Відзив
на автореферат дисертації Лучука Івана Володимировича
«Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики» на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література (Львів, 2013, 40 с.)
Актуальність теми докторської дисертації І. В. Лучука полягає в тому, що в українській поезії за час її існування нагромадилася велика кількість різноманітних висловлювань, думок і поглядів, у яких поезія здійснює нібито свій самоаналіз, рефлексує сама над собою. Зрозуміло, що цей величезний за обсягом матеріал мав раніше чи пізніше потрапити в поле зору когось із дослідників. Перший здогадався зануритися в ці золоті розсипи І. В. Лучук. Його дисертація багата джерельним матеріалом. Важко збагнути, як одна людина виконала роботу, яку в іншій країні виконував би цілий інститут. Крім традиційної монографії, яка репрезентує здобутки дисертанта, він видав ще дві хрестоматії: «Українська лірика про мистецтво поетичне» на 60 друкованих аркушів і «Хрестоматія української літературної критики й естетики про поезію» на 100 друкованих аркушів. Навряд чи хтось до нього виходив на захист з такими вагомими зразками апробації свого дослідження.
Наукова новизна поданої до захисту дисертації полягає в осмисленні зібраного в хрестоматіях емпіричного матеріалу. Зрозуміло, що цей матеріал первісно поставав у вигляді хаосу, який потрібно було упорядкувати для дослідження, побачити його внутрішню структуру, осягнути ті глибинні ідеї, які різноманітні автори (а це відстань від І. Величковського до Р. Мельникова) висловили з проводу феномену поезії й свого мистецтва поетичного. Імпонує кваліфікація автором самого себе як poeta doctus, тобто особи, яка має однаковий досвід і наукової й поетичної праці і якій під силу знайти правильні рубрики для групування матеріалу, узагальнити його й прийти до певних вагомих висновків.
Практичне значення роботи сам автор окреслив, на мій погляд, занадто скромно, вказавши лише на наукові аспекти цього значення, але воно так само поширюється й на поле художньої творчості. Адже українські поети отримали неоціненний подарунок у вигляді книжок І. В. Лучука. Кожний з нас теоретично знає, що навчити художній творчості неможливо, що поетична майстерність залежить від міри таланту, а не від засвоєння якихось ремісничих навичок. І все ж… Так само кожний пригадає, як припадав свого часу до таких книжок, як «Как мы пишем», «Как делать стихи» і т. п. Іноді ловлю себе на думці, що якби завтра на полицях книгарень з’явилася книжка (чим тонша, тим краще) під назвою «Як за тиждень стати Пулітцером», то вона була з зметена з полиць юрбами претендентів у майбутні журналісти. В українському літературному процесі такого явища досі не існувало, а якщо такі твори й писалися, то негайно перетворювалися на бібліографічну рідкісність, приховувалися в спецхранах. І. В. Лучук старанно зібрав усе докупи й подарував українській пишучій братії усі надбання попередників: і те, що вони написали як поети, і те, що вони створили як літературні критики. Ці книжки будуть ефективно працювати для української літератури найближчі сто років, а можливо, й більше.
Теоретичне значення дисертації автор чомусь виклав у розділі «Особистий внесок здобувача», де відзначив, що він створив нову галузь літературознавчої науки — поезієзнавство. Наука взагалі розвивається за законами розгалуженого дерева. Нова наука виростає на вже існуючій гілці, даючи нові пагони. Про те, чи усталиться нова галузь, скаже своє слово майбутнє. Це залежатиме й від того, чи вдасться І. В. Лучукові створити свою наукову школу. Але що для цього є всі підстави й передумови, сумніватися не доводиться. Говорять же в межах науки про журналістику про пресознавство, то чому ж не можна мати в межах науки про літературу поезієзнавства?
На обговорення хотілося б поставити такі питання.
Перше. Автор розпочав автореферат афоризмом: «Літературознавство й саме бажає бути літературою. (…) Літературознавець і сам хоче бути творцем літератури, а не лише її інтерпретатором». Таким чином науковій спільноті нав’язується ідея меншовартості літературознавства. Письменником бути почесно, а літературним критиком — ні. Бути творцем — це ого-го! А інтерпретатором — то так собі… Пропрацювавши все життя в літературній критиці, я можу запевнити, що ця робота набагато важча, ніж у поета. «Літературна Україна» проводить анкету «Цікаві подробиці», у якій просить розповісти авторів про те, як вони працюють, чи потрібний їм робочий стіл і т. ін. Що ж відповідають поети? Який стіл? Та ми пишемо на серветках й шматках шпалер!!! А я думаю, що нічого написати не можу не лише без стола й комп’ютера, але й без тисячі книжок, за якими тоне стінка в глибині кімнати. Тож навіщо нав’язувати цілком неконструктивну думку: бути поетом почесно, а критиком — так собі, усі вони хочуть і собі стати письменниками.
Друге, але близьке до першого. У параграфі «Що таке письменницька критика» І. В. Лучук, на мій погляд, дуже незручно розділив літературну критику на письменницьку й фахову. Мабуть, ви вже здогадалися, про що далі піде мова… Хіба письменницька критика обов’язково не фахова? Навіщо принижувати Максима Рильського як літературного критика? Олеся Гончара? Василя Стуса? і багатьох інших кандидатів і докторів філологічних наук, до числа яких належать Ю. Андрухович, І. Андрусяк, С. Жадан, Ю. Ковалів, Р. Мельників та купа інших першокласних авторів. Я не назвав О. Забужко тільки тому, що вона кандидат філософських наук. Я добре пам’ятаю лекції з радянської літератури мого вчителя доцента Володимира Дорошенка, у яких він говорив: «Про Олександра Довженка написано десять книжок. Але найкращою працею про його творчість є стаття Максима Рильського на 20 сторінок». Я кидався читати книжки й статтю й пересвідчувався в правоті мого вчителя. Тож навіщо вдаватися до таких ризикованих протиставлень? Адже вони все одно до концепції роботи нічого не додають. Критика лишається критикою й художньою творчістю не стає. Вона розгортається в понятійному дискурсі, якщо вже І. В. Лучук так любить цю категорію, і ніколи іншою не стане. У цьому сенсі однаково правильним було б твердження: літературна критика виростає з публіцистики і є її дочкою. А чи має понятійна інтерпретація літератури художні прикраси у вигляді тропів, риторичних фігур чи афористичних дефініцій, то питання цілком другорядне. Такі прикраси можуть бути в будь-якому публіцистичному чи літературно-критичному текст, незалежно від спеціалізації автора.
Третє. І. В. Лучук, здається, з розумінням ставиться до сприйняття предмета літературної критики крізь категорію універсальності. Літературна критика — містить в собі елементи теорії та історії літератури. Тимчасом, у дисертації більшою мірою репрезентоване теоретико-літературне знання. А як же бути з історією? З тим, що шанований І. В. Лучуком Юрій Шерех (Шевельов) назвав «критика поетичним словом»? Започаткував традицію Т. Шевченко в своїх віршах про І. Котляревського та Г. Квітку-Основ’яненка. А скільки віршів про українських поетів у доробку М. Рильського! А Малишкова творчість? От хоча б його книжка «Дорога під яворами» з цілили розділами «Пісня Тараса Шевченка» й «Після Максима Рильського»? Це, звичайно ж, не поодинокий приклад. На мій погляд, якщо репрезентувати поезієзнавство як галузь науки про літературу, то в ній почесне місце повинна зайняти й історія української поезії.
Четверте. Це дрібниця, але вважаю за потрібне сказати й про це. Емпіричний матеріал подекуди придушує концептуальний рівень дослідження. Окремі параграфи скидаються на колекцію прикладів і висловлювань поетів. Звичайно ж, смисл науки може полягати тільки в узагальненнях і створенні певної концепції матеріалу. Це і є та наука, яка опирається інтенціям перетворити її на художню творчість.
У цілому ж необхідно відзначити високу методологічну культуру дисертації, здатність дисертанта розв’язувати найскладніші історико-літературні проблеми, адекватно до предмета організувати своє дослідження. Докторська дисертація І. В. Лучука є визначним внеском в українську гуманітарну науку, за методологією, об’єктом і предметом цілком відповідає вимогам до докторських дисертацій — розв’язувати важливу наукову проблему. Дисертація Івана Володимировича Лучука «Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки України до докторських дисертацій, а її автор заслуговує на присудження йому наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.
21 березня 2013 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.