Відгук
на автореферат дисертації Хаджі Мухаммада Хідера Мавлуда «Преса України та Іракського Курдистану в перехідний період становлення демократії» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики
(Запоріжжя, 2013, 18 с.)
Компаративістика, широко розвинена в літературознавстві, про що свідчить існування окремих кафедр до назв яких увіходить цей термін, робить лише перші кроки в науці про журналістику. Якісній праці тут перешкоджає не тільки необхідність знати світові та регіональні мови, але й утруднення з доступом до джерел. Тому велику симпатію викликають спроби представників інших національних соціокультурних феноменів поглянути на українську журналістику під кутом свого сприйняття, порівняти українські проблеми росту із своїми та міжнародному тлі, розглянути їх у глобальному контексті. Дивним чином історіографія питання показала, що журналістська компаративістика в нас репрезентована польським дослідником В. Цісаком, сирійським Шейхо Каміраном і арабським А. Джаралли. На жаль, українські автори до цієї великої теми не підступаються.
Актуальність теми дисертації М. Х. Хаджі полягає втому, що в ній уперше в українському журналістикознавстві здійснено порівняльний аналіз преси України й Іракського Курдистану в новітній період здобуття державності. Продуктивність такої постановки питання підсилюється ще й тим, що долі наших народів історично подібні. Так, як Україна була розшматована лише століття тому між трьома (а потім і чотирма державами), так і Курдистан й на сьогодні залишається умовною країною, яка існує етнографічно й не існує політично як держава. Курдам ще належить завершити свій шлях до об’єднання й здобуття незалежності. Автор, очевидно, висунув попередню гіпотезу, що подібні історичні долі й політичні умови соціальної дійсності позначаться на існуванні численних спільних чи споріднених рис національної преси. І не помилився. Його дослідження й справді дало поважні результати.
М. Х. Хаджі старанно розробив теоретичну базу свого дослідження, з’ясувавши зміст та обсяг понять «транзитивне суспільство», «демократичний транзит», «преса демократичного транзиту» та надавши їм категоріального змісту. Хоча іноді здається, що з’ясування змісту цих понять нагадує стріляння з гармати по горобцях, адже насправді при ближчому розгляді виявляється, що відкривається купа фактів, які і для Курдистану й для України «вказують на недемократичність держави» (с. 8). Автор залишився на рівні констатації цього факту, але (запрошую його до дискусії), якщо таке явище простежено в розвитку двох державних утворень, то чи не дає це підставу говорити про певну закономірність і побачити в слабкості нових національних демократій суспільний закон?
Дисертація М. Х. Хаджі збудована гармонійно, у ній усе композиційно розташоване на своєму місці. Симетрично подані українські та курдські пресові медіа. Хочеться зауважити майстерність автора в репрезентації свого дослідження в авторефераті: реферативні розділи викладені компактно, стисло, як і належить для вторинного матеріалу, а дослідницькі розгорнуті й деталізовані, бо вони подають свіжий фактичний матеріал і цікаві спостереження.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в курсах «Зарубіжна журналістика», послужити підставою для створення потрібного в Україні спецкурсу з проблем розвитку масової комунікації залежних народів, а таких залишається ще чимало в світі. Поки що в курсах зарубіжної журналістики викладачі здебільшого зупиняються на медіа країн — світових лідерів, а масова комунікація менших національних спільнот залишається поза увагою й дослідників і викладачів. У цьому сенсі дисертаційне дослідження М. Х. Хаджі корисно прислужиться українській науці.
З дискусійних положень ще варто звернути увагу на таке. Автор вважає, що в тоталітарній державі преса відіграє агітаційно-пропагандистську функцію, а в демократичній — «інформування населення й сприяння побудові громадянського суспільства» (с. 1). На перший погляд, усе в цій формулі правильно. А на практиці виявляється, що на журналістику в країнах, що визволилися, так само покладена важлива агітаційна-пропагандистська функція, пов’язана з утвердженням історичної правди та формування в населення нових національних ідеалів та пріоритетів. Потрібною виявляється публіцистика. Звідси антидержавні сили намагаються нав’язати молодим країнам концепцію тотожності демократії та якогось виключно інформаційного типу мас-медіа, у якому публіцистика вже виноситься за межі журналістики.
Із зовсім незрозумілого варто вказати на твердження: «Після президентських виборів 2012 р. посилилися тенденції зниження поваги до демократії та плюралізму, котрі викликали стурбованість у європейській спільноті» (с. 6). І тенденції посилилися і повага знизилася, але президентських виборів в Україні в 2012 році не було.
Але це приватні зауваження, які не спростовують у цілому успішної, глибокої й талановитої роботи. Дисертація відповідає всім вимогам п. 13 і 14 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.03 2007 року № 423 із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1197, від 12 вересня 2011 року № 955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Хаджі Мухаммад Хідер Мавлуд заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
7 червня 2013 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.