Брюґґен В. О. Блокноти / Володимир Брюґґен;
2-е вид., доповн. – Х.: Майдан, 2012. – 338 с.
Здійснюю мрію – подати свою рецепцію «Блокнотів» В. Брюґґена. Тим паче, що й нагода для цього видатна – поява другого видання першої книги (тому) «Блокнотів», яка вперше з’явилася 2001 року в Тернополі, а потім під цією назвою вийшло ще три книги в 2003, 2007 і 2010 роках. Не буду говорити, що в літературному житті Харкова ці книжки стали найбільш видатною подією. З двох причин.
Причина перша – радісна. Особисто для мене цей час позначений появою багатьох істотних явищ: посмертними виданнями книжок Петра Василенка, знайомством з епопеєю Михайла Олефіренка «Пора цвітіння терну», окремі книжки якої вже побачили світ, виходом роману В. Пенчукова «Дорога в один конец». Інші читачі могли б цей список продовжити.
Причина друга – сумна. Усі ці книжки (між ними і В. Брюґґена) виходили такими мізерними накладами, що навряд чи можна про якусь із них говорити як про видатну подію. Навіть літературну. На жаль, навіть найбільш прикметні явища не набувають належного чи сподіваного громадського резонансу, не рецензуються в пресі (регіональній чи всеукраїнській), не присутні в радіопередачах чи телевізійних програмах, не стають предметом обговорень на читацьких конференціях. Можливо, у мене з’явиться багато опонентів, але я скажу те, що думаю: у літературному життя Харкова в 2000-х роках не було видатних подій.
Але не можна заплющити очі на те, що «Блокноти» В. Брюґґена зібрали найбільше відгуків у літературній критиці. У вступному слові «Від автора» сам В. Брюґґен перелічив тих осіб, які в той чи інший спосіб висловлювалися про його «Блокноти». У нього вийшов довгий список: Світлана Йовенко, Євген Баран, Максим Розумний, Микола Шатилов, Михайло Стрельбицький, Тамара Логачова, Петро Сорока, Микола Жулинський, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Юрій Барабаш, Юрій Щербак, Леонід Новиченко, Анатолій Макаров, Лариса Масенко, Віталій Коротич, Семен Журахович, Григорій Поженян, Петро Гопченко, Леонід Тома.
У цьому ряду вершиною дотепності, адекватною до самих «Блокнотів», є «мальована рецензія» Юрія Щербака, на якій зображений автор, впряжений у воза, що на ньому громадяться три томи «Блокнотів». Не поступається малюнкові й жартівливий напис: «БЛОК-ноти, пройшовши БЛОК-пости сучкрліту, стали БЛОК-бастерами. Від БЛОК-нотів народився А. БЛОК, БЛОК-ЮТ, БЛОК-хін etc., etc. (…) «Війна і мир» – дилогія. БЛОК-ноти – трилогія (див. енциклопедію БЛОК-хаузен і Єфрон)». Приємно сказати, що сьогодні «Блокноти» – вже не трилогія. Рецензована книжка – п’ята, що вийшла в світ під такою назвою.
Попри наявність висловлювань багатьох виданих осіб сучасності скласти скільки-небудь поважне літературно-критичне уявлення про «Блокноти» важко. Хтозна – як аналізувати афоризми як жанр? Виявляється, у філологічній науці просто не напрацьована методика: що підлягає розглядові, коли мова йде про афоризми, – рівень змісту, розмаїтий до безмежності, рівень образної репрезентації, внутрішній інтелектуальний сюжет, що виникає в ланцюжку записів, «таїна волоченого слова» (як сказала б Наталка Маслова)?
Висловлю загальне спостереження: найлегше в літературознавчих працях аналізується епічна творчість. Там, де є сюжет, події, герої, які здійснюють вчинки, розмовляють між собою, змагаються за досягнення певних цілей, там легше будувати літературознавчі концепції. Та й читацьким попитом проза користується істотно більшим, ніж усі інші різновиди літератури. Значно менше досліджень присвячується ліриці. Думається, з причин складності самого поетичного світу та ліричного героя. Ще менше – драматургії. Існує стале уявлення, що її тексти призначені взагалі не для читання, а для вистави на сцені. Публіцистика й літературна критика – то взагалі маргінеси в наукових інтересах літературознавців. Важко пригадати якісь поважні наукові праці про цю безумовно так само самодостатню частину літературного процесу.
Досить поглянути неозброєним оком на структуру дисертацій, які захищаються в Україні з літературознавчих дисциплін, щоб переконатися в тому, що тут існує досить усталена шкала пріоритетів. Для такого жанру (різновиду творчості), як афоризм, у літературознавчій ієрархії цінностей просто немає місця. Їх ніхто не досліджує з тієї простої причини, що в нас обмаль майстрів цього жанру.
І раптом з’являється В. Брюґґен зі своїми п’ятьма томами афоризмів… Читаюча публіка заворожена. Тим більше, що всім зрозуміло: афоризми – то аж ніяк не масова література. Це не пригодницький роман, розрахований на поглинання масовою людиною. Ні! Його «Блокноти» – то елітарна література, розрахована на втаємничених, читачів з розвиненими навичками філософського мислення, смаком до парадоксів, відточених у своїй точності висловлювань. Та й авторитет автора додав жару й надихнув видатних учасників літературного процесу на висловлювання про «Блокноти». Усі в один голос говорили про «Блокноти» як про видатне явище в нашій духовній культурі, перелічували попередників автора – відомих творців афоризмів (серед них – Ф. Ларошфуко, Б. Паскаль, В. Розанов, С. Є. Лєц), називали «Блокноти» головною книгою автора, а його самого – народженим для цієї однієї книги.
Попри те, що багато критиків все ж давали тематичний огляд «Блокнотів», найбільш відверті з них зупинялися перед цими книжками з подивом. Найбільш точно загальне враження від них висловив Євген Баран у рецензії на попередню книгу «Блокнотів», у якій написав: «Якщо відверто, то я не знаю, що сказати про цю книгу, її потрібно читати». Він же, відгукуючись на ще ранішу книгу «Блокнотів», відзначив: «Ніяк не можу зрозуміти, що ж мене притягує у ній». Подібну думку висловив професор філософії Петро Гопченко в рецензії на третій том збірки афоризмів: «Невдячна справа рецензувати твори, в яких кожне слово „стріляє”, кожне речення гранично насичене змістом». І в той же час кожний з авторів, що виступав у ролі критика, «брався за перо» з внутрішньої потреби; тобто, мав на меті репрезентувати книжки не тільки для читачів, але й домогтися внутрішнього упорядкування своїх думок про них.
Мені ж здається, що афоризм – різновид ліричної творчості. Він постає в свідомості автора як вираження його внутрішнього світу, суб’єктивного бачення природи, суспільства й людини, є наслідком його тривалих роздумів над природою сущого, буття. Важко уявити юного афоризмотворця (хоча сам В. Брюґґен пише афоризми від кінця 1950-х років). Для успіху в цій галузі потрібний великий життєвий досвід, який автор узагальнює в афористичному висловлюванні, потрібна довга життєва дорога, що лишилася позаду, а також величезні знання світової і своєї власної культури, які лягають як підмурівок в основу власного мислення.
У цьому сенсі немає нічого дивного, що майстром афористичного жанру став літературний критик, – бо це людина, яка все життя читала й читала, а потім писала про прочитане; і все це стало для неї професією. Прочитане відбивалося в свідомості й народжувало власну рецепцію життя, культури, літератури. Його критичні статті, есії, рецензії про І. Муратова, В. Мисика, Ю. Шовкопляса, Р. Третьякова (навмисне називаю тільки харківських авторів), зібрані в книжках «Земля і люди», «Близький берег долі», «Зерно і сходи», «Люди і книги», «Прозріння», гідно репрезентують літературний Харків в українському й світовому культурному просторі. У підзаголовку до останньої книги автор скромно назвав вміщені тут праці літературно-критичними етюдами.
Але В. Брюґґен як творча індивідуальність виявився більшим, ніж літературний критик. Він прекрасний перекладач з французької, англійської та польської мов. А про його знання й професійне використання української й російської можна й не говорити. У цих мовах і культурах він почувається як удома. Ось лише один запис з останнього тому «Блокнотів»: «Дві рідні мови, дві улюблені дитини. Тільки одна – більш пригнічена, загнана, забита, тому й потребує більших турбот». Це висловлювання можна прийняти як мотивацію видання п’ятої книжки «Блокнотів» українською мовою, тоді як попередні три томи вийшли російською. Очевидно, автор демонструє реальність своєї турботи про мову слабшу, пригнічену. Ця книжка упорядкована не хронологічно, а тематично. Її розділи – то публікації афоризмів В. Брюґґена в різноманітних українських і російських часописах. До них від додав кільки нових розділів, створених уже після виходу попередньої книжки у 2010 році.
От ця невмістимість В. Брюґґена в амплуа літературного критика й породила його внутрішню потребу вести афористичний щоденник. Особливість його афористичної творчості полягає в тому, що його висловлювання мають не епічний, а ліричний зміст і характер. Простіше кажучи, вони не про третіх осіб, а про самого себе. У них – не розповідь від третьої особи про зовнішній світ, а розповідь від першої особи про світ внутрішній. У них присутнє потужне авторське Я, а це і є головною ознакою лірики. «Предметом лірики, – говорив В. Г. Бєлінський, – є внутрішня людина». Зрозуміло, що така внутрішня людина – головний герой «Блокнотів». Це справжній ліричний герой афоризмів В. Брюґґена. І ця людина (Автор!) і є найбільш привабливим образом (справжнім героєм) цього щоденника. Це за його спостереженнями й думками ми стежимо з неослабною увагою. Це за його життям ми вимірюємо себе, історію, зіставляємо суспільно-політичні явища з подіями його життя.
Нам стає близьким простір, у якому він екзистенційно переживає своє буття: Астрономічна вулиця, де він отримує неастрономічні гонорари, снить на балконі, його поїздки на велосипеді харківськими лісами, відвідання джерела в Саржиному яру, звідки він привозить цілющу воду, а ще – Київ, Ірпінь, Коктебель, біостанція під Феодосією, Старий Салтів, Москва… Концепт дороги стає для «Блокнотів» чільним способом вираження авторської свідомості.
Чим приваблює В. Брюґґен як автор «Блокнотів»? Мені здається, що відвертістю непересічної особистості. У якомусь афоризмі він написав: бувають твори такі мілкі, як калюжа, у них не можна пірнути. Додамо: бувають люди так само мілкі; у них не можна впірнути. А В. Брюґґен –– глибокий, у нього занурюєшся з головою, впірнаєш з насолодою, з очікуванням спілкування з масштабною людиною нашого часу.
В. Брюґґен сам знає собі ціну і встановлює масштаб своєї особистості. «Три критики, – записав він, – формувалися в один час у трьох містах – Ваня Дзюба в Києві, Юра Барабаш у Москві, Володя Брюґґен – у Харкові, і я все життя відчуваю цю особливу особисту триєдність». Можна було б (і це зробив один критик «Блокнотів») зауважити авторові певну нескромність, самолюбування. Що заважає мені приєднатися до такого зауваження? Зростання рівня незнання (рос.: «невежества») в суспільстві. У ньому все меншає коло людей (осіб), знаючих, компетентних, здатних до зіставлень і визначень реальних масштабів. В. Брюґґен просто не розраховує на це, тому й сам пропонує такі оцінки, які бажано почути від інших.
Я навіть додам до цього таке. Навіть якщо за масштабом критичного мислення В. Брюґґен виглядав скромнішим за своїх київського й московського друзів-колег (що й говорити: немає в нього таких праць, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Тарас Шевченко», які є в Івана Дзюби, чи книжок про М. Гоголя та Г. Сковороду, які є в Ю. Барабаша), але «Блокноти» прирівняли його до них.
Отже, масштаби особистості визначили інтерес до того, як ця особистість сприймає світ, про що думає, як формулює й висловлює свої погляди.
В. Брюґґен належить до типу сковородинівської людини. Для неї і у ХVІІ столітті не було достатніх умов для існування, а в ХХ і ХХІ – й поготів. Але В. Брюґґену вдалося реалізувати своє життя під гаслом: «Світ ловив мене, але не спіймав». У 38 років він покинув працювати на посаді, перейшов на творчу роботу й відтоді годується зі своєї творчості. Він не дав скувати себе родинними обов’язками, що дало йому можливість будувати життя виключно за своїми вподобаннями.
Уявіть собі привокзальний майдан. Люди з валізами, клунками, випадково зібрані в ситуативний натовп. Кафе на площі, куди пасажири забігають похапцем перехопити бутерброд, випити склянку чаю. Але один між ними – індивід, який нікуди не їде, а лише спостерігає за довкіллям, за метушнею людського мурашника. Це й буде В. Брюґґен.
Перший рівень його спостережень – то рівень життя. Цей рівень включає в себе міркування про тіло, рід, стать, самотність, час, лінощі, природу, радість життя, кохання, творчість, політику й політиків, Україну й Росію. Іншими словами, предметом «Блокнотів» є вся дійсність без будь-яких винятків і обмежень. Але якщо жанр афоризму має за предмет чуже життя, то тільки В. Брюґґен зробив його предметом своє життя. Усі його афоризми автобіографічні. «Блокноти» з цього погляду можуть бути по трактовані як автобіографічний роман в афоризмах – цілком невідомий у літературі жанр.
Написавши це, я відразу задумався: а «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, сенсація минулого (2011) року, хіба не споріднені з традицією «Блокнотів» В. Брюґґена? І чи не автобіографічний дискурс лежить в основі цього роману – так само з претензією реалізуватися в жанрі щоденника в афоризмах. Недарма невдовзі після його появи в критиці була висловлена думка про те, що кваліфікувати цей твір слід швидше в межах публіцистичного, а не власне художнього мислення. «Блокноти» В. Брюґґена і «Записки» Ліни Костенко – то твори, безумовно, споріднені за оптикою бачення світу й за типом головного героя. Тільки В. Брюґґен не ховається зі своїм авторським Я, він навіть не прагне створити зі своїх записів художній твір, знаючи, що зараз найбільший читацький інтерес викликає література «nonficshen», без вигадки, орієнтована на документальну достовірність.
«Предметом «Блокнотів» є думка. І вона належить В. Брюґґену. Дуже часто він говорить про себе у першій особі. Але нерідко адресує свої інтенції другій особі (однини й множини), формулює їх ніби поради стороннього, рекомендації до вибору (засад) поведінки. І навіть тоді, коли говорить від третьої особи, то все одно ми розуміємо, що й тут він розповідає про себе. Навіть тоді, коли афоризми набувають загального значення і формулюються як неозначено-особові чи безособові речення, то все одно в них зосереджено власний досвід автора, який він виносить на суд Іншого. Це все він пише про себе, хоча й не вживає займенника Я.
Для думки байдуже, які події реального суспільно-політичного життя вирують навколо. Вони належать до віртуального світу, який, як свідчать новітні дослідження, наділений високою мірою самостійності; понад те – втягує в себе реальність, домінує над нею.
Для автора найбільша неймовірність у житті й найбільша цінність – це саме життя. Воно не потребує створення умов для щастя. У ньому можна бути щасливим без усяких умов. Щастя полягає в постійному передчутті щастя. Воно міститься в поточному моменті, не має протяжності. А люди метушаться, щоб надати йому протяжності, закріпити назавжди. Коли ж це їм не вдається, вони стають глибоко нещасні. Шлях до щастя – книжка, культура. Не захищений культурою звіріє. Порожні люди ховають у телевізор свою безпорадність і порожнечу. Грають у ящик заживо.
Природа не тільки навколо нас, вона всередині нас. Людина визначається своїм природним статусом, характером. Завдання полягає не в тому, щоб змінитися, а в тому, щоб змиритися із собою. Концепція лінощів у В. Брюґґена не така проста, як може здатися на перший погляд. Лінощі – це гарантія ненасильства над собою; гарантія того, що особа не буде примушена (й на рівні внутрішніх спонук) до чогось собі огидного.
Торік на своєму творчому вечорі, де мені за проханням автора довелося (з приємністю) головувати, В. Брюґґен говорив про лінощі як про свою домінантну рису характеру. Він навіть походження «Блокнотів» пояснював лінощами писати більш поважні тексти. Спеціально для тих, хто йому повірив, можу запропонувати такий запис: «Азарт критика: будь-яку книжку перетворити на статтю. Як у юного Чехова – будь-який предмет перетворити на оповідання. Лише в останні роки я не почуваю більше такого азарту». А тепер уявіть: кожну прочитану книжку перетворити на статтю – і лінощі. Ви зрозуміли, що азарт і лінощі – дві речі несумісні? Автор у певному сенсі грається з нами, розігрує нас; він homoludens; він прагне, щоб ми спочатку самі зрозуміли, а потім і підказує нам: не плутайте лінощі з нудьгою, ненудне робити не лінуєшся.
З афоризмів В. Брюґґена можна без кінця будувати такі й подібні характеристики автора. Але варто вчасно зупинитися, щоб уникнути спокуси переписати до рецензії усю його книжку.
Жодна ситуативна політична подія неоприсутнена в «Блокнотах». Але говорити про цілковиту відсутність політики як теми не доводиться. Вона присутня (зрештою, як і все інше) на рівні філософських медитацій.
Будучи етнічним росіянином, про що неодноразово заявляв на сторінках «Блокнотів», В. Брюґґен критично сприймає той тип держави, який створила Росія й нав’язала залежним від неї народам (включно з українцями). «Радянська (російська) влада обожнює владарювати над злиденними й пограбованими, – відзначив він, – оскільки об незалежних і багатих вона негайно поламає зуби в силу своїх дурощів і підлоти. Та їй вистачає хитрощів для розтління душ. Загалом Росія витворила дегенеративно-ритуальний тип держави, що означає поклоніння порожньому місцю й нахабне право привласнювати права інших. Держава-злодій, держава-грабіжник. Та все ж (у наш час) це краще, ніж держава – кат і вбивця».
Унаслідок такого сусідства, століттями запроваджуваних інституційно асимілятивних процесів «українці почуваються контрабандистами на власній землі. До цього призвели їх гримаси історії і вади своєї вдачі». «Росія спотворила ставлення українців до їхньої власної, української історії та культури». «Україні ще належить завоювати саму себе. І вона це зробить».
На цьому тлі як суперечливе щодо попередніх думок зустрічається судження: «Слабка, слабка українська „громада”… Ніяк не може утвердитися у власній країні. І не тільки тому, що польські й російські володарі стинали кращі голови народу, винищували й розбещували його найдіяльнішу й продуктивну частину, не даючи сформуватися національній еліті в різних сферах політичного й громадського життя. Але також і тому, що величезна кількість українців виявляє дивну байдужість до своєї історії, незбагненну пасивність, а незрідка й відразу до власної мови, яка б допомогла їм закріпитися на етнічній карті світу».
На мій погляд, саме це, подане в останньому записі спостереження, – свідчення того потужного негативного впливу Росії як імперської, тоталітарної держави на українську свідомість. Чи ж варто приписувати усім українцям згадану байдужість? Куди ж вона дівається, як тільки українці опиняються на еміграції і в умовах демократичних держав створюють і свої громадські організації, і пресу, і книжкові видавництва, і театри, і наукові установи? Очевидно, ця думка до кінця ще не додумана В. Брюґґеном.
Другий рівень спостережень В. Брюґґена – то рівень культури, літератури, художнього слова, мистецтва читання. Література для автора цілком ворожа побуту: література – неповторність, побут – суцільна повторюваність. Для того, щоб переміщатися в простір неповторного, урочистого, святкового, людина повинна читати.
Але не такі загальні міркування виходять на перший план у цій книзі, а спостереження над творчістю конкретних письменників. Мої попередники, що писали про «Блокноти», вже встигли дати таким записам про літературу спеціальну назву – міні-рецензії.
При цій нагоді хочу поділитися з читачами таким спостереженням. Будучи сам активним читачем, я останнім часом відчуває гостру невдоволеність від новинок світової літератури – романів Діани Сеттерфілд «Тринадцята легенда», Мюріель Барбері «Елегантна їжачиха», Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Часто вони репрезентуються як світові бестселери, що тримаються на вершинах хіт-парадів у багатьох країнах світу. Береш їх до рук з певними читацькими очікуваннями, і переживаєш гірке розчарування від порожнього змісту, примітивних сюжетних ходів, психологічної невиправданості поведінки персонажів.
З гіркотою думається: невже у світовій літературі ні про що писати, як тільки пережовувати вже давно зужиті й виплюнуті сюжетні формули й характеротвірні схеми. Хто з наших українських читачів відкладе «Столітнього Якова» В. Лиса, «Чорного Ворона» В. Шкляра, «Музей» О. Забужко чи того ж «Самашедшого» Ліни Костенко, щоб читати невиразну й безбарвну прозу, яку чомусь у європейських країнах називають «бестселером»? Європейська людина живе в достатку, її життя минає серед побутових зручностей, її потреби практично негайно задовольняються. Саме це розмірене, нормативне життя не може правити за предмет літературі, яка потребує пристрастей і конфлікту, змагання характерів, постановки та розв’язання проблем, своєї художньої філософії. Втративши достойний предмет відображення, така література перетворюється на купу банальностей, зібрання примітивних характерів і сюжетних схем.
Не без подиву я зустрів у В. Брюґґені свого однодумця. Він досить критично сприймає ті зразки, які Захід вважає визначними для себе. Французький класик ХХ століття Луї Селін розуміється ним як «старомодний» автор; його мову «захаращують монотонні повтори», він «нецікаво пише любовні взаємини». «Подорож на край ночі» – «нудна»; «автор нанизує дрібні статичні описи, не піклуючись про захопливу динаміку. Його головний герой (оповідач) – якийсь механічний предмет серед мигтючої пістрявості обставин».
Роман «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери дістає таку характеристику: «крім назви, хорошого в книзі небагато. Писати почуття він (письменник. – І. М.) просто не вміє. Любовні пригоди героя неприродні й сміховинно одноманітні».
По Пауло Коельо В. Брюґґен «пройшовся» в аспекті вже згаданих мною міжнародних «розкруток»: «Який жалюгідний рівень сучасних міжнародних „розкруток” творчих людей! – відзначив він. – Поглянув на витвори прісновідомого Пауло Коельо („Диявол і сеньйорита Прім”). Напівдитячі казочки, написані напівдитячою мовою. Дітям незрозуміло, а дорослим нудно».
Дісталося від В. Брюґґена зарубіжним авторитетам в галузі естетики. У Жака Дерріда «куці думки, а говоріння довге. Це як затяжний дощ, який сіється в дальній стороні». Його «схоластичний задум позбавлений особливого змісту». Якби його коло ідей викласти прозорою мовою, то вийшло б разів у десять коротше і у стільки ж разів цікавіше. «А вже нудьга від такого читання безмірна».
У Шопенгауера «цілі сторінки диктуються міщанським самовдоволенням людини, яка живе на батькову ренту. Філософія має бути відчужена від такої смішної прямолінійної залежності. Суб’єктивний досвід у ній повинен перерости в хід об’єктивних міркувань. Сковорода – філософ у чистішому вигляді, ніж Шопенгауер» (виокремлено В. Брюґґеном. – І. М.).
Не буду говорити, що це загальна оцінка західної літератури. Я звернув увагу тільки на те, що викликає інтерес сміливими й правомірними судженнями. Але поруч можна зустріти високі оцінки, наприклад, Жана Кокто, у якого зустрічається, на думку В. Брюґґена, «фантастична зачарованість словами, невимовна свіжість і гострота суджень». Він творець моди, який ніколи не виходить із моди.
На цьому тлі українські автори постають не тільки як майстри слова, але й народні трибуни, які в слові будують свою вітчизну. «Поет із пекла» Михайла Слабошпицького – «сплав історично вірогідних картин і проникливих психологічних замальовок письменників та створених ними книг». Тут подані зримі, рельєфні постаті Осьмачки, Косинки, Підмогильного. «І зміст, і форма праці Слабошписького переконливо засвідчують зрілість української літератури, давно нею заявлену й багатократно підтверджену в творчості представників як діаспорної, так і „материкової” української культури».
Поезія Володимира Свідзинського неспростовна, як схід і захід сонця; вона невід’ємна від природи. Це поезія певної історичної епохи, але й – література поза всяким часом. «Пластика словесного малюнка Володимира Свідзинського бездоганна, краса й місткість його української мови сягає ступеня виснажливої досконалості, його стилю притаманна вся повнота індивідуальної неповторності».
Читаючи повість (роман) Агатангела Кримського «Андрій Лаговський», В. Брюґґен відзначив, що автор «чудово відтворює могутність несвідомого, здатність малювати свою власну картину світу врозріз з реальністю, витісняючи й замінюючи її». Творові властиві тонкий (і актуальний) психологізм, щедрість і яскравість пейзажних, побутових, етнографічних барв.
А книга Соломії Павличко про А. Кримського «викликає захват глибиною, усеохопністю, особливою „сферичною місткістю” аналізу, а ще – прекрасним літературним стилем, далеким від понурої наукоподібності».
Знову ж таки, наведені оцінки не означають їх одноманітності. Наприклад, доволі критично сприймає В. Брюґґен доробок Павла Загребельного, відзначивши про цього автора, що якби він писав у десять разів стисліше, то й життя його творів, можливо, було б удесятеро довшим.
Я мимоволі захопився цитуванням, хоча обіцяв собі, сідаючи писати, що буду утримуватися від цього. Але зі мною сталося те, що й з іншими критиками, які писали про «Блокноти»; вони поглинули мене; у якийсь чаклунський спосіб втягнули у свій світ.
Попри цілком природні еківоки, загальний тон і настрій зіставлень світових бестселерів з українськими книжками розв’язується на користь українських книжок. Читання їх збагачує, зміцнює читача морально, повертає йому вкрадену в нього українську національну ідентичність.
Коли перегортаєш останню сторінку цієї чарівної книги, то відчуваєш раптом порожнечу навколо себе: як, це і все, а далі! З автором не хочеться розлучатися як з цікавим ненав’язливим співрозмовником.
Завершу афоризмом, наслідуючи В. Брюґґена: його «Блокноти» – то інтелектуальний наркотик: читаєш і читати хочеться.
Від імені читачів скажу: коли ж вийде в світ наступна книжка, авторе? Ми чекаємо наступної зустрічі з Вами.
Опубліковано: Михайлин І. Л. Автобіографічний роман в афоризмах / Ігор Михайлин // Квартали (Харків). — 2013. — № 1. — С. 277–287.