Мене, як студента кафедри журналістики та молодої людини зацікавленої у політиці, не могла оминути тема, піднята у 2005 році Вахтангом Кіпіані у його “хрестоматії з політичної цензури в Україні”, яка має назву “Влада Тьми і Темників”.
Мова йде про таке цензурне явище вже незалежної України, як технологія “Темників” — це своєрідні інструкції для адміністраторів та відповідальних осіб українських медіа (здебільшого телеканалів) стосовно висвітлення тих чи інших новин та тем. Таким чином влада регулювала та контролювала пріоритетність, доцільність включення певних тем у порядок денний провідних телеканалів України та давала “рекомендації” стосовно того, як треба чи не треба висвітлювати певну тему. Використовувалася ця технологія Адміністрацією президента Кучми, коли її головою був відомий політик, нині лідер “Опозиційної Платформи — За Життя”, Віктор Медведчук. Після нього подібних феноменів помічено не було. Мабуть, збіг.
Термін “Темник” увійшов у журналістський лексикон вже з майже початку впровадження цієї цензурної технології у 2001 році. Він пішов як скорочення від російської фрази “Темы недели” — таку назву мали ці документи, які надсилалися до головних редакторів та менеджерів ЗМІ. Сама технологія розроблена російськими політтехнологами (зокрема Маратом Гельманом, який пізніше спокійно визнав своє авторство) а реалізована вперше саме в Україні. Найбільш примітними особами, з якими пов’язують введення “Темників”, є вищезгаданий Віктор Медведчук та політтехнолог Михайло Погребинський. Вони й зараз співпрацюють, використовуючи проросійське електоральне поле. Погребинський є постійним “експертом” на телеканалах, які афілійовані з Медведчуком, та очевидно вигороджує свого давнього партнера.
Власне, повертаючись до публікації Кіпіані, можна зазначити, що майже всі 308 сторінок складаються виключно з оригінальних “Темників” зі збереженням граматики, пунктуації та стилістики, які автору надіслали “колеги-журналісти з телеканалів “Інтер”, “Студія 1+1”, “Новий канал”, ICTV, УТ-1, а також працівники Національної радіокомпанії України” за період з 2001 по 2004 роки. Тобто найбільш популярних медіаресурсів того часу. Хоча крім “Темників” є “Офіційні прес-релізи Адміністрації Президента”, “Полеміка навколо авторства Темників”, “Чистосердечное признание” і вступне слово, у якому упорядник рефлексує стосовно питання свободи слова та покарання за порушення цього фундаментального права. У цьому випадку робота Кіпіані полягала в тому, щоб логічно та послідовно опублікувати отримані матеріали та за допомогою також чужих публікацій висвітлити журналістське розслідування цього питання та врешті-решт викрити винуватців використання цієї антиконституційної технології. Такий підхід до роботи, у якому автор абсолютно відмежує навіть можливість до прояву своєї суб’єктивної думки, досить зрозумілий, адже Кіпіані це не тільки журналіст, але й історик за освітою.
Головна ідея створення такого дослідження досить проста і легко вбачається, навіть не відкриваючи книги. Це своєрідний, досить темний, епізод хроніки української журналістики. Його опубліковано для розуміння взагалі існування такого феномену українського та російського політикуму, а точніше взаємодії цих політикумів з власними медіа. Крім того, як, власне, зазначає Кіпіані у своєму невеличкому вступному слові, це також і є засторогою на майбутнє аби таке явище як “Темники” більше ніколи не з’являлося в українському медіапросторі. Подібний підхід також обумовлений тим, що жоден з можливих організаторів цієї технології не був покараний, а “зло, яке лишилося непокараним, здатне самовідтворюватися”.
Для широкого читача ні у рік публікації, ні зараз ця робота не має особливо ніякої користі. Здебільшого людям навіть не цікаво прочитати 10 рядків на Вікіпедії стосовно цієї теми. Ця робота має свою цінність і актуальність в першу чергу для студентів з кафедр та факультетів журналістики та медіакомунікацій й науковців зі сфери журналістикознавства та політології для подальшого дослідження цього феномену. Це пов’язано з вузькістю тематики — вона стосується виключно взаємодії однієї гілки влади з ключовими посадовцями медіаресурсів, не набула широкого використання та не відбувалася значний проміжок часу.
Своєю роботою Кіпіані, на мою думку, ставив дві цілі: перша — популяризувати інформацію про таку політичну технологію як “Темники” серед колег-журналістів наочно показати як вона працювала; друга — зробити застереження для майбутніх фахівців цієї галузі, щоб вони усіма можливими шляхами не дозволили цьому явищу “воскреснути”. Навряд подібне досліджування могло створюватися для того, щоб спонукати правоохоронні органи до розслідування втручання у роботу незалежних медіа. Мені здається, у цьому питанні, як і у вбивстві Гонгадзе, автор вже не вірить у можливе покарання винних.
Очевидно, що автор займає позицію незалежності медіаресурсів від владних органів. Він різко виступає проти цензури. Це проявляється як мінімум тим, що він взявся за створення цього дослідження та публікації нього у форматі вільного розповсюдження, лише зі зазначенням першоджерела. Тобто взагалі не створює перепон для того, щоб як можна більше людей, яким цікава ця тема, могли спокійно ознайомитися з роботою.
Своєю чергою, протилежною позицією, проти якої виступає укладач — контрольованість медіаресурсів державою. Журналістські медіа не повинні бути звичайними рупорами, які ретранслюють виключно думку влади та провладних осіб — це приведе до тотальної деградації у становленні громадянського суспільства.
Тема “Темників” навіть у сфері журналістики того часу не набула супершироких масштабів. Вона стосувалася здебільшого лише найбільш популярного виду медіа — телебачення — та найбільш впливових на аудиторію телеканалів. Власне, з темниками напряму стикалися тільки головні редактори та різного роду менеджери вищого щабля цих телеканалів. Про наш час і говорити не варто, тема ще більше звузилася та набула статусу бувальщини, яку необхідно не допустити у майбутньому, як, наприклад, Холокост.
Стосовно питання об’єктивності, у цьому дослідженні Кіпіані фігурує лише укладачем, і потенційною маніпуляцією може бути лише те, як він скомпонував ці “Темники” та інші матеріали стосовно теми. Хоча насправді навіть у розділу, який присвячено виявленню того, а хто власне винен? автор приводить не лише розслідування Української Правди (навіть не всі можливі за цією темою), а й позицію Михайла Погребинського, який виправдовувався після звинувачень у кураторстві “Темників”.
Рамки дослідження зрозумілі з самого початку та позначені навіть у назві. Це якщо говорити про хронологію. Якщо говорити про кількісний показник цих “Темників”, то за зносками легко припустити, що це всі збережені оригінали надісланих до редакцій документів.
Загалом за текстом дослідження досить важко звинуватити Кіпіані в упередженості. Лише, мабуть, в просуванні законної позиції про недопустимість цензури, адже вона заборонена конституцією України, та втручання влади в роботу незалежних медіа задля заробляння собі політичних очок. У цій роботі навіть немає грубих звинувачень стосовно ідеолога “Темників” Віктора Медведчука. Автор ніби дає читачеві можливість самому зробити висновки.
Як я зазначав вище, у цьому дослідженні автора майже зовсім немає. Тексти “Темників” збережені згідно з оригіналом, статті, які використані в полеміці чи у будь-якому з розділів написані зовсім іншими людьми, звісно ж з зазначенням авторства. Мову автора можна оцінити лише за вступним словом, де вона проста та зрозуміла, має деякий маніфестний характер і чітко окреслює навіщо робилася ця робота. У всьому іншому, тобто у впорядкуванні текстів, прослідковується хронологічна логіка викладу власне “Темників”, близько кінця книги підіймаються питання полеміки стосовно авторства “Темників”.
На всі взяті матеріали автор робить посилання на оригінали, звісно ж, крім “Темників”. Вони тільки пізніше були опубліковані на сайті Української Правди, але питань про їх правдивість навіть після першого прочитання не виникає. Крім того, автор пояснює де і як отримав цю інформацію.
Від того, що автор використовує лише оригінальні тексти без власного втручання, він в принципі не допускає можливості впровадження неточностей або неакуратного цитування у публікацію. Своєю чергою, автор робить багато зносок, які врешті-решт створені для того, щоб пояснювати причини формату публікацій, джерела отримання інформації або висвітлювати незрозумілі, на думку автора, для читача моменти.
Як на мене, робота, яку зробив Вахтанг Кіпіані, була конче необхідна для журналістикознавства, адже увесь час журналістика намагалася якнайдалі відійти від цензури, стати вільною та мінімально регульованою, і власне під час незалежності було створено заборону на цензуру, але попри все, вже у 21-у столітті проявилася така технологія і це дійсно викликало занепокоєння. Хоч зараз цей феномен відійшов у небуття, але ніколи невідомо, чи з’явиться у майбутньому щось схоже. Отже, і треба розвивати медіаграмотність та висвітлювати такі епізоди, щоб майбутні фахівці журналістики не допускали навіть можливості такого придушення свободи слова.
Олександр Манченко, магістрант відділення журналістики (6 курс)