Ми познайомилися далекого 2000 року, восени, коли з’їхалися в Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка на засідання Науково-методичної комісії Міністерства освіти і науки. Після засідання ми зійшлися біля книжкового кіоску і вчепилися в книжку Аркадія Животка «Історія української преси». Чомусь тоді в продажу був її єдиний примірник. Він дістався мені, бо я перший заплатив гроші. Олександр Васильович поглянув на мене своїми теплими карими очима й сказав: «Я розумію: вам ця книжка потрібніша, ніж мені; я куплю її згодом». У процесі знайомства й особистісної комунікації я не одного разу мав можливість переконатися, що толерантність, інтелігентність, шляхетність у поводженні – то його питомі ознаки.
Не без гордості можу сказати, що ми – однодумці. Не в сенсі уніфікованої подібності поглядів, а в сенсі спільних моральних і наукових підвалин світогляду й особистості. Ми – репрезентанти наукових філологічних шкіл найдавніших українських класичних університетів: Харківського й Одеського (Новоросійського). У традиціях цих шкіл – виключна наукова сумлінність, розуміння того, що до створення своєї концепції учений може приступати лише після того, як вивчив і засвоїв усі культурні скарби людства, глибоко й у деталях вивчив свою тему. Лише загальна культура може бути підставою для створення особистості науковця. В її основі лежать величезні знання, здобуті безперервною працею. Праця, праця і ще раз праця – це головна підстава здобутків професора Олександра Васильовича Александрова.
Цю сумлінність, працелюбність і працездатність приніс Олександр Васильович і в наукову та навчальну журналістику. Слід розуміти: журналістика завжди була, є і буде відтворенням і пізнанням світу за допомогою тексту; а наука про мас-медіа може бути спрямована тільки на вивчення журналістики як тексту. Звичайно, саме поняття тексту еволюціонує в науковій свідомості; сьогодні його ніхто вже не розуміє лише у вербальному сенсі; під текстом розуміється будь-яка послідовність знаків, здатна містити в собі й передавати реципієнтові певні значення.
Наука розвивається шляхом розгалуження. Саме в такий спосіб з’явився й новий науковий напрямок – соціальні комунікації. Завжди наголошують на інтердисциплінарному характері цієї нової науки, яка увібрала в себе елементи філології, соціології, психології, філософії, політології, історії… Але її філологічна складова залишиться в ній назавжди, бо іншого способу передавати інформацію, ніж за допомогою тексту, в природі не існує. Як без мови неможливо думати, так без тексту неможливо повідомляти (інформувати). Та й світ (Всесвіт) перед людиною розгортається як текст, який їй необхідно адекватно прочитати й зрозуміти. У цьому сенсі людина –– вічний читач. А журналістика для неї – спосіб текстової репрезентації світу й Всесвіту.
Носієм традиції наукової моральності, сумлінності й глибини, сприйняття журналістики як безкінечного тексту, за допомогою якого людина пізнає найближче соціальне довкілля й найвіддаленіші куточки й найскладніші закони Всесвіту, є професор Олександр Васильович Александров.
Я покажу це на прикладі двох його праць.
Перша з них називається «Тези до теорії публіцистики» [2]. Це назва-алюзія; вона включає механізм дії давньої культурної традиції, до якої входять тези Мартіна Лютера проти папських індульгенцій (з них почалася Реформація), «Тези про Фейєрбаха» К. Маркса. І справді цей текст розрахований на позначення певного рубежу, від якого повинен розпочатися відлік нового сприйняття явища. Разом з тим автор не назвав свою працю «Тези про…», що передбачало б вичерпність і завершеність теорії. Він скромно позначив її як «Тези до…», розуміючи, що теорія публіцистики вже існує, а він тільки додає до неї своє нове бачення вже поставлених проблем.
Перша теза цього твору присвячена обґрунтуванню думки про те, що наявна в нас теорія публіцистики занадто заідеологізована, а відтак потребує свого перегляду. Тут у відповідності до своїх завдань автор розглянув провідні ідеї щодо публіцистики в працях Є. П. Прохорова, В. В. Учонової, М. І. Стюфляєвої, В. Й. Здоровеги, Ю. А. Лазебника, В. І. Шкляра. Ця перша теза засвідчила, що концепція автора не умоглядна, не результат раптового прозріння, а наслідок глибокого вивчення книжок попередників, засвоєння їх продуктивних думок та ідей і відгортання неістотного, випадкового, помилкового.
Якою ж бачиться публіцистика професору О. В. Александрову?
Вона має подвійну природу: онтологічну і гносеологічну. Вона одночасно – спосіб існування (репрезентації) громадської думки і спосіб її віднаходження, формування, артикуляції. Суспільство за допомогою публіцистики рефлексує над собою, самоусвідомлює себе, свої проблеми й потреби. Публіцистика народжується з конфлікту (а часто й антагонізму) авторської позиції та реальної дійсності; вона спрямована на втручання автора в дійсність з метою її виправлення (поліпшення) в світлі авторського ідеалу.
Факт (виокремлений з дійсності фрагмент) трансплантується в авторську концепцію дійсності. Структура публіцистичного твору (твору!!! – те тексту, не контенту) часова, а не просторова. У ній стикаються два часові виміри: теперішній (буденний, повсякденний) та історичний. Причому «основним принципом подолання публіцистом конкретності фактичного матеріалу виступає історизм» [2, 286].
Авторська концепція в публіцистичному творі характеризується телеологізмом, тобто виразно окресленим цілепокладенням. Рух до чітко визначеної мети (доведення й утвердження в свідомості читача певної сукупності ідей, надання йому знань для умовиводів у певному напрямкові) концептуально програмує публіцистичний твір, визначає його прийоми й засоби. Форму публіцистичного твору визначає інтеграція наративних (оповідних) і риторичних (спонукальних, переконувальних) стратегій. Синтетичне поєднання цих стратегій породжує цілісність публіцистичного твору, його сугестивність, невідпорність впливу на читача.
У «Тезах до теорії публіцистики» викладено конспект монографії про публіцистику, у стислій (телеграфній) формі сконденсовані метафори тлумачення, які можуть бути розгорнуті в цілі розділи або й частини значно більшого дослідження. Автор позначив головні ідеї майбутньої концептуальної споруди, заклавши, як дбайливий господар для неї наріжні камені. Як добра й щедра на природну обдарованість людина він навіть не турбується тим, що будівельником цієї споруди може бути й не він. Він щедро дарує свою інтелектуальну власність науковій громадськості й неначе підбадьорює: ну ж бо, хто візьметься за здійснення цього потужного проекту?
Друга його праця «Паралельні світи реклами» [1] так само має визначне методологічне значення. Висунутий у заголовок термін автор не вважає науковою категорією. Але як робоча формула сутності явища вона цілком придатна для інструментального використання. Він виходить з того, що сучасною науковою думкою вже напрацьована традиція розглядати рекламну комунікації у зіставленні, з одного боку, з міфологічним, а з іншого – з художнім типами творчості.
О. В. Александров наступний дослідницький сюжет будує на свідченнях «власного наукового досвіду» [1, 27], наголошуючи на тому, що він професійно вивчав різноманітні типи словесності: від архаїчних міфопоетичних текстів, християнської символічної літератури, художніх творів часів О. Пушкіна й М. Гоголя до публіцистики ХХ століття. Складно знайти категорію, яка б об’єднувала «Слово про Закон і Благодать, полемічну літературу кінця ХVІ – початку ХVІІ століття, публіцистику Івана Багряного та Олеся Гончара. Але таку категорію він знайшов і запропонував для наукового обігу. Такою категорією він вважає «тип творчого мислення». Цю категорію доцільно використати й при вивченні творчої роботи людини, яка виготовляє інформаційний продукт, в тому числі й рекламну інформацію.
«На моє переконання, – авторитетно заявляє О. В. Александров, – існує особливий, рекламний, тип творчого мислення» [1, 31]. Його когнітивна модель будується на створенні й утвердженні єдності світу та людини. У цій ситуації й виникають два паралельні світи реклами: «ілюзорно-умовний, штучно створений та наявний лише завдяки аудіовізуальному (і вербальному. – І. М.) контенту, а другий – той, у якому знаходиться (перебуває) реципієнт, тобто реальний світ із властивими йому фізичними характеристиками, часом та простором» [1, 33].
Мета (телеологічне призначення) рекламного повідомлення – створити привабливий умовно-ілюзорний світ і втягнути в нього людину як споживача реклами, провокуючи відповідний тип її поведінки. Сама реклама (рекламний твір) є містком, по якому людина має перейти із світу буденної повсякденності в бездоганний умовно-ілюзорний світ.
«Рекламний контент, – відзначив О. В. Александров, – схожий більше на художній текст, ніж на міф» [1, 34]. Міф завжди розміщений у минулому, розповідає про царство мертвих героїв. Реклама спрямована в майбутнє, кличе людину зробити рішучий крок до цього майбутнього. У художньому творі автор, як і в рекламі, створює уявний, умовний світ. Але його мета – допомогти людині пізнати цей світ, але не втягнути читача в нього. Зате кожне рекламне повідомлення містить у собі обов’язкову інтенцію втягування реципієнта в новий, створений уявою світ.
Через пізнання й осмислення категорії типу рекламного мислення можливе проникнення в глибини авторської свідомості чи підсвідомості, а далі й створення теоретичної поетики реклами.
Я розглянув лише дві праці професора О. В. Александрова з соціальних комунікацій, але вони дають можливість зрозуміти, що предметом його студій є найважливіші методологічні проблеми. Постановка таких проблем доступна лише вченому високого рівня, який має широкі й глибокі знання в різноманітних дисциплінах, а тому здатний до вироблення програмових ідей, формування категоріального апарату нового наукового напрямку, яким є соціальні комунікації. Без досвіду такого вченого ця наукова галузь виглядала б біднішою, її досягнення були б скромнішими, і її поступ не був би таким упевненим і очевидним.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Александров О. В. Паралельні світи реклами / Олександр Александров // Діалог : Медіа-студії Зб. наук. праць / ред. кол. : відп. ред. Александров О. В. [та ін.]. – О. : Астропринт, 2012. – Вип. 14 : Реклама та PR у сучасному світі. – С. 26–35.
2. Александров О. В. Тези до теорії публіцистики / Олександр Александров // Діалог : Медіа-студії Зб. наук. праць / За заг. ред. Александрова О. В. – О.: ОРІДНУ НАДУ, 2007. – Вип. 6. – С. 282–288.
Опубліковано: Михайлин І. Л. Професор В. О. Александров як дослідник соціальної комунікації / Ігор Михайлин // Діалог : Медіа-студії : зб. наук. праць / Ред. кол. О. Александров (відп. ред.) та ін. — Одеса : Астропринт, 2013. — вип. 16. — С. 47–51.