УДК 007 : 821.161.2 Гончар + 821.161.2 Шевченко]. 09
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор,
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНА ШЕВЧЕНКІАНА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Розглянуто провідні ідеї шевченкіани О. Гончара: закономірність появи Т. Шевченка в українській літературі; вплив біографічних обставин на характер його творчості; наслідки діяльності Т. Шевченка для України як творця національної мови, самосвідомості українського народу та основоположника нової літератури; реалізм і народність у художньому світі О. Гончара; поетика «Кобзаря»; інтернаціоналізм Т. Шевченка.
Ключові слова: О. Гончар, літературна критика, публіцистика, Т. Шевченко, українська література.
Рассмотрены ведущие идеи шевченкианы О. Гончара: закономерность появления Т. Шевченко в украинской литературе; влияние биографических обстоятельств на характер его творчества; последствия деятельности Т. Шевченко для Украины как творца национального языка, самосознания украинского народа и основоположника новой литературы; реализм и народность в художественном мире О. Гончара, поэтика «Кобзаря», интернационализм Т. Шевченко.
Ключевые слова: О. Гончар, литературная критика, публицистика, Т. Шевченко, украинская литература.
The article considers the leading ideas of Honchar’s Shevchenkiana: Shevchenko’s natural emergence in Ukrainian literature, the influence of the biographical circumstances on the nature of Shevchenko’s work, the consequences for Ukrainian culture of Shevchenko’s legacy as the creator of the national language, self-consciousness of the Ukrainian people, and as the founder of the new literature, realism in art and national character in Honchar’s artistic world, Kobzar’s (The bard) poetics, Shevchenko’s internationalism.
Key words: Oles Honchar, literary criticism, publicism, Taras Shevchenko, Ukrainian literature.
Серед українських письменників було багато академіків, тобто дійсних членів АН УРСР, а деякі й – СРСР: П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, О. Є. Корнійчук, М. П. Стельмах і навіть Б. І. Олійник. Належав до цього кола й О. Т. Гончар. Передбачається, що письменник-академік повинен мати видатні заслуги перед наукою. П. Г. Тичина кілька років очолював Інститут літератури імені Т. Шевченка АН УРСР, М. П. Бажан від часу створення й до своєї смерті був головний редактором Української Радянської Енциклопедії, М. П. Стельмах довгий час працював науковим співробітником інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, а М. Т. Рильський двадцять років був його директором.
І все ж у підсумку академічність письменника вимірюється не його організаційною причетністю до наукових установ, а науковими працями, які залишаються після нього. З цього погляду бачимо цілковиту порожнечу за іменами О. Є. Корнійчука, Б. І. Олійника, Т. Г. Тичини, посередній рівень літературознавчих студій М. П. Бажана. Натомість як вершини підносяться доробки М. Т. Рильського й О. Т. Гончара. Перший подав не тільки низку високоякісних досліджень, передмов, статей, рецензій, але й публіцистичну книжку «Вечірні розмови», яка стала чи не першою задекларованою спробою налагодити щирий діалог з читачем у тоталітарну добу, тобто перетворити журналістику на реального масового посередника, мас-медіа.
Олесь Гончар дав не тільки дві книжки літературної критики «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), але й книжку блискучої публіцистики «Чим живемо», про популярність якої серед читачів свідчила потреба у двох її виданнях підряд: у 1991 і 1992 роках.
Талановитому письменникові не обов’язково бути ще й рівноцінним ученим. Це різні типи творчості й літературного обдарування. Але ми виховані в тому дусі, що наш письменник – видатний знавець культури, філософ, народний трибун, журналіст з глибоким аналітичним мисленням. До цього нас привчили академік Т. Шевченко із своїм «Щоденником», доктор І. Франко з багатотомним зібранням своєї літературної критики й публіцистики, самоук Леся Українка з низкою статей про сучасну українську та світову літератури. У нас прийнято: видатний письменник – це не тільки літературне, але й культурне й навіть суспільно-політичне явище. Таким явищем був і О. Гончар.
З цього погляду його академічний, літературно-критичний доробок потребує до себе такої ж уваги, як і його художня творчість. Проте ця частина доробку О. Гончара не збирає й 10 % присвячених йому досліджень, хоча й тут наявні прикметні віхи.
Першою з них стала розвідка Л. Новиченка «За законами гідності», яка була первісно вміщена в журналу «Київ» [6], а потім повторена в збірникові «Слово про Олеся Гончара» [7, 298–307]. Сьогодні вже забулося, яким авторитетом користувався Л. Новиченко в літературознавстві. Він був генерал у науці. Це звання він заслужив знаннями, талантом, працею. Його розвідка важлива, бо він проголосив: «Художні цінності й публіцистику не так уже й легко розділити» [7, 299]. Не тільки тому, що публіцист у романах, повістях і новелах співробітничає з художником. Важливе інше: «органічна єдність найсокровенніших художній ідей Гончаревої прози з усім тим, що він проповідує, за що воює як публіцист, культурний і громадський діяч, а в останні роки – і просто як видатний народний трибун української літератури» [7, 299].
Радянський час був епохою великої брехні й вимагав від письменника брехні. Але О. Гончар вперто йшов до завоювання права сказати правду і він це право завоював і правду сказав. Публіцистика – то твори прямої дії, які не визнають прийому алегорії чи підтексту. У лиху добу публіцистика ховається в літературну критику. До честі Л. Новиченка належить завантаження терміну «літературна публіцистика» в контекст радянської доби. Раніше звично було говорити про публіцистичний зміст літературної критики російських революційних демократів. Л. Новиченко був перший, хто поставив питання про необхідність прочитання літературної критики радянської доби крізь оптику публіцистики. «Доповідь на Vз’їзді письменників республіки, – заявив він, – то, звичайно, літературна публіцистика» [7, 301].
Особливо розквітнув талант Гончара-публіциста в роки боротьби за незалежність, коли особливо виразно розкрилася єдність його творчості й життя, дотримання в кожному вчинкові тих засад, які проголошувалися як основоположні для людини як такої. Рідкісний випадок такої єдності явив світові за двісті років до того наш Григорій Сковорода, втіливши в житті свою філософію. Саме така публіцистична позиція пояснює той факт, що «стрімка постать Олеся Гончара, – як підсумував Л. Новиченко, – ще більше вивищилась у сучасній українській літературі» [7, 307].
Другою віхою в осмисленні теми стала монографія В. М. Галич «Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор : еволюція творчої майстерності» [2]. Авторка провела величезну збиральницьку й інтерпретаційну роботу, подала глибокий аналіз публіцистичних творів О. Гончара, згрупувавши їх за тематичним спрямуванням і жанрами, вивищивши перед нами грандіозну постать українського публіциста. Я не говорю докладніше про монографію В. М. Галич, оскільки присвятив їй свого часу рецензію [5], вмістивши її після першої публікації ще в двох своїх книжках.
Актуальність теми запропонованої розвідки вимірюється тим, що, попри наявні спроби осмислити доробок Гончара-публіциста, окремих праць про шевченкіану письменника створено досі не було.
Здавалося б, О. Гончар як видатний прозаїк міг би й не виявляти потужного інтересу до творчості Т. Шевченка. Але при цьому варто нагадати. що він був і поетом, хоча його фронтові поезії й запізнилися на добрі сорок років до читача. Крім того, Т. Шевченко був для нього не просто поетом, але пророком України і її творцем. Розуміння унікальності й грандіозності Т. Шевченка в багатьох вимірах (естетичному, біографічному, суспільно-політичному) спонукало раз у раз звертатися до його творчості.
Т. Шевченкові присвячені такі праці О. Гончара: «Шевченко й сучасність» – доповідь на урочистих зборах з нагоди 150-річчя поета (1964); «Жити йому в віках» – виступ на Міжнародному шевченківському форумі в Києві (1964); «Вічне слово» – передмова до «Кобзаря» (1968); «Слово на Тарасовій горі» – виголошене на виїзному засіданні ІХ Міжнародного конгресу славістів у Каневі (1983); «Народився, щоб осяяти Україну» – виступ на відкритті урочистого Шевченківського вечора (1984).
У цих творах трапляються перегуки; зокрема знаходимо їх у працях «Жити йому в віках» і «Слово на Тарасовій горі», але в цілому маємо справу з цілком самостійними творами. Рецепція Т. Шевченка в літературній публіцистиці О. Гончара зосереджена навколо найзагальніших аспектів його репрезентації, що визначалося жанром його виступів – ювілейна доповідь, передмова, вступне слово на шевченківських заходах. Помітити внутрішню еволюцію поглядів О. Гончара на Т. Шевченка нам не вдалося; навпаки, ці погляди відзначаються органічною єдністю. Це дозволяє нам поглянути на окремі розвідки як єдиний текст, у якому автор наполегливо опрацьовував дорогі для себе інтерпретаційні ідеї. Спробуймо розглянути їх.
Ідея перша полягає в спростуванні думки про випадковість появи Т. Шевченка в українській літературі. Що й говорити, Кобзаря іноді (особливо автори з табору російських націоналістів) зображали як поета, який постав поза літературною традицією, виник нізвідки, прийшов з панської стайні, став випадковістю, історичним непорозумінням і породив таку ж літературу мовою, якої насправді «не было, нет и быть не может». На жаль, щось у такому дусі можна почути й сьогодні. Думається, й О. Гончар зустрічався з такими думками, тому йому засадничо важливо було пояснити глибоку вкоріненість Т. Шевченка в українську національну свідомість, виростання його на глибинному ґрунті попередніх духовних надбань українського народу.
«Могутні джерела живили творчість Тарасову» [3, 39; 4, 97], – таке початкове твердження О. Гончар спирає на емпіричні аргументи й докази. Він назвав п’ять таких джерел: 1) український фольклор, «ліризм народної пісні і сувору поетику козацької думи», «клекіт гайдамацького епосу»; 2) козацькі літописи, про які мало й говорилося і ті радянські роки; 3) полемічна література з незрівнянним полемістом Іваном Вишенським; 4) мудрість народного філософа Григорія Сковороди; 5) соковитий гумор «Енеїди» Котляревського. Після таких доказів – уже переконливий висновок: «Шевченко невіддільний від української культури. Він виріс і виховувався на її традиціях». Проте О. Гончар свідомий того, що в літературі не книжка породжує книжку, а книжку породжує життя, тому й зауважив далі: «Але найбільше натхнення поет черпав таки зі стихії народного життя, що кипіло непокорою, бунтом, жагучою зненавистю до кріпацтва» [3, 39; 4, 97].
Друга ідея в шевченкіані О. Гончара стосується біографічної постаті самого поета. О. Гончар глибоко розумів природу образу автора в літературі, який може бути вигаданою особою, одягати маску, удавати всезнаючого універсально поінформованого не тільки про вчинки, але й про думки своїх героїв творця. Тому він вважає засадничо важливим наголосити: «У „Кобзарі” поет виповів передусім себе, свою особистість, від першого до останнього рядка книга наповнена індивідуальним чуттям автора» [4, 92]. Тут відбилися біль і гнів поневоленого бунтаря, але й щира та беззахисна у своїй відвертості й відкритості його душа. І якщо в книзі є й узагальнений народний досвід, то він був вистражданий поетом на перехрестях життя. Творцем цих нуртуючих пристрастю віршів могла бути тільки людина, яка усвідомила своє покликання й повстала проти гніту, дошукувалася найвищих істин буття, осмислювала життя в самому рухові часу, в багатоманітні його виявлення – в конкретній долі свого роду, біблійному сюжеті чи в історичних долях цілих народів.
Думається, що не без проекції на сучасність і на самого себе О. Гончар виголошував на шевченківському святі такі слова: «Шевченко – приклад того, як багато може зробити людина навіть одна-єдина, якщо вона творча, якщо духом незламна, якщо вона безоглядно віддана своєму народові, передовим устремлінням епохи» [4, 96]. О. Гончар багато зробив для суспільного усвідомлення подвигу Т. Шевченка, життя і творчість якого виявилися спроможними викликати такі глибокі духовні зміни в суспільстві, які б не могли викликати ніякі інші, хоча б і могутні чинники. І висновок: «Україна після Шевченка – це зовсім не та Україна, що була до нього!» [4, 96].
І тут ми впритул наблизились до третьої ідеї – наслідків діяльності Т. Шевченка для України. Ці наслідки О. Гончар розглянув у трьох аспектах. По-перше, «з ім’ям Т. Шевченка пов’язане становлення нашої літературної мови» [3, 48]; «Шевченко дав орлині крила українському слову» [4, 97], безмірно розширив діапазон нашої літературної мови. По-друге, творчість Т. Шевченка «підносила соціальну й національну самосвідомість українського народу на новий, вищий рівень розвитку» [3, 40], завдяки чому він пізнавав себе, свої права, свої можливості. По-третє, Т. Шевченко «накреслив магістральні шляхи розвитку для всієї новітньої української літератури» [3, 40]. Цій останній темі О. Гончар приділив особливо пильну увагу.
«Що можна сказати, – запитав він, – про літературу, яка веде свій родовід від могутнього Шевченкового кореня?» [3, 40]. Далі О. Гончар подав характеристику національного обличчя української літератури. По-перше, безкінечно тернистим був її шлях; небагато в світі знайдеться літератур, яким довелося існувати й розвиватися в таких жахливих умовах. Життя українського письменника було Сибіром для Грабовського, поліційним наглядом для Коцюбинського й Карпенка-Карого, передчасною смертю для Архипа Тесленка, цісарською тюрмою й безконечним борінням для І. Франка, задухою для Лесі Українки. Але, по-друге, це була література подвигу, мужності й чесного служіння народові. І не її вина в тому, що народи мало знали цю літературу, принижену своїм колоніальним становищем, що на європейські мови лише зрідка перекладалась блискуча новелістика В. Стефаника, Л. Мартовича, О. Кобилянської чи С. Васильченка, що книжки Панаса Мирного, друковані в Женеві, були фактично під забороною в Україні.
О. Гончар перекинув місток шевченкової традиції й у сучасність. «Духом невмирущих шевченківських традицій, – відзначив він, – овіяна вся література сучасної України, особливо ж наша поезія, що звернена до багатомільйонного читача натхненною творчістю Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи бажана, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Івана Драча і багатьох-багатьох літераторів, старшої, молодшої і наймолодшої генерацій» [3, 42].
Четверта ідея – це константи художнього світу Кобзаря, у якому на першому місці стоять реалізм і народність. Про реалізм важко говорити стосовно поезії, оскільки ліричний образ спрямований не на відображення зовнішнього соціального довкілля, а на вираження внутрішнього світу людини. Але поетичний реалізм Т. Шевченка постає в одежі буденного, по-народному дошкульного слова; він узалежнений від масштабів особистості поета, де поняття свободи працює як категорія соціально-конкретна, а солідарність поневолених царською Росією народів кличе до революційної дії. Народність стала для Т. Шевченка не формальним прийомом наслідувати «простонародний стиль», а змістовою оптикою розглядати кожне явище життя очима народу, з позицій народу, вимірювати кожну подію мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини.
Втілення категорій реалізму й народності О. Гончар убачає в героях Т. Шевченка. «Муза Шевченкова в кріпацькій одежі» [3, 48] ввела в літературу натовпи безмірно покривджених людей, що населяють «Кобзар», всіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, покриток, «отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому горі, малює мовби пензлем великих майстрів Відродження» [3, 48]. Але поруч з цим підноситься в «Кобзарі» й месник народний, захисник знедолених. О. Гончар витлумачує його як улюбленого героя Шевченкових поезій. Це – «витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди і честі» [3, 46].
П’ята ідея полягала в тому, щоб гідно репрезентувати поетику «Кобзаря». Поезія Т. Шевченка – то безперервне збагачення народної творчості, розширення національних берегів до обширу вселюдського. Чурек і сакля вперше з «Кавказу» увійшли до лексикону української мови, і церковнослов’янізми аж ніяк не архаїчно звучать в контексті поеми. З неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії написані «Сон», «Юродивий», «Неофіти», «Єретик». Вирісши з народної стихії, поезії «Кобзаря» становлять нову мистецьку якість. З відвагою генія в них відтворена нова художня картина дійсності, з дивовижним художнім тактом синтезовано безпосередні враження життя й символізм народної пісні, уявлення народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрилися художникові-професіоналові. У Т. Шевченка з’являється не знана доти, оригінальна композиція поем, до невпізнання змінюються відомі раніше літературні жанри, його поетична метрика, різноманіття віршових розмірів ще й сьогодні приводять у захват дослідників і завдають клопоту перекладачам. Мелодика Шевченкових віршів дозволяє говорити про нього як про одного з наймузикальніших поетів світу.
Шоста ідея – це Шевченківський інтернаціоналізм. Найлегше сьогодні, коли ми апелюємо переважно до національно-визвольних ідей у творчості поета, про це не говорити. Але О. Гончар багато разів і послідовно повертається до цієї теми. Що ж для О. Гончара являє собою інтернаціоналізм Т. Шевченка? Передусім загальнолюдський гуманізм його творчості. Т. Шевченко інтернаціональний, тому що зрозумілий усім народам, які борються за свободу. Він їх однодумець. У «Вінку пам’яті Олеся Гончара» Віктор Батюк звернув увагу на дату під передмовою «Вічне слово» до «Кобзаря» – «Серпень 1968». Отже, відзначив він, коли радянські війська громили в серпні 1968 року Злату Прагу, О. Гончар писав цю перлину своєї публіцистики. «Довічний романтик, – відзначив В. Батюк, – Олесь тут свідомо жодного разу не зупиняється на шедеврах Тарасової лірики, наводить лише Шевченкові гнівні тираноборчі інвективи» [1, 121]. У підсумковій частині своєї передмови О. Гончар сформулював афоризм: «Людський біль – інтернаціональний, як інтернаціональним є вічний порив людини до щастя, до свободи, до вільної творчості» [3, 52]. Отже, у О. Гончара йшлося не про інтернаціоналізм завойовників, які іменем «інтернаціональної єдності трудящих» виправдовують свої насильства над вільними народами, а інтернаціоналізм пригноблених, які змагаються на боці історичної справедливості за відстоювання своєї національної ідентичності. Тому так переконливо звучить висновок: «Дерево його поезії виростало з національного ґрунту, але віттям своїм воно сягає тепер усіх континентів, бо творчість поетова гуманістична, інтернаціональна, вселюдська своїм глибинним змістом» [3, 52].
Висновки. Літературно-критична шевченкіана О. Гончара різноманітна за змістом. У ній він розкрив різноманітні аспекти творчості Т. Шевченка. Подальше вивчення літературної критики письменника становить інтерес як для розуміння творчості самого О. Гончара, так і для створення загальної картини літературного процесу в цілому.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Вінок пам’яті Олеся Гончара : Спогади. Хроніка / Упоряд. В. Д. Гончар, В. Я. П’янов. – К. : Укр.. письменник, 1997. – 453 с.
2. Галич В. М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор : еволюція творчої майстерності : Моногр. / В. М. Галич. – К. : Наук. думка, 2004. –– 816 с.
3. Гончар О. Т. Письменницькі роздуми : Літературно-критичні статті / Олесь Гончар. – К. : Дніпро, 1980. – 314 с.
4. Гончар О. Т. Чим живемо : На шляхах до українського Відродження / Олесь Гончар. – К. : Рад. письменник, 1991. – 382 с.
5. Михайлин І. Л. Олесь Гончар крізь призму журналістики / І. Л. Михайлин // Українське журналістикознавство. – 2004. –– Вип. 5. –– С. 61–67.
6. Новиченко Л. М. За законами гідності / Леонід Новиченко // Київ. – 1988. – № 4. – С. 3–10.
7. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статі, листи, есе, дослідження / Упоряд. В. К. Коваль. – К. Рад. письменник, 1988. – 647 с.
Опубліковано: Михайлин І. Л. Літературно-критична шевченкіана Олеся Гончара / Михайлин І. Л. // Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства : зб. наук. статей. — Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2013. — С. 186–194.