Що можна очікувати від книжки видання Ліберально-демократичної партії Росії (для простоти далі буду називати звичнішим ЛДПР) за авторством Володимира Вольфовича Жириновського? А якщо вона про Майдан? В принципі, не відкриваючи твору вже зрозуміло, що там буде про зрадників-українців, які продалися Сполученим штатам за печиво та різного роду дрібнички. Принаймні я так собі це уявляв. Як воно насправді? Про це трохи пізніше.
Перш ніж переходити до основного змісту, треба розібратися, а хто власне значиться автором? Слабко віриться, що сам пан Володимир Вольфович хоча б одним оком зазирнув під обкладинку книги, здавалося б, його авторства. Звісно ж перш за все це мої домисли. У будь-якому разі, чи насправді він автор цього витвору або ж його ім’я використалося як бренд – не має ніякого значення. Цей текст є цілком офіційною позицією партії, яка наголошує на своїй опозиційності та представлена в Державній Думі 7-го скликання 40 депутатами з 450. Проте, навіть ця книга дає привід засумніватися в існуванні в Російській Федерації опозиції взагалі, бо здається, що вони також впевнені у своєму “царі”, як і офіційна владна партія “Єдина Росія”.
Лідером ЛДПР є вищезгадана людина-мем російської політики – Володимир Жириновський – вічний наближений до російської влади опозиціонер, телевізійний популіст та генератор політичних (та й навіть тих, що виходять за рамки політики) мемів. Чого тільки варте його “Досить це терпіти” з передвиборчого ролика 2011 року та анекдот про Обаму в ефірі ток-шоу “Недільний вечір з Володимиром Соловйовим”, який закінчився фразою “Чого не смієтеся? Не смішно? Не зрозуміли, так? Це Росія!”. Як мінімум ці два фрагменти досить часто використовуються для жартів в інтернеті навіть зараз.
Щоб зрозуміти хто такий Жириновський для російської політики, варто звернути увагу на іншого персонажа, так би мовити, його українського колегу – Олега Ляшка. Такий самий вічний опозиціонер, що голосує в унісон з владою, політичний клоун, який витворяє досить дивні речі, щоб привернути до себе увагу та заробити хоча б якісь політичні очки. Ось він, мені здається, є чудовою українською адаптацією Володимира Вольфовича. Дивіться на Олега Ляшка, переносьте цей образ на російські реалії та отримаєте Жириновського. Порівняння можливо досить грубе, але максимально наочне для українського читача. Це саме стосується і його партії – ЛДПР приблизно дорівнює Радикальній Партії Олега Ляшка. Звісно ж з поправкою на політичні орієнтири. Для ЛДПР це російські патріоти, для Радикальної Партії – українські, але обидва гравців є суто популістичними та займаються безрезультатним марнослів’ям, щоб залучити хоча б якусь частку електорату, яка їм повірить та дасть хоча б якусь частку “політичного пирога”.
Тепер повернемося до самого видання. Як я згадував вище, ця публікація є суто партійною та зроблена на замовлення ЛДПР. Тут ми маємо 48 сторінок чистого виправдовування анексії Криму Російською Федерацією у 2014-у році та підтвердження правильності дій російського президента проти “п’ятої колони”.
Наклад сягає 10 тисяч примірників цієї, по суті, пропагандистської брошури. Яким чином реалізовувалися фізичні примірники – для мене загадка. Здається, що основний упор робився на безплатне розповсюдження в мережі Інтернет через піратські та офіційні сайти. Хоча й там бурхливого розголошення цей текст не мав.
Головна ідея цього твору на прикладі “історичних фактів” довести неспроможність України як держави взагалі, задля того, щоб цим самим виправдати анексію Криму. Мовляв, всю історію існування Росії проти них ведеться “холодна” війна, яка час від часу перетікає у “гарячі” фази, але як каже автор в передмові “усіх ми побили”. От і автор намагається привести читача до думки, що Україна наразі є таким інструментом протистояння, мабуть, таємного світового уряду проти Росії. Я згадав про таємний світовий уряд, адже читаючи текст, можна спіймати себе на досить конспірологічній думці, що Росію завжди й всюди хочуть знищити, завжди є вороги. Обличчя цих ворогів міняються зі століття до століття, але мета завжди одна. Спочатку це були “пси-лицарі”, потім “польські шляхтичі”, турки, французи, німці, а зараз ось американці. Куди ж без них?
Брошура складається з 7 розділів взагалі майже ніяк не пов’язаних один з одним, ну крім наскрізних тез про вічне протистояння Заходу Росії та несправедливе володіння Кримом Україною. Перший розділ стосується “сатанинських коренів “незалежної” України”, де автор наводить досить дивні інтерпретації історичних подій, починаючи з початку 20-го століття з моменту створення першої незалежної української держави, які нібито завжди будувалася коштом інших держав та фактично була їх маріонеткою. Відтак, за думкою Жириновського, Грушевський був агентом Австро-Угорщини, завербованим задля “підриву Російської імперії зсередини” і головним інструментом у цьому стала “маячна нісенітниця під назвою “Історія України-Русі” або ж водночас німецький генштаб фінансував “Товариство ім. Тараса Шевченка” та “Студентський Союз” “для знищення самодержавства та знищення Росії”. Також Жириновський не оминув і агента Німецької імперії Скоропадського, і пізніше союзників Гітлера (на рівні з фашистськими режимами Румунії та Угорщини!) Бандеру та Шептицького. Взагалі УПА присвячено досить багато уваги у цьому тексті. Вони й не дивно, адже це головна “страшилка” того часу в арсеналі російської пропаганди.
У другому розділі “Майдан як інструмент іноземних розвідок” автор звинувачує спецслужби США та Ізраїлю у великому впливі на Україну та її уряд. Судячи з назви, також Володимир Вольфович натякає на пряму причетність цих спецслужб до власне організації “Майдану”. У цьому контексті особисто мені дивним видається факт того, що ізраїльські спецслужби у цьому розділі займають досить велику частку тексту. Найчастіше подібними звинуваченнями кидаються різного роду антисеміти, які вірять в таємний уряд, до якого входять лише євреї для контролю над світом. Але заковика в тому, що сам Володимир Вольфович як мінімум має батька єврея – Вольфа Ісааковича Ейдельштейна.
Третій розділ “США – розносник зарази “кольорових революцій” – тут автор розмірковує про можливі цілі створення ворожої держави близько до кордонів Росії, що насправді виглядає цілком логічним, якщо взяти за основу тезу, що Америка працює на знищення або хоча б послаблення Російської Федерації. Також у цьому розділі пояснюється бачення автора на використання технології “невідомих снайперів”, які провокують ескалацію конфлікту.
Четвертий розділ цілком присвячено одній неоднозначній персоні – Сашку Білому, якого ліквідували при затриманні. У цьому випадку автор трактує це як вбивство, замовлене Аваковим через конфлікт з самим Сашком та взагалі позиціює це як зачистку радикальних елементів, які призвели до перемоги революції. Не обійшлося й без згадки західних спецслужб.
П’ятий розділ це стенограма розмови лідера “Правого Сектору” Дмитра Яроша з лідером ВО “Свобода” Олегом Тягнибоком, опублікована як раз раніше виданням ЛДПР. Єдине, що можу сказати, на мою думку так люди не розмовляють.
Шостий розділ про споконвічну тему, яку не можуть оминути російські пропагандисти – Волинська трагедія – етнічні чистки здійснені УПА та Армією Крайовою у 1943 році. У цьому випадку автор приводить факти таким чином, що при цій трагедії постраждали лише польські селяни від дій УПА, хоча насправді ситуація потребує набагато більшого дослідження та об’єктивності. Це болюча та конфліктна тема в спільній історії Польщі та України, тому такі маніпуляції недопустимі.
Фінальний, сьомий розділ – “Перемога в Криму” – як на мене, саме те, для чого і писався цей текст. Тут автор пояснює чому Крим необхідно було анексувати, його стратегічне значення та перспективи від вчинення цього міжнародного злочину.
Актуальність тексту обумовлена датою публікації та подіями, які були до цього: Революція гідності в Україні та як наслідок неї – анексія Криму. Як відомо, в березні 2014-го року пройшов “референдум”, за результатами якого Автономна Республіка Крим оголосила “незалежність” і буквально на наступний день “приєдналася” до Російської Федерації. Пропагандистська брошура “Майдануті” була підписана до друку вже 22 травня того ж року. Складається враження, що російській владі необхідно було як можна скоріше підкреслити доцільність такого акту порушення міжнародного права для своїх громадян. Простіше кажучи, просто “розвести” своїх громадян та виставити себе героями, рятувальниками від Заходу, що вже ось-ось і загниє та з собою забере всю Україну.
До речі, що примітно, у брошурі жодним словом не згадується військовий конфлікт на Донбасі, хоча до моменту підпису до друку, вже місяць тривала конфронтація на Сході країни. Чому автор оминув таку важливу подію? Можна лише здогадуватися. Наприклад, текст готувався заздалегідь як раз після “референдуму” або ж автор вважає це незначним.
Як на мене, автор публікації ставить декілька масштабних цілей. Перш за все, як згадувалося вище, це виправдовування анексії української території.
Друга – не менш важлива – виставити Революцію гідності як кривавий переворот, організований західними спецслужбами задля послаблення позицій Росії у геополітичному просторі. Це робиться перш за все для того, щоб не допустити навіть приблизного сценарію зміни влади вже в Росії. Нав’язується громадянам Російської Федерації нетерпимість до кольорових революцій, щоб потенційні справді опозиційні сили не отримали підтримки в разі подібного розвитку сценарію. Щоб на питання президента Російської Федерації: “Хочете, щоб було як на Україні?” була однозначна відповідь “Та нє” і летіли галочки в бюлетенях за Путіна чи Єдину Росію.
Третя мета – укорінення у свідомості громадян образу Заходу як зовнішнього ворога, який створює агентурну мережу не тільки у дружніх країнах, але й у самій Росії для проведення державних переворотів. Цю ціль можна трактувати як створення фактору об’єднання електорату навколо керівного класу у країні. Людей просто залякують ворогами, які бажають нашкодити Росії та росіянам. Навіщо? Це вже окреме питання.
Четверта – делегітимізація нової української влади, як ставлеників західних спецслужб та бандитів, які працюють проти не тільки Росії, але й свого народу та розділити український народ на “правильних” та “неправильних”, “майданутих западенців” та “цілком нормальних російськомовних українців південного сходу”.
П’ята мета виражається в тому, щоб підготувати ґрунт для потенційної анексії інших територій Україні, які можуть вважатися “споконвічно єдними з Росією”.
Інше питання, а для кого взагалі це писалося та друкувалося? Насправді тираж в 10 тисяч екземплярів досить великий для друкованого видання. Для порівняння, тираж збірки новел Михайла Ходорковського “Тюремні люди”, яка вийшла у тому ж році, але на пів року пізніше склав 8 тисяч примірників. Звісно масштаби різні та люди різних, так би мовити, таборів, але все ж таки. Отже, можна припустити, що видавець орієнтувався перш за все на прихильників ЛДПР (а як інакше?), співчуваючих Єдиній Росії та пасивних громадян, які мають хорошу освіту, але не мають критичного мислення.
Очевидно, автор займає абсолютно провладну, агресивну за відношенням до альтернативної думки позицію. Він цілком серйозно виправдовує міжнародний злочин якимись ефемерними аргументами про нібито неспроможність України побудувати незалежну державу, про історичну несправедливість, про міжнародну коаліцію проти Росії та всього російського тощо. Ці тези якось дуже вторять баченню саме офіційної російської влади. Тут вже постає досить риторичне питання, а чи нормальна така риторика для опозиційної партії? Чи це лише політична технологія для того, щоб проводити Володимира Вольфовича до Держдуми та створювати видимість альтернативи у політикумі?
Зважаючи на проімперську риторику Жириновського у цьому питанні, можна з впевненістю заявляти, що головна позиція, проти якої він виступає – це українська державність взагалі. Навіть перший розділ політичної брошури має назву “Сатанинські корні «незалежної» України”, що якби прямо каже про те, що автор вважає незалежність України помилкою, результатом роботи тих самих західних спецслужб. А якщо держава Україна це історична помилка, значить вона просто не має іншого вибору, як бути у складі Росії. Всупереч думці самих українців, більшість яких така перспектива, м’яко кажучи, не задовольняє.
І в принципі автор певною мірою вносить свою лепту до загальномасштабної інформаційної війни проти України та російської “П’ятої колони”. Так, на мою думку, розглядати результати публікації цієї роботи можна тільки в контексті інформаційної війни, адже це лише незначний елемент великої стратегії. Сама по собі брошура має вплив на досить нешироку аудиторію у 10-15% (або навіть менше) російського електорату, які голосують на виборах у Держдуму за ЛДПР. Але результати загальної роботи пропагандистської машини російської влади на той період добре ілюструють настрої громадян Російської Федерації стосовно України та українців. Так за даними незалежного центру опитувань Росії “Левада-Центр” у січні 2015 року було зафіксовано історичний мінімум хорошого відношення росіян до українців – до України позитивно відносилися лише 24% респондентів, хоча в січні 2014 року цей показник сягав 66%. Отже, брошура “Майдануті”, як інструмент пропаганди, добре лягла у загальну антиукраїнську кампанію.
І як можна побачити, на цей час свої цілі публікація цілком виконує. Опозиція майже знищена вщент, провладна партія отримує більшість на кожних виборах, Путінські поправки до конституції введені та легітимізовані, а отже він може правити ще два терміни, і врешті-решт бурхливого обговорення Кримської ситуації, а значить і масштабної критики, в середині країни немає. Те, що критика йде зі сторони Заходу – це вже звична незручність, але нащо слухати ворогів?
У своїй роботі автор зачіпає історію однієї країни у період з середини 19-го століття до сучасності. Це насправді повинна була б бути максимально змістовна робота, на яку, якби автор шукав дійсно справедливість, пішли місяці роботи та десятки авторитетних наукових робіт. Але мета не в пошуку справедливості, якою б вона не була, мета – зробити вкид, який би дискредитував Україну. Звісно ж без послідовного викладу матеріалу, звісно ж вириваючи з контексту історичні події, звісно ж самостійно інтерпретуючи факти для підтвердження своєї думки. Це чистого роду маніпуляція на тлі досить масштабної та важкої теми, всю ширину якої Жириновський намагається звузити до результату роботи агентури спецслужб, висмикуючи факти та особистостей з історичної хроніки як Російської імперії, так і Радянського союзу та вже незалежних України й Російської Федерації. Далі події підганяються під конспірологічні теорії, які цілком вигідні проімперській позиції російської влади, яка хоче повернути свою геополітичну велич та втрачені після революції 1917 року території.
Наприклад, наскрізною темою йде технологія застосування снайперів під час масштабних акцій протесту, які провокують ескалацію конфлікту та подальшу жорстокість з обох боків. Про це він писав, починаючи з революції 1905 року, коли нібито розстріл мирної демонстрації робітників був заздалегідь запланований організатором революції Александром Парвусом, звісно ж на гроші американського банкіра Якова Шиффа. Далі автор наголошує на тому, що подібна технологія використовувалася під час Штурму Білого дому 1993 року у Москві, але тоді, як продовжує автор, причетність невідомих снайперів не була розслідувана. Проте, вже під час Революції гідності, Жириновський абсолютно точно знає, що снайпери, які розстрілювали мітингувальників та правоохоронців на вулиці Інститутській у Києві були американськими найманцями.
Отже, говорити про якісь незаангажованість та об’єктивність тут неможливо. Автор навмисно займає позитивну позицію, щодо самодержавства та сильної руки “старшого брата”, який має захистити від іноземних агентів своїх “заблуканих братів”.
Що також примітно, попри масштабність нібито дослідження, автор взагалі не робить ніяких посилань на наукові історичні роботи з теми, крім використання деяких документів, які зазначені в списку використаної літератури. Здебільшого вони належать до Радянського Союзу у період Другої світової війни, і чесно кажучи, не дуже зрозуміло де саме вони використовуються в основному тексті. Можливо вони вказані для того, щоб просто бути, як “опозиційна” ЛДПР у Держдумі РФ. Інші джерела це особисті публікації партії, що також викликають сумніви у їх правдивості.
Замість всеможливих посилань на авторитетні наукові джерела, зноски використовуються лише для розшифрування та іноді пояснення абревіатур та назв різного роду організацій (більшість з яких належать до спецслужб).
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що це дуже дивна збірка фантастичних новел не дуже талановитого автора, бо серйозно сприймати цю кашу з нахапаних звідусіль історичних фактів – неможливо. Якби це позиціювалося як художній твір жанру альтернативної історії, як “Людина у високому замку” Філіпа Діка, було б набагато чесніше, але далеко не краще.
Олександр Манченко, магістрант відділення журналістики (6 курс)