У своїй роботі Борис Захаров описує історію становлення та розвитку дисидентського руху в Україні з 1956 по 1987 рік. На мій погляд, основною ідеєю, яку автор розвиває у книжці – є бажання розповісти історію дисидентства в Україні, згадати про нелегкі долі шістдесятників та учасників багатьох груп, організацій, які були створені на грунті руху опору радянській владі та тодішньому режиму, у контексті якого дисиденти сприймалися як інакодумці, а їх ідеї були загрозою національного масштабу.
Тема, яку розглядає Борис Захаров, у моєму розумінні, є цілком актуальною на сьогоднішній день, бо учасники дисидентського руху були тими самими людьми, які ще у 1956 році почали не тільки задумуватися про трансформацію України у потенційно незалежну та сильну країну, а й робити кроки до звершення цієї ідеї, застосовуючи одну з найсильніших видів зброї в усі часи – слово. Сьогодні Україна також знаходиться у фазі перебудов, змін. Вона продовжує процес перетворення в цивілізовану європейську державу, тому історія досвіду дисидентства як руху боротьби за самостійну та міцну державу є вкрай злободенною темою. Адже автор розповідає про людей, які жертовно поклали власні долі, своїх дітей та друзів на вівтар нових зрушень, які потребуватимуть більше 30 років боротьби, десятків тисяч політв’язнів, тисячі вбитих, закатованих, єдиною зброєю проти влади яких були слова, за які вони втрачали роботу, спокій, а часто й життя. У цій роботі, як я можу припустити, автор ставить перед собою наступні цілі: перш за все ще раз згадати історію дисидентів, окреслити їх покликання, досвід боротьби за свої ідеї, актуалізувати положення та думки дисидентів у реаліях сьогодення (бо як на мене, багато їх декламацій ще чекають свого часу для реалізації у сучасному світі, наприклад, створення єдиного всесвітнього союзу по покращенню життя у світі, регулюванню військово-політичних та інших питань, адже з часів дисидентства, кожна з країн, як і раніше, робить великі ставки на озброєння своїх армій, а не на питання викорінення голоду, екологічні та інші проблеми), також, Борис Захаров намагається цілком дискредитувати радянську владу та її режим, згадуючи про кількість політв’язнів того часу, жорстокі дії проти них (переслідування, звільнення людей з роботи за висловлення не тільки власних думок, а й, наприклад, декламації “Заповіту” Шевченка, проведення Шевченківських вечорів і т.д.). Автор підкріплює свої слова досить “живими” та ілюстративними історіями дисидентів: з 1956 по 1987 рік засудженими-політв’язнями двічі ставали жінки у віці 75 років, вироком яких ставали до 10 років таборів суворого режиму, згадуються і часи штучного голоду, і абсурдні випадки у відмові дисидентам у прописці й вимогам її надати, у 1970 дисидентам почали активно фабрикувати справи (підкидували наркотики, тексти антирадянських доповідей). Читацька аудиторія цієї роботи, як на мене, досить широка, бо книжка присвячена дуже важливій та значущій частині історії становлення України як незалежної держави, відомостям про перші опозиційні угруповання, які намагалися вести боротьбу з радянською владою за вільне висловлювання своїх думок, за можливість пропонувати та обирати курс розвитку своєї країни. Тому основна аудиторія праці “Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)” – це кожен, кому цікаво дізнатися про історію боротьби за незалежну Україну, згадати історії людей, які цього прагнули та приміряти актуальність ідей дисидентства в контексті трансформацій уже сучасної України.
У своїй роботі Борис Захаров активно займає бік дисидентів, яких за роками ділить на: “1. Початок дисидентського руху (1950-1960); 2. Рух шістдесятників (1950 – 1972); 3. Гельсінський рух (1976 – 1980)”. Така позиція автора стає зрозумілою з перших сторінок, адже серед дат та “сухого” фактажу він наводить досить довгі цитати шістдесятників, які у своїх щоденниках описують жахи, які їм довелося пережити: одиночні камери суворого режиму, тижні голодування, вбивства друзів та колег по опозиційному руху, постійні поліцейські облави, знищення результатів їх розумової діяльності. Обгрунтовуючи свою позицію автор висвітлює роль самвидаву і тамвидаву в діяльності шістдесятників. Єдиною можливістю поширювати свої цілі та ідеї учасники руху мали за допомогою друкованої продукції. де самвидавом були передруковані твори або доповіді, які намагалися передавати у межах СРСР, а тим, кому вдавалося поїхати за кордон, друкували тамвидав – ті ж тексти шістдесятників, які були заборонені радянською владою. Протягом усього змісту книжки “Нарис історії дисиденського руху в Україні (1956-1987)” Борис Захаров виступає проти позиції радянської влади та дій КДБ проти шістдесятників, учасників Гельсінської групи, описуючи лише негативний аспект діяльності цих організацій, згадуючи абсурдні причини арешту опозиційних діячів та страшно великі терміни, на які вони були засуджені. Одним з позитивних згадувань кагебіста у книзі був випадок, коли відпускаючи одного з учасників Гельсінської групи на волю, дав йому 10 рублів, аби той міг дістатися дому. Позивне, якщо можна так сказати, згадування з боку автора про радянську владу було теж лише одне – Борис Захаров описував події 80-90-х років, коли політв’язнів починали потроху відпускати з таборів та в’язниць, давати їм трохи більшу свободу слова та майже припинити переслідування, але наслідком таких дій автор вважає не послаблення тогочасного режиму до позиції діяльності шістдесятників, а послаблення країни загалом через низку подій та наслідків, коли авторитет радянської влади був на дуже низькому рівні, а стан державного бюджету, як і загальна обстановка в СРСР мали вкрай невтішні показники.
На мій погляд, автор досить успішно доводить свою позицію, має сильну аргументацію, яка вдало вбудовується у чітку і логічну структуру тексту. Варто зазначити, що автор поділив діяльність шістдесятників та майбутні відгалуження організації як опозиційного руху на послідовні блоки: “Перший етап – Зародження дисиденського руху (1950 – 1960); Другий етап – Рух шістдесятників (1950 – 1972); Третій етап – Гельсінкський рух (1976 – 1980); Четвертий етап – “Затишшя перед бурею” (1980 – 1987). Зміст кожного з блоків – це осмислена автором історична довідка щодо загального напрямку діяльності дисидентського руху (які ідеї вони озвучували, за що боролися у конкретний період, якими були їх дії) і як загальні, так і на прикладах окремих історій процес боротьби радянської влади та КДБ з дисидентами. Кажучи про переконливість автора, я вважаю, що поставлені ним цілі були реалізовані, адже я, беручи на себе роль читача цілком і повністю погоджуюся з автором у його позиції прихильності до дисидентів. На мій погляд, одним з головних факторів, які сприяють розумінню аргументації Бориса Захарова та відповідають за вплив на читача – є досить змістовні цитати, які наводяться як спогади дисидентів про опозиційну діяльність в умовах гоніння їх як інакодумців з боку радянської влади. У процесі вивчення цього тексту, саме такі історії-спогади справили на мене найбільший вплив і запам’яталися. Доцільними ілюстраціями були спогади однієї з жінок-дисидентів, яку тільки-но випустили з в’язниці та одразу ж забрали до відділку КДБ за інкримінуванням їй нового злочину, який вона нібито вчинила, бувши за гратами. Жахливе відношення радянської влади до дисидентів ілюстрували спогади ще однієї жінки, дитину, якої хвору на туберкульоз помістили з нею до в’язниці, де хвороба хлопчика прогресувала, привівши до летального результату.
Проблема, яку розглядає автор у контексті цієї роботи є досить широкою, бо загальний період описаних подій становить 31 рік, адже Борис Захаров починає свою книжку з історії зародження дисидентства у 1950 році та до періоду більш вільного його становлення та розвитку 1987 – початку 90-х років. Відповідаючи на питання об’єктивності автора, можна зробити висновок, що позиція Бориса Захарова у його роботі “Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987)” є цілком об’єктивною, адже грунтується не на його власних сентенціях. Основою книжки є особисті щоденники дисидентів, їхні спогади у літературних творах, інтерв’ю, у яких самі дисиденти чи наближені до них люди розповідали про події тих років або окремі випадки на прикладах найбільш відомих учасників руху, деяким з дисидентів вдалося виїхати за кордон, завдяки чому вони могли вільно поширювати відомості щодо гоніння їх руху з боку радянської влади. Автор додає до описуваного ним матеріалу свою думку, але як невеликі оціночні речення-коментарі, які часто включають емоційно-марковану лексику, але таку, яка містить форму рефлексії з боку Бориса Захарова на викладені ним факти та дані щодо розвитку дисидентства, чому й можна зробити висновок, що автор є цілком об’єктивним у своїх судженнях.
На початку своєї книжки “Нарис історії дисиденського руху в Україні (1956 – 1987) Борис Захаров окреслює рамки свого дослідження, які вже були наведені вище, але мають місце ще раз повторитися для більш чіткого розуміння мотивації автора у викладені відомостей щодо його власного осмислення дисидентського руху в Україні: “Перший етап – Зародження дисиденського руху (середина 1950-х – початок 1960); Другий етап – Рух шістдесятників (кінець 1950-х – 1972 рік); Третій етап – Гельсінкський рух (середина 1976 – початок 1980-х); Четвертий етап – “затишшя перед бурею” – (початок 1980-х – 1987 рік). На мій погляд, рецензований текст не містить упереджень, упереджених думок, переваг, які можуть допускатися автором, як не об’єктивне висловлення своєї позиції. Текст будується на фактах, цитатах, спогадах та авторських коментарях-доповненнях, джерела для кожного запозиченого елементу книжки Борис Захаров вказує у виносках списку використаних джерел. Мова автора є зрозумілою для сприйняття інформації, усі дані викладені чітко і послідовно, притримуючись хронологічних рамок зародження, розвитку і становлення дисидентства в Україні. Можна звернути увагу, що автор виносить хронологічні рамки дослідження навіть у назву роботи, беручи до уваги, що книжка базується на вивченні руху українського дисидентства з початку 1956 по 1987 рік. У змісті “Нарисів історії українського дисидентства” Борис Захаров наводить виведені ним, за допомогою дослідження, етапи дисидентського руху і починає їх із 1950 року, однак починає опис саме з 1956, додаючи, що найбільш деталізовані відомості збереглися саме про період 1965-х років, з чого можна зробити висновок, що автор досить логічно обґрунтовує порядок викладення даних. Чітка логічна послідовність присутня також у викладі інформації, на початку книжки Борис Захаров окреслює хронологічну послідовність історії дисидентства в Україні, якої притримується до кінця своєї роботи.
Запропонована автором інформація для ознайомлення у його роботі “Нариси українського дисидентства (1956-1987)” є надійною та достовірною саме тому, що оціночні судження Бориса Захарова подаються як його власні думки, які читач може сприймати по-своєму, а 90% змісту роботи будується на розсекречених матеріалах КДБ, які надають у вільний доступ СБУ, спогадах та цитатах учасників дисидентського руху, з їх опублікованих спогадів, статей, щоденників, літературних творів та численних інтерв’ю, у бібліографії та виносках роботи також можна знайти назви джерел, з яких була запозичена інформація. Таким чином, усі дані, що автор наводить у книзі, можна додатково перевірити і пересвідчитися у тому, що відомості цілком надійні та достовірні. Вивчивши текст роботи “Нариси українського наприклад на 5-9 років, лише за те, що вони не були згодні з позицією влади і хотіли розвитку своєї країни у векторі незалежності, спрадисидентства (1056-1987)”, я можу зробити висновок, що автор у процесі викладення інформації не допускає неточностей, неакуратного цитування та інших подібних помилок, які могли би вплинути на правильність розуміння та засвоєння читачами тексту книжки. Виноски у рецензованому тексті свідчать про: розшифровки абревіатур, бібліографічні джерела, пояснення щодо даних, наданих автором і т.д.
На мій погляд, інформація, яка заважає коректному розумінню тексту книжки – це засилля імен, без пояснення того, ким були ці люди, який конкретно внесок вони зробили у розвиток діяльності українського дисидентства. Майже кожну сторінку тексту автор перераховує десятки імен та прізвищ дисидентів, які були засуджені до ув’язнення і таборів, однак більш детальна інформація надається лише про відомих осіб (найчастіше українських письменників, імена яких відомі масовій аудиторії) та очільників дисидентських груп, історії яких автор намагається деталізувати. Тому в потоці інформації читач не запам’ятати і навіть не звернути увагу на незнайомі йому прізвища діячів дисидентського руху, тому автор міг би надати дані такого типу додавши декодування імен із діяльністю, які проводили учасники опозиційного руху, хоча би по декілька речень про їх роль чи основну діяльність. Явищем яке межує у аспекті позитивного та негативного сприйняття тексту “Нарисів українського дисидентсва (1956 – 1987)” є велика кількість вказаних автором судових термінів ув’язнення учасників дисидентського руху. Так як основними даними, на яких ґрунтується робота є історії учасників груп дисидентського руху, то Борис Захаров методично наводить терміни, за якими дисидентів ув’язнювали та примовляли до відбування терміну позбавлення волі у таборах. З одного боку, отримуючи інформацію про те, що людей позбавляли волі, вляє ефект, який закладений автором у ціль його роботи – розповісти якою ціною дисиденти намагалися здобути для України статусу незалежності, а для своїх ідей – свободи їх вираження. З іншого боку, таке часте згадування термінів позбавлення волі дисидентів може заплутати читача у загальному сприйнятті тексту, адже Борис Захаров описує інформацію шляхом наведення дати події, потім імені засудженого і термінів, на які його позбавили волі, що може збивати з пантелику, адже дані просто не запам’ятовуються.
На мій погляд, книжка “Нариси українського дисидентства (1956-1987)” є важливим джерелом для розуміння цілей дисидентства в Україні, основних положень, які учасники руху намагалися надсилати до радянської та закордонної влади, аби втілити у життя запропонований ними курс трансформації України в незалежну державу з міцною інфраструктурою та усіма іншими благами, враховуючи людей та їх життя як цінний ресурс (дисиденти намагалися викорінити смертну кару, ґрунтуючись на положеннях того, що не влада дала людству життя, не владі його й віднімати; вони намагалися запровадити принципи вільних кордонів, де люди з радянського союзу могли би вільно виїжджати за кордон; найбільш ґрунтовним у їх положеннях було прохання дозволити свободу проголошення своїх власних ідей, думок і т.д.). Важливість інформації, засвоєної з цього джерела полягає тиражуванні досвіду та окремих історій про важкі долі, які спіткали учасників дисидентського руху, політичні репресії проти них та інформації про цей період і дії радянської влади у цілому. Досвід, отриманий після вивчення цієї роботи, на мій погляд, можно застосовувати як засіб проведення паралелей між цілями дисидентів й результатом, який ми бачимо вже у сьогоденні, коли Україна набула незалежності. Також, положення, які активно намагалися тиражувати дисиденти, як тексти-пропозиції щодо покращення всеукраїнського та світового порядку можна актуалізувати у втіленні кращих умов в сьогоденній Україні, бо багато з пропозицій опозиційного руху були надто глобальними для радянських часів, але є досить актуальними у нашому часі.
Бібліографія:
Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/ Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.
Лілія Пасмурова, магістрантка відділення журналістики (6 курс)