютюнника п’ять (!!!) томів, – то особиста заслуга О. І. Неживого як невтомного шукача рукописів його художніх творів та внутрішніх текстів, як-от: листів, щоденників, записників.
Відтак практичне значення роботи навіть не потребує особливих коментарів і пояснень. Вона вся присвячена джерелознавству та текстології. Традиційно ці напрямки тлумачаться як допоміжні (саме ужиткові за визначенням) літературознавчі дисципліни, але насправді вони становлять фундамент, підмурівок наукових студій, без них наука виявляється обеззброєною в справі виконання своїх головних завдань – належної сучасної інтерпретації творчості класиків і реставрації історичного літературного процесу.
Дисертація багата не тільки на нові цікаві запроваджені вперше в науку факти й спостереження, але й на узагальнюючи продуктивні ідеї. До таких, зокрема, належить розв’язання питання про те, що автор дисертації вважає за найбільш правильним називати «остаточним текстом». Складність його визначення в умовах тоталітарної культури полягає в тому, що автори самі (зрозуміло, що під впливом зовнішнього тиску) псували свої літературні твори й видавали у порівнянні з першим дедалі гірші їх варіанти. Тому з великою симпатією сприймається пропозиція автора, яка зводиться до врахування «найбільш художньо досконалого джерела» (с. 19). Ця пропозиція автора мусить бути покладена в основу текстологічної праці всієї української науки, бо стосується вона не тільки Григора Тютюнника, але й усіх письменників (за виключенням хіба що графоманів, хоча б вони були й увінчані лауреатськими званнями) тоталітарної доби.
Мені здається, що обговорення дисертації розгорнеться навколо проблем недосконалої термінології, якою користується текстологія. Ця недосконалість, на мій погляд, викликана незначною кількістю наукових сил, задіяних у розвитку цього важливого напрямку, відсутністю пропозицій та ринку ідей, наукових дискусій, після яких зазвичай знаходяться продуктивні розв’язання найскладніших завдань.
Наприклад, класифікація історико-літературних джерел на літературно-художні та історико-літературні, містить іманентну ваду, бо хіба ж літературні твори не належать до історії літератури й можуть бути по трактовані як не історико-літературні? А віднесення до другого типу критики передбачає, що ми відокремлюємо її від літературної творчості, хоча письменницька критика (і це неодноразово відзначалося й аналізувалося) – то своєрідне мистецьке явище, яке становить підмурівок художньої творчості, у ній формулюються естетичні засади письменницької праці.
Описуючи цей, другий, історико-літературний тип джерел, автор пропустив у переліку його репрезентантів публіцистику (с. 9). Це непорозуміння, оскільки в тексті дисертації все одно доводиться раз у раз аналізувати його публіцистичний доробок саме в аспекті світоглядних засад творчої праці письменника. Більше того, існує едитологічна практика в перших томах зібрання творів письменника подавати саме такі твори, які дозволяють встановити філософську, ідеологічну, моральну та естетичну оптику його творчості, а вже далі (у наступних томах) вміщувати художні твори.
У вигляді пропозиції хочу подати ідею: якщо для літературного джерелознавства слід відокремити художню творчість від усього іншого, то першу групу джерел можна назвати «літературно-художньою», а другу групу «світоглядною». Така назва буде покривати і літературну критику, і публіцистику, і листи, і щоденники. Непогано б розрізняти внутрішні джерела, (тексти, приналежні самому письменникові) і зовнішні (мемуари інших осіб, листи до письменника, згадки про нього в щоденниках, записниках інших авторів). Документальні джерела можуть бути приватні (створені приватними особами: письменниками, читачами, родичами автора) й офіційні (ухвали, протоколи, витяги різноманітних організацій та установ).
І ще одна ідея для обговорення на захисті. Дисертант протестує проти «поверховості й псевдонауковості, особливо тоді, коли під, здавалось би, „наймоднішу” індивідуальну концепцію інтерпретатора „підганяється” творча спадщина письменника» (с. 14). Якщо сприйняти цю фразу без публіцистичних еківоків, то виявиться, що автор протестує в ній проти того, що є сутністю рецептивної естетики, завдання якої полягає саме у виявленні усієї сукупності суб’єктивної рецепції й репрезентації тих змістів, які містить у собі текст. Це тільки з погляду герменевтики завданням літературознавства є з’ясування й висвітлення авторської позиції. Але, здається, це вчорашній день у літературознавстві, яке давно змирилося з думкою про те, що авторська позиція – це так само одна з можливих інтерпретацій літературно-художнього твору.
У цілому ж необхідно відзначити високу методологічну культуру дисертації, здатність дисертанта розв’язувати найскладніші історико-літературні проблеми, адекватно до предмета організувати своє дослідження. Докторська дисертація О. І. Неживого є визначним внеском в українську гуманітарну науку, за методологією, об’єктом і предметом цілком відповідає вимогам до докторських дисертацій – розв’язувати важливу наукову проблему. Дисертація Олексія Івановича Неживого «Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України до докторських дисертацій, а її автор заслуговує на присудження йому наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.09 – літературне джерелознавство і текстологія.
11 лютого 2013 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.