Олександр Сергійович Смикалін – радянський і російський учений-правознавець, фахівець з історії держави і права. Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри історії держави і права Уральського державного юридичного університету. У сферу наукових інтересів Смикаліна входить історія пенітенціарної системи СРСР, в тому числі правовий статус іноземних військовополонених в СРСР.
Як зазначає автор, останнім часом значно виріс інтерес до діяльності спецслужб. Незважаючи на те, що вперше монографія була опублікована у 2008 році, це твердження досі залишається популярним. Ми можемо прослідити зацікавленість людей у роботі російських спецслужб та недовіри до них, яка йде паралельно з інтересом і заснована не лише на радянському досвіді, але й досвіді сучасної Росії. Гучні невдачі та помилки, допущені при операціях у Москві (теракт на Дубровці, 2002), Беслані (звільнення заручників під час теракту у школі, 2004), велика кількість вибухів у бгатоповерхівках, які продовжуються і нині, гучні спроби усунення політичних опонентів режиму: вбивство першого гендиректора телеканалу ОРТ Владислава Ліст’єва, отруєння журналіста-розслідувача Юрія Щекочихіна, підприємця Олександра Перепиличного, офіцера ФСБ Олександра Литвиненка, журналістки та правозахисниці Анни Політковської, офіцера розвідки та співробітника ГРУ Сергія Скрипаля, політика Олексія Навального.
Надлишкова секретність поглибила підозри людей, які базувалися в тому числі й на журналістських розслідуваннях. В силу закритості багатьох тем, які розкривають форми й методи роботи розвідки і контррозвідки, інформація часто не доходить до пересічного громадянина, що у свою чергу поглиблює підозри.
Автор називає дану монографію винятком, адже вона написана суворо з наукової точки зору, з використанням великої кількості архівного матеріалу (відомчих актів, матеріалів зарубіжної преси). Більше того, воно розкриває секрети діяльності одного з найбільш утаємничених направлень державної безпеки – кореспонденції.
Дана робота повністю присвячена «історичній епопеї» підрозділів, які займалися повністю секретною діяльністю – відслідковуванню особистої кореспонденції в імперській та радянській Росії.
Перевірка та цензурування листів були важливими заходами політичного контролю радянських спецслужб над поширенням інформації та з’ясуванням реакції суспільства на важливі події.
Автор стверджує, що спецслужби грали не останню роль у формуванні внутрішньої політики, прийнятті важливих рішень головами держав. І не в останню чергу бралася до уваги інформація, отримана через прочитання кореспонденції.
Однак в умовах царської Росії така діяльність була направлена на «бунтівників та революціонерів» як головних противників режиму і була досить вибірковою, а вже за часів СРСР – плине до повного обсягу.
Вже Ленін рекомендує продовжувати таку діяльність, але поштовий контроль особливо посилюється у роки сталінських репресій. Так, в особистому листуванню людей з’являється третя особа – держава.
Одним із завдань радянських спецслужб було збирання інформації, відслідковування та аналіз суспільних настроїв або, говорячи мовою документів, «реагування населення». Щодо кожної важливої на думку «органів» події готувалася інформаційна доповідна, яка розкривала позитивну, а особливо негативну реакцію різних верств радянського суспільства. За потреби такі зрізи проводилися серед визначених груп: інтелігенція, науковці Академії наук чи військовослужбовці Червоної армії.
Антиконституційна діяльність спецслужб продовжується і в роки Другої світової війни, яка у той час починає паралельно існувати з легальною формою перлюстрації кореспонденції – воєнною цензурою. Як приклад слугують архівні документі та розсекречені дані НКВД-МГБ-КДБ СРСР.
Підрозділи, які здійснювали антиконституційну діяльність по перлюстрації кореспонденції були настільки глибоко законспіровані, що були свого роду «розвідниками у власній країні». Вони представляли собою таємний склад, що не підлягав розшифровці перед іншими співробітниками органів державної безпеки. Кандидати на цю роботу проходили спеціальний психофізіологічний відбір, повинні були мати відмінне фізичне здоров’я, відповідати необхідним морально-етичним якостям.
Незважаючи на зміну політичної ситуації в країні, всеосяжне володіння інформацією залишалося одним з пріоритетів режиму. І перлюстрація кореспонденції була одним із способів отримання цієї інформації.
У 1922 р в Москві створюється Відділ політичного контролю, метою якого є спостереження, збір інформації та відповідні профілактичні заходи, спрямовані проти дисидентства інтелігенції.
Про те, що перлюстрація кореспонденції активно проводилася в 20-і рр. свідчать розсекречені дані. У 1924 р за повідомленням начальника політконтролю ОГПУ Сурті Дзержинському зазначалося, що «повна обробка листів доведена до 250 штук на одного перевіряючого». Всього за 1924 рік було перевірено 5 млн листів і 8 млн телеграм.
У четвертому розділі монографії розглядається діяльність Радянської контррозвідки в надзвичайних умовах Великої Вітчизняної війни, а вже глава п’ята охоплює післявоєнний період (1946-1960-ті рр.). В умовах кризи партійно-державного апарату і зародження дисидентського руху ця форма діяльності радянських органів державної безпеки набуває важливого значення. Ще одна глава присвячена технічним прийомам розкриття кореспонденції, які мали місце у той час.
Здійснення перлюстрації кореспонденції підлягало суворій конспірації не тільки з огляду на небезпеку розкриття методу незаконної роботи, але й за самим фактом існування в Радянському Союзі таємного перегляду листування. У спеціальних прийомних пунктах відбір документів для перлюстрації мав здійснюватися за завданнями, затвердженими керівним складом НКДБ. Всі прочитані та переглянуті листи залежно від їхнього змісту повинні були або пропускатися до адресатів, або конфісковуватися, або ж пересилатися до відповідних підрозділів НКДБ для оперативного використання. Здобута таким чином інформація мала фіксуватися в меморандумах або як копія окремого листа, або як витяг. Систематичні інформаційні повідомлення щодо актуальних питань – таких, наприклад, як відновлення економіки, проведення посівної, політичні настрої населення чи реакція на важливі внутрішньополітичні події, необхідно було готувати постійно та надсилати відповідним підрозділам радянських спецслужб або партійним органам.
Автор вважає, що з урахуванням аналізу сучасного законодавства, необхідно переглянути і уточнити деякі колізійні норми сучасного закону РФ про оперативно-розшукову діяльність з метою його вдосконалення. Про прийняття федерального закону «Про оперативно-розшукову діяльність» Смикалін каже, що це має виключно важливе значення в умовах демократизації і гуманізації суспільства, оскільки на законодавчому рівні забезпечуються гарантії недоторканості особистості, захисту її прав, інтересів і свобод, що передбачені Конституцією Російської Федерації та іншими законами.
Поняття політичної безпеки можна визначити як систему заходів, що усувають певні небезпеки для суспільно-політичного ладу і політичної влади в країні. До цих небезпек можна віднести: задуми і дії зарубіжних спецслужб, націлених на руйнування влади в даній країні; політичне і моральне руйнування самої влади; її дії, що викликають обурення населення; діяльність політичних партій, екстремістських, радикальних груп; поява і розповзання націоналістичних настроїв і угруповань в суспільстві.
Питання про роль політичного розшуку в житті сучасної демократичної держави надзвичайно складне і, перш за все з моральної точки зору, адже розшук – це брудна робота, пов’язана з проникненням в особисте життя, зніманням інформації, провокацією.
Автор виражає думку, що керівники держави не можуть в повній мірі реалізувати своє рішення, не спираючись на думку населення. Ігнорування цього призводить до соціальних революцій, а це значить, що необхідно знати наміри, які можна виявити тільки оперативним шляхом.
Способом вивчення думки широких верств населення в радянській державі була перлюстрація кореспонденції і поштова військова цензура, докладно розглянута в представленій роботі.
Автор не обмежується констатацією фактів, а й дає їм правову оцінку, а це в свою чергу дає можливість виявити наявність колізії і навіть прогалин в законодавстві. Історичний ракурс дослідження дає можливість порівняти конституційні норми, що стосуються гарантії таємниці листування. Якщо в раніше діючих конституціях СРСР і РРФСР прямо і недвозначно говорилося, що: «таємниця листування охороняється законом» і гарантується державою, то Конституція РФ 1993 р значно послабила цю норму, яка лише дає право на таємницю листування.
Актуальним є і питання про зловживання політичним розшуком. Неприпустимо, наприклад, його використання в боротьбі з опозицією, як це було в тоталітарній радянській державі, вважає дослідник.
Валерія Ємець, магістрантка відділення журналістики (6 курс)