Маслова Н. І. Про таїну воплоченого слова :
світ тексту / Наталка Маслова; переднє слово
проф. Леоніда Ушкалова. – Х. : Майдан, 2011. – Кн. 1. – 428 с.; Кн. 2. – 556 с.
***
Шкода, що за такі тексти не можна отримати докторського чи хоча б кандидатського наукового ступеня. Наша (та й світова) академічна спільнота не визнає в таких текстах правильності наукової структури: немає в них обов’язкового вступу з постановкою проблеми, огляду літератури, прагматичних висновків. Хоча там є безумовна наукова глибина, проявлена на рівні не ужитково-емпіричного, а філософського осмислення проблеми. Навіть не проблеми, а цілого напрямку людського пізнання. Це значно важливіше, ніж проведення локальних досліджень, предмет яких чітко окреслений у просторі й часі.
***
Уявімо собі на мить, що світ позбувся таких творів, як «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше, «Опале листя» Василія Розанова; та й «Проби» Мішеля Монтеня мають аналогічну природу, надавши поштовх для народження цілого жанру есею, розміщеного в просторі між літературою й публіцистикою. Можливо, правильніше сказати. що такі тексти вбирають у себе особливості художнього й наукового мислення.
Засадничо боячись усіляких порівнянь класики з сучасниками, які (порівняння) приводять до несподіваних масштабних зсувів й служать ніби збільшувальним склом для доробку сучасників, я тут не можу без такого порівняння обійтися. Без нього не можна пояснити сутність книги Наталки Маслової, що написана у формі есеїстичних висловлювань, серед яких є такі, що складаються з двох рядків, а є й такі, що займають кілька сторінок.
Розмірковуючи над жанровою природою її книги, можна сказати, що перед нами щоденник науковця й поета або есеїстичний роман, написаний у формі окремих записів, з яких постає цілком виразна змістова цілісність.
У жанровому сенсі книжка Наталки Маслової мені здається близькою до видатного досягнення іншого харків’янина – «Блокнотів» (у п’яти томах!) Володимира Брюггена, які так само тяжіють до репрезентації Всесвіту й Людини в суб’єктивному сприйнятті афористичних щоденникових записів.
***
У книзі Наталки Маслової немає академічної структури. Більше того: у ній немає академічного аналізу конкретних літературних чи інших текстових явищ. Авторку цікавить не конкретний текст, а філософія тексту та способи воплочення слова. Її цікавить світ (чи всесвіт) тексту. Її книжка – це роздуми й спостереження; і цим вона цікава й вартісна. Вартісна відсутністю наукової об’єктивності й присутністю автора в кожному записі й у кожному слові. Авторка приставляє до світлових променів знання призму своєї свідомості й переломлює ці промені в барвисту райдугу, яка недарма по-українськи називається ще й веселкою Авторка написала свою книгу з демонстративною грайливістю й невимушеністю. Але за цією веселковістю книжки стоїть все життя, проведене в читанні, роздумах, пошуках. Наслідки цих пошуків і не могли бути репрезентовані інакше в творчості поетки Наталки Маслової. Вона так бачить світ тексту й інакше подати свою його рецепцію не може.
Під книжкою «Світ тексту» стоять дати, упродовж яких вона писалася: 2006 – 2011. Перше видання «Світу тексту» й справді з’явилося в 2006 році. Виглядало воно значно скромніше за нинішній варіант. Відтоді авторка продовжувала працювати над улюбленою темою, доточуючи до попереднього варіанту нові розділи й мало не щороку подаючи їх на суд читачів. У 2010 році «Таїна воплоченого слова» виходила в світ ще в одній книзі (але четвертим виданням!). Після цього до праці дописано ще один великий розділ про пам’ять як космос вічності й безсмертя персонажа в ландшафтах тексту. Після цього «Таїна» вже не вмістилася в одному томі й запортебувала двох. Вони, щоправда, вийшли з наскрізною пагінацією, підкреслюючи єдність авторського задуму.
***
Чому текст і чому про нього треба було написати працю, яка вийшла в двох томах загальним обсягом під 1 тисячу сторінок?! Відповідь на це питання можна знайти тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що текст – це спосіб існування Логосу. Це зовсім не локальне явище, хоча сучасній людині здається, що вона все менше й менше читає = перебуває в світі текстів. Логос – це субстанція; з усіма її атрибутами: субстанція вічна, незмінна, вона основа всього сущого; її антоніми –– мінливе й випадкове. Можливо, Логос як річ-для-себе (чи річ-у-собі) й може існувати якось інакше, у незбагненних для нас формах, але, як тільки він розгортається в річ-для-нас, він перетворюється на текст. Інакше він не існує. Тому Наталка Маслова й прагне опанувати таїну воплоченого слова. Бо Логос – це те Слово, яке було «на початку» або за іншими перекладами «споконвіку» (Євангеліє від Івана, 1:1) і з якого постав увесь Світ. А Логос вічний так само, як і Матерія. У сучасних інтерпретаціях Логос – це Слово, Бог, Дух, Інформація. Логос створив Світ і почав розгортатися в ньому й розгортати його як текст. У певний час (на певному етапі цього розгортання) у цьому Світі з’явилася Людина й почала спочатку читати (пізнавати) світ як текст, а потім і створювати свої тексти.
***
У книзі Наталки Маслової багато міркувань про співмірність природи й тексту. «І природа, і текст одномоментні й неповторні» (с. 66), – зауважила авторка. Я свідомо розширюю зміст її висловлювання, яке вжито нею у вужчому значенні. Але я свідомо підношу його до всезагальності. Людина, створюючи текст, бере для нього будівельний матеріал нізвідки. Але нам це тільки здається. Насправді ж ми черпаємо його з вічного й безкінечного Логосу. «Так живе на землі все суще, – відзначила Наталка Маслова, – не відаючи, що світ природи акумулює в собі сонячну енергію – енергію прогресу (Сергій Подолинський)» (с. 66).
У цьому посиланні на видатного представника української школи фізичної (а не політичної) економії, який вважав, що не людська праця, а космічне проміння (для землі –– сонячне випромінювання) створює абсолютний додатковий продукт і що його нагромадження й покладене в основу розвитку людства, –– у цьому посиланні виявилася глибока обізнаність авторки із значно ширшим матеріалом, ніж той, що вимагала звичайна інтерпретація проблем тексту, а також доглибна її українська сутність. Це важливо підкреслити з огляду на те, що Наталка Маслова –– російська поетка в Україні й виросла в родині російського письменника Івана Маслова.
***
Тест може сприйматися у двох своїх головних сутностях.
Текст – це суб’єкт, який творить нас.
Текст – це об’єкт, який творимо ми.
У першому варіанті він – об’єкт для Логосу (Бога) і суб’єкт для нас. Людина і весь світ – його створіння. Але створені ми за взірцем і подобою Божою й самі (унаслідок цього) здобуваємо здатність продукувати тексти. І тоді ми виступаємо по відношенню до них як суб’єкти.
Наталку Маслову цікавить передусім той текст щодо якого людина виступає як суб’єкт. Але вона весь час пам’ятає, що це лише вторинний текст. Первинним текстом є той, що його творить вічний Логос (Бог) і ми є лише його читачі та безкінечні інтерпретатори.
***
Змагатися з мудрістю неможливо. Критикувати мудрість неможливо. Їй можна лише протиставити свою мудрість. Але хто на це зважиться? Такі книжки, як «Про таїну воплоченого слова» , звичайній критиці не підлягають. Можна лише якусь приватну проблему побачити в своєму світлі, вступити з авторкою в діалог. Як от у такому місці:
«Природа дихає азотом, – написала в одному місці авторка, – а людина – киснем. Природа видихає кисень, а людина – азот. Яка гармонія асиметричного світу!..
Фотосинтез. Природа вміє здійснювати хімічні процеси ідеально, саме так, як ми й хочемо (Євгенія Новосад)» (с. 49).
По-перше, це місце показує, що далеко не всі висловлювання в книзі належать до текстової проблематики. Авторка користується нагодою розповісти про все у своєму внутрішньому світобаченні та світогляді, принагідно використовуючи категорію тексту як універсальну, тотожну самому життю.
По-друге, незручно рослинний світ, який тут мається на увазі, називати словом «природа». Тваринний світ – так само природа. І навіть людина – хіба має право відокремлювати себе від природи. Навіть якщо вона створила культуру й цивілізацію й рідко бачить справжні природні ландшафти, то чи не міститься природа в ній самій у вигляді характеру, інтуїції, особистості?
По-третє, мені здається, що в цьому місці було б доречніше послатися не на Євгенію Новосад (?), а на Миколу Руденка, послідовника щойно згаданого тут Сергія Подолинського. У багатьох своїх творах (у романах «Сила Моносу», «Формула Сонця», «Ковчег Всесвіту», публіцистичних книжках «Енергія прогресу», «Економічні монологи») він стверджував, що космічне світло створило життя на землі. Виробляючи на основі фотосинтезу щорічно 450 мільярдів тонн живої речовини сонячне проміння утворило родючий пласт ґрунту, що й дозволило виникнути хліборобській культурі й людській цивілізації. Більше того, людська праця можлива лише у випадку нормального харчування і є результатом того ж споживання їжі, утвореної завдяки тому ж фотосинтезу. Матеріалізована в праці сонячна енергія вимірюється грошима, які сплачуються нібито за працю, а насправді все за те ж сонячне (космічне) випромінювання, спожите людиною у вигляді різноманітних страв.
В іншому місці Наталка Маслова на хвилі протиставлення природи й людського суспільства висловлюється аж занадто категорично:
«Владу народили покидьки, щоб звеличити сірість і посередність, щоб постійно протиставляти сліпу силу видющому добру та щастю» (с. 55).
Народилася влада якраз навпаки: з авторитету меритократії: по-справжньому розумніших і сильніших представників племені, здібних захистити й повести за собою слабших і менш обізнаних і розумних. Наділення владою покидька було неможливе у державі українського козацтва – на Запорозькій Січі, де отамани обиралися вільними голосами усіх козаків. Інша справа – влада завойовників, які шляхом обману й шахрайства прагнуть лишитися на верхівці суспільства. Та й сьогодні навряд чи американці сприймають Барака Обаму як покидька, а німці – Ангелу Меркель. Тут авторка явно тимчасовому надала статусу вічного.
Так можна було б розглянути ще якісь висловлювання, але навряд чи це передбачає жанр рецензії, яка мусить бути доволі компактною, стислою.
***
Окрасою індивідуального стилю Наталки Маслової є афористичність. Афоризми, зазвичай, не оформлені у вигляді окремих висловлювань, а вмонтовані в загальний плин роздумів. Але від того не губиться їх влучність, ощадлива доцільність і краса. От доречний афоризм про природу й красу:
«Природа одвічно непідлегла нікому, окрім краси, як і Божий дар творця» (с. 55).
Або про енергію й гармонію в тексті:
«Енергетична сила тексту залежить від рівня гармонії – що вища гармонія тексту, то більшою є енергетична сила тексту» (с. 68).
Про структурні елементи тексту:
«Назва тексту – це та сама весняна брунька» (с. 126).
Про походження текстів:
«Текстів, які не знають батьківщини, у природі не існує, так само, як не існує людей, котрі не мають земних небес, крізь які на білий світ пробилася їхня душа.
«Батьківщина для творця тексту – це все одно, що рідна мати для своєї дитини» (с. 132).
Такі висловлювання гідні поповнювати збірники афоризмів, ставати епіграфами до окремих творів чи цілих книжок. Далеко не кожний науковець здатний до афористичного мислення, про що свідчать малозмістовні й багатослівні визначення різноманітних понять, які «розгулюють» по наших підручниках і з яких мало що можна зрозуміти про суть явища. У Наталки Маслової навпаки: чіткість думки виливається в афористичність її висловлювання.
Є афоризми, до яких можна мати стильові зауваги. Наприклад, про творців текстів:
«Тексти, немов ріки із джерел, виходять із душ своїх творців, котрі так само невмирущі, як і Божественні джерела, котрі, народившись один раз, не помирають ніколи» (с. 127).
Звичайно, подвійне котрі, яке ми позначили курсивом, не повинне було лишитися після процесу редагування. Його легко було б усунути. Воно не прикрашає висловлювання; девальвує його естетичний рівень, хоча навряд чи обмілює змістовий.
***
Найголовніша колізія, яка виникає при читанні праці Наталки Маслової, полягає от у чому. Предмет її осмислення й рефлексій – ідеальний добротворний, богонатхненний текст.
«Тексти дихають Добром, – стверджує вона, – а тому, як і Добро – безсмертні» (с. 124). Вона розмірковує: «Людство, може, тому й вірить у своє безсмертя, що зримо бачить його насамперед у текстах» (с. 128). «Тексти – джерела совісті» (с. 165), – переконана вона. І трохи далі додає: «Людина створює текст у всьому подібний до себе. А оскільки людина сама є вершинним Божественним творивом, то і її творіння – текст – є явищем такою ж мірою Божественним, як і сама людина» (с. 166).
Не відразу ми, як читачі, починаємо здогадуватися про особливе розуміння авторкою категорії тексту, залишаючись у межах її традиційного витлумачення, де текст розглядається як послідовна система знаків, здатна передавати певні значення. Визначень тексту багато. Пошлюся для авторитетності на довідкове видання «Постмодернизм. Энциклопедия» (Мн., 2001), де зазначено: «Текст – у загальному плані зв’язна й повна послідовність знаків» (с. 622).
Витлумачення тексту в концепції Наталки Маслової не відзначається загальністю, виключає значну групу тестів, які сучасна гуманітарна наука називає патогенними. До такого типу належать чимало текстів масової комунікації, спрямованих не на служіння суспільству правдою, а на здійснення певних маніпулятивних технологій, сугестивний вплив на населення. Сюди ж варто зарахувати рекламу як явище ужитково-спонукальне. Але це є так само «світ тексту». Можна припустити, що він так само має свою таїну, хоча він ближчий до ремесла, а не до творчості.
***
Якщо продовжити зачеплений поки що мимохіть мотив влади, то авторка розглядає її як альтернативу текстам і творчості, яка ці тексти породжує.
«Єдиною на землі силою, що боїться творця, – відзначає вона, – а тому не сприймає його, є влада.
Вона ніколи не сприймає творця, тому що він сильніший за неї: більш розумний, більш прозорливий, більш совісний, більш гуманний, – а влада, зазвичай самоконтрольована власним авансом на власне вигадане тронне безсмертя не може терпіти поруч із собою того, хто сильніший і прозорливіший за неї, а тим паче того, хто повсякчас має більше шансів на безсмертя, аніж вона» (с. 128).
Усе це, безумовно, до принадності так. Але авторка уявляє владу як позатекстову субстанцію. Влада для неї – це абсолютне зло і тому позбавлена права на життя в тексті. Наталка Маслова визнає «владу тексту» (с. 167), але переконана, що тексту влади не існує. А дарма. Існують тексти Валуєвського циркуляра та Емського указу, існують тексти вироків Лесю Курбасу й Миколі Зерову. А куди подіти з нашої історії тексти постанов ЦК ВКП(б) «О журналах „Звезда” и „Ленинград”» (14.08 1946) і передовиць «Правди» «Против рецидивов антипатриотических взглядов в литературной критике» (28. 10 1951)? Можна заплющити очі й удати, що їх не було. Але вони були. І вступали в боротьбу з богонатхненними, добротворними текстами. Це власне і є головна колізія ХХ століття, яка дісталася нам у спадок. Без її осмислення що можна сказати про текст як Субстанцію свідомості?
***
Другим (після влади) ворогом текстів, за Наталкою Масловою, є ідеологія. Бо це ж вона обслуговує владу, обґрунтовує її претензії, виправдовує амбіції. Авторка робить при цьому вигляд, що ідеологія – це не тексти. Але це не так. Ідеології і є, зазвичай, найбільш активними патогенними текстами. Різниця між ними лише та, що добротворні, богонатхненні тексти належать вічності, а ідеологічні, патогенні – миті. Наталка Маслова цілком слушно зауважує: у світі немає нічого вічного: падають імперії, зникають безвісти народи й нації, руйнуються фортеці, занепадають монархії, згасають революції, але вічними залишаються тексти.
Проте авторка не помічає суперечності: серед вічних текстів Платона й Аристотеля, Овідія й Горація раптом вона називає ідеологічні, патогенні тексти Леніна й Маркса, Енгельса (с. 119). Скрізь, де перемагала ідеологія марксизму, країни котилися до загибелі, кривавого запровадження ідеології в життя. Лише для Росії, яка тоді називалася СРСР, запровадження марксизму, за підрахунками Роя Медвєдєва, коштувало шістдесят мільйонів (!!!) людських життів. Усе пізнається в порівнянні, любив повторювати В. І. Ленін. Шістдесят мільйонів це – десять Швецій, дванадцять Фінляндій; etc. Тож чи варто виявляти таку нерозбірливість і плутати те, проти чого воюєш, з тим, що захищаєш?
Не зайве відзначити: серед досить розлогого списку на п’ять рядків, де знайшлося місце для Маркса й Леніна і який охопив людську культуру від Платона до Ахматової й Абрамова, не знайшлося місця для жодного (!!!) українського письменника, з Т. Шевченком включно.
***
Важливий для Наталки Маслової мотив таїнства тексту. Це її улюблений мотив, як і мотиви влади та ідеології… До таких мотивів вона повертається раз у раз, відчуваючи неповноту висловленого, доповнюючи себе новими змістовими нюансами.
За Наталкою Масловою, кожен текст має богонатхненне походження, а відтак має два джерела – Творця і творця. Тому народження тексту – це таїнство, це така ж таємниця, як і народження дитини.
«Таїнство створення тексту, – пише вона, – може, одне із найбільших у світі, окрім, звісно, таїнства створення самої людини» (с. 150). «Народження тексту, – повторює вона улюблену думку, – явище не менш таємниче, ніж народження людини» (с. 180).
Процес народження тексту тому й таїнство, що його неможливо пояснити для невтаємниченої у творчість людини. Я це можу авторитетно засвідчити від імені цілої корпорації професійних викладачів журналістики, які щороку зустрічаються на днях відчинених дверей і на початкових курсах з наївною вірою в те, що впродовж навчання в університеті можна навчити будь-кого створювати тексти. Але цього навчити неможливо засадничо. Наталка Маслова зуміла це добре зрозуміти й пояснити.
«Таїнство створення тексту, – відзначила вона, – тому й неповторне, сокровенне й індивідуальне, що в ньому нічого не робиться напоказ, на доказ комусь чогось або на помсту комусь за щось. Злагода душі творця з усім написаним досягається тоді, коли його душа чиста у своїй сповіді, коли він адресує найпотаємніше не комусь, а насамперед самому собі, коли це таємниче є його вершинними відчуттями, глибше за які якщо й може щось бути, то, певно, тільки мовчання, котре завжди має надію сказати набагато більше, ніж від нього очікують» (с. 150).
Народження тексту – таїна, бо несе в собі внутрішню енергію творця, яку він отримує від Творця. Цей процес завжди неповторний, індивідуальний, залежний від такої внутрішньої субстанції, яку ми називаємо талантом. Творчість любить самотність, вона ніколи не відбувається прилюдно. Історія не знає фактів, щоб на очах здивованих глядачів, поет створив шедевр. Він творить його в замкнутому просторі своєї келії і лише потім віддає на оглядини, оприлюднює.
***
Світ тексту – це насправді Всесвіт. Це складна, тотожна самому життю, багаторівнева конструкція. Описати її можна лише за цими рівнями, пройшовшись по сфері кожного й уважно спостерігаючи за його реаліями. Наталка Маслова слушно виокремила модну нині в гуманітарних науках категорію концепту, сприйняла її як структурну одиницю й за структурою концептів описала текст.
Серед концептів вона виокремила такі: жанр, мова, колір, заголовок, час і простір, міф, віра, любов, (авто)біографізм, народ, фольклор, хліб, природа, батьківщина, чужина, підтекст, пам’ять, персонажний світ. Цей перелік, який здається вичерпним, насправді неповний. Наприклад, ми в нього не включили вже розглянуті концепти влади й ідеології. Читачеві слід розуміти: есеїстичний щоденник на тисячу сторінок – це море, над поверхнею якого віють свої вітри, здіймаються хвилі, рухаються кораблі, а в глибинах триває своє, інакше життя. Вичерпно описати таке явище неможливо, щось обов’язково залишиться неврахованим.
Тут важливе інше: розгляд концептів дозволяє авторці зануритися в світ тексту, опинитися в ньому всередині, сприйняти текст як живий організм, який живе за своїми внутрішніми законами. Пізнати ці внутрішні закони й прагне Наталка Маслова. Як поетка вона йде, як мені здається, по шляху персоніфікації концептів. Вони для неї живі, вони самі мислять себе й виконують роль суб’єктів, тобто здійснюють самоформування й саморегуляцію свого буття.
Найлегше зрозуміти цю особливість тоді, коли ми поглянемо на базовий для авторки концепт персонажного світу. Наталка Маслова сприймає героїв, змальованих у текстах, як цілком самостійних, реальних осіб з плоті й крові, із своїми справжніми пристрастями, думками й учинками. Вони породжені промислом не тільки творця, скільки Творця; й тому належать не до штучно сконструйованої другої реальності, а до першої реальності. Вона говорить про них як про реальних, живих людей.
Письменницький персонажний світ Наталка Маслова розглядає як космос, наділений своєю власною Душею. Вона називає героїв часто навіть без посилання на твори, у яких вони виведені; вона розраховує на обізнаного, кваліфікованого читача, який добре знає світ тексту російської літератури ХХ століття. Вона відразу переходить до розгляду героїв; і так само, як у текст, прагне зануритися в їхню свідомість. Нібито алогічний, на перший погляд, прийом, адже в свідомості персонажа не може бути нічого більше, крім того, що заклав туди письменник, але Наталка Маслова цей прийом ефективно використовує. І не можна сказати, щоб вона чинила насильство над героями, приписувала їм те, чого в них насправді немає. Ні, вона розвиває авторські інтенції, бачить персонажів у полі своєї уяви й тому її рецепції сприймаються як виправдані, доцільні.
***
Зрозуміло, що на тисячі сторінок неможливо утриматися в межах самої лише оголеної теорії. Колись-таки настає спроба розглядати приклади, посилатися на літературні явища, аргументувати свої погляди репрезентацією конкретних творів. Улюблені письменники Наталки Маслової – це російські прозаїки Бунін, Шолохов, Шукшин, Абрамов, Бондарєв, Бєлов, Распутін, поети Ахматова, Рубцов, Твардовський. А також письменники інших національностей, що в СРСР творили російською мовою, – Чингіз Айтматов, Олжас Сулейменов, Володимир Сангі. Це світ російського слова, переважно письменників ХХ століття. Українське письменство Наталка Маслова згадує рідко, принагідно, іноді плутаючи прізвища відомих авторів. Наприклад, Івана Чендея вона назвала «Іваном Чандеєм» (с. 309).
Та й концепт Росії, російської природи відіграє в її праці центральну роль. Це книжка про російську літературу, для тих, хто прагне зрозуміти російську літературу, причому не в її космополітичному, а саме в національному змісті.
Ми звикли, щоб у нашому просторі такі праці й писалися російською мовою, але Наталка Маслова наполегливо, видання за виданням видає цю працю по-українськи. Не приховаю, що я сприймав цей факт як суперечність, парадокс. Але потім подумалося: гаразд, книжка Наталки Маслової належить до філологічного напрямку русистики; але якою мовою виходять у світ книжки з русистики в Китаї, у Франції, у Польщі. Зрозуміло, що китайською, французькою, польською. Тож логічно запитати себе: якою мовою має існувати русистика в Україні? Звичайно ж, українською.
Так, Наталка Маслова зізнається в любові до російської літератури, прагне зануритися в її змістові глибини, осмислити її національну своєрідність і красу. Але як український учений, філолог, есеїст вона робить це українською мовою, дбаючи передусім про українського читача, формуючи український інформаційний і культурний простір. Наскільки мені відомо, це рідкісний, якщо не цілком поодинокий випадок такого ставлення до своєї професійної місії. Наталка Маслова продемонструвала справжні європейські засади в науковій діяльності і в цьому її безперечна заслуга.
Опубліковано: Михайлин І. Л. Про текст як об’єкт і як суб’єкт / Ігор Михайлин // Квартали (Харків). — 2013. — № 2. — С. 248–257.