Люди завжди прагнуть знайти своє місце у світі, де б вони могли використовувати свої таланти та навички, де праця стане для них не тільки засобом заробітку, але й джерелом задоволення душі. Вибір роботи, яка дозволяє поєднувати задоволення від діяльності з професійним розвитком, стає все більш вагомим для сучасних людей. Про кар’єру, роботу та покликання ми поговорили з успішною жінкою – Ольгою Посунько, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії України, завідувачкою кафедри історії України Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.
Ольго Миколаївно, а чи була у Вашому житті людина, яка відіграла ключову роль у становленні Вас як професійного історика, вченого?
Якщо говорити про моє становлення як професійного історика, тобто людини, яка фахово вивчає історію, викладає, яка, власне, здатна осмислювати історію, то тут, зазвичай, можна говорити про вплив одного викладача чи колеги, наставника. Наставником для мене стала науковий керівник моєї курсової роботи, потім дипломної, згодом уже кандидатської — Ганна Кирилівна Шведько, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки й техніки України, автор підручника з історії для восьмого класу. Про Ганну Кирилівну, на жаль, уже покійну, я говорю як про своє наукове сумління, тому що саме вона виставила високі вимоги у тому, як треба досліджувати ті чи інші проблеми, наскільки чесним треба бути тобі як історику, досліджуючи питання, наскільки якісний повинен бути матеріал, з яким ти працюєш. Вона уміла давати своїм студентам і аспірантам досить значну волю і свободу у виборі підходів, проблематики.
Робота, кар’єра, покликання. Все це начебто схожі поняття, але між ними точно існує різниця. Що для вас означають ці поняття? Вони для вас існують окремо чи як єдине ціле?
Ідеальний варіант, коли у людини це все може зійтися в одну точку: ти маєш покликання, ти отримуєш місце роботи й реалізуєшся, і в тебе виходить непогана кар’єра. Ми знаємо чимало прикладів, коли люди працюють за покликанням, реалізовують себе в якійсь сфері, але їм не вдається досягнути кар’єри. Мені здається, що в мене ці три складові співпали, тому що я більше йшла за покликанням, яке зумовило наявність роботи, і з рештою, яке вилилося у формування моєї кар’єри. Але я ніколи не ставила кар’єру на перше місце і не йшла за цим варіантом. Мабуть, було б важко реалізуватися, коли ти тільки хочеш досягнути якихось кар’єрних висот, але у твоїй душі нема до цього ніякого прагнення, ніякої любові до предмета, до того, чим ти займаєшся.
Попередні покоління жили під гаслом “Освіта ‒ на все життя”. Зараз же все змінилося. Успіх в житті чекає тих, хто живе під гаслом “Освіта ‒ протягом усього життя”. Ви успішна жінка, тому хочу запитати, як Ви втілюєте останнє гасло у життя і наскільки важко це робити?
Для людей, які працюють у сфері освіти, зрозуміло, що ти повинен вчитися протягом всього свого життя. У мене мама працювала вчителем, і тому я завжди бачила, що вона постійно навчалася, виписувала велику кількість періодичних видань, вивчала досвід передових вчителів. Мама постійно наголошувала на тому, що вчитель не може працювати, якщо він не в курсі змін, які відбуваються. Необхідність навчатися — це для мене головна річ. Мені здається, що в цьому є сенс життя людини — не зупинитися на якомусь певному етапі, вдосконалюватися протягом всього життя. Тільки це дає можливість людині не «закостеніти», дає можливість розвитку, спрямованості в майбутнє, і дає можливість інтелектуального здоров’я.
Чи є у вас свій оригінальний рецепт, як слабкі сторони своєї роботи перетворити на переваги?
Я не можу сказати, що це якийсь мій оригінальний рецепт, але, на мій погляд, треба замішати оптимізм і гумор. Не секрет, що наука в Україні дуже потерпає від поганого фінансування і, займаючись наукою некон’юнктурно, дуже важко заробити якісь пристойні гроші. Деякі науковці вибирають такий шлях, де обирають ті теми, які будуть запитані й актуальні, але значна частина вчених займаються «непопулярними» темами, за які коштів ніяких не отримати. Є два шляхи: можна розчаруватися у своєму виборі i думати, що все погано, а можна знайти для себе спосіб, як це пояснити. Наприклад, коли мені доводиться фінансувати свої поїздки до архівів, свої видання самій, із бюджету родини, то я це для себе пояснюю так: « Є у людей хобі, хтось колекціонує щось, вкладає в це великі кошти й не рахується з цим. Ну, от я вкладаю в це таким чином». І це допомагає мені легше і простіше дивитися на ці всі речі, не сприймати їх болісно. І ще, наприклад, можна сказати про специфіку роботи із молоддю: чим старше ти стаєш, тим більше відчувається ментальний розрив. Але, допоки я ще в інтелектуальному тонусі, від цього бачу великий позитив.
Є такий чудовий вислів «жіноча сумочка впевнено витісняє важкі чоловічі дипломати». Чи стикалися ви зі стереотипами, що склалися відносно жіночої кар’єри? Чи спонукало вас це до ще більшого саморозвитку?
Як би наше суспільство не бадьорилося в цьому напрямку, але у нас проблем тут ще чимало. Сфера, в якій я працюю, давно вже не така чоловіча. Коли ми навчалися в студентські роки, то ми бачили більше чоловіків викладачів. Сьогодні відсутнє домінування жінок, але вони досить впевнено займають посади науковців, викладачів і керівників освітянських наукових центрів. Але, коли йде мова про керівні посади, то завжди з боку тих людей, які приймають з цього приводу рішення, спостерігається більш лояльне ставлення до керівника-чоловіка.
Звичайно, сьогоднішні реалії дають набагато більше можливостей все реалізувати, тобто спокійно ставляться до жінки, яка на роботу з собою може взяти дитину. Але все-таки жіноцтву поки що важче пробиватися в деяких сферах. І певні стереотипи все одно існують. Чи спонукає це до більшого саморозвитку? Хочу сказати, що це не спонукає, а це змушує жінку бути на півкроку вперед в будь-чому.
Історія стала однією з арен інформаційної війни проти України з боку Росії. Якою має бути роль історика в таких умовах?
Роль професійних істориків у зростанні історичної самосвідомості суспільства безсумнівна, тому що дуже важливо професійно, чесно говорити з суспільством не скочуючись до пропагандистських антитез. Наша політична ситуація викликає інтерес до попередніх історичних подій а, на превеликий жаль, на цьому полі дуже багато інсинуацій, історичних міфів. Що б не було написано у шкільному підручнику, що б не вивчали на уроках і лекціях, люди будуть ловити сенсації, не надто занурюючись, наскільки ці сенсації правдоподібні. Сьогодні на хвилі цього інтересу ми повинні всі наші наукові напрацювання перевести в площину, доступну для суспільства — уміти говорити з суспільством доступною мовою — не академічною, не складною науковою, а більш з акцентом популяризації окремих тем.
Наскільки для Вас важливе визнання студентами? Викладач і студент — це протилежності чи радше тандем?
У моїй діяльності поєднуються дві професії: це професія науковця, покликання науковця і професія викладача, вчителя. Визнання студентами без сумніву важливе — хотілося б, щоб визнавали твою працю, твої зусилля.
Можуть бути такі обставини навчання, коли у вас немає змоги один до одного достукатися і розкритися, Тому що дуже важливу роль відіграє людська складова в цих стосунках. Зараз в умовах онлайн навчання це також виявляється, Іноді розумієш, що якби ми спілкувалися наживо, то зі студентом по-іншому знайшли контакт, вирішили б конфлікт. Я завжди студентам говорю, коли спілкуюся з ними як куратор, що той викладач, який вам категорично не подобається, він все одно людина, яка приносить вам користь і від цього спілкування ви отримуєте для себе уміння працювати із такими людьми. Звичайно, хотілося б, щоб студент і викладач були в тандемі, щоб студент разом із викладачами працювали над покращенням освітніх програм, над покращенням дисциплін. А от протистояння викладача і студента це взагалі те, що категорично неприйнятно, точок дотику повинно бути якомога більше.
Матеріал створено в рамках навчально-ознайомчої практики
Єва Володько, 1 курс