Відзив офіційного опонента
на дисертацію Одінцової Майї Іванівни
«Рукописні книги і журнали Бориса Грінченка: редакційно-видавничий аспект» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій із спеціальності 27.00.05 – теорія та історія видавничої справи та редагування (Київ, 2014, 261 с.)
Творча спадщина Бориса Грінченка різноманітна й багатогранна. Зовсім не можна сказати, що вона не ставала раніше предметом наукового дослідження. Понад те, М. І. Одінцова, розглядаючи історіографію питання, виокремила провідні напрямки її дослідження, які проводилися переважно в межах філологічних, історичних, педагогічних та культурологічних наук. Щоправда, лише єдина праця М. М. Малиш «Книговидавнича діяльність Бориса Грінченка» (1994) була захищена зі спеціальності «Журналістика», яка тоді належала до напрямку «Філологічні науки». Досі це дослідження залишається єдиним, яке репрезентує нинішню спеціальність «Теорія та історія видавничої справи та редагування» та й всю наукову галузь «Соціальні комунікації». Відтак, актуальність обраної теми визначається відчутною потребою подальшого осмислення творчого досвіду Бориса Грінченка як видавця й редактора.
Щоб зрозуміти, наскільки це важливо для сучасного гуманітарного простору України, варто заакцентувати деякі аспекти розуміння Грінченкового місця в духовному розвитку України. Знаменитий історик Валентин Мороз у праці «Україна в ХХ столітті», оглядаючи попередній етап, вважає Б. Грінченка головним репрезентантом «свідомого українства». «Борис Грінченко, — відзначив він, — вже усвідомлює Україну як окрему, першорядну сутність у вартісній системі». Для нього незалежна Україна, яка мусить прямувати до своєї державності, вже цілковита реальність; і в цьому сенсі він протистояв українофілам типу, Миколи Костомарова й Михайла Драгоманова, які ніяк не могли позбутися уявлень про Україну як про вторинний культурний простір, який свою культурну, освітню, мистецьку енергетику черпає з російського джерела. Б. Грінченко репрезентував не тільки іншу ідею, але й інше покоління — покоління, яке будувало УНР в 1917 році, а потім розбудовувало культурний Ренесанс в УРСР 1920-х років. Власне, він був його провісником, прокладав йому дорогу.
Якщо врахувати його унікальне місце в становленні української свідомості, тоді стає зрозумілим, з одного боку, потяг українців вивчати його творчість та діяльність і тому серед його дослідників знаходимо знакові постаті С. Єфремова, А. Погрібного; а з іншого боку, бойкот радянською та псевдоукраїнською державами ознайомлення суспільства з його доробком. Через це ми досі не маємо не тільки повного, але й більш-менш задовільного зібрання творів Б. Грінченка, а найповнішим виданням його доробку є харківський десятитомник 1926—1930 років. Якось не дуже зручно в такій кваліфікованій аудиторії говорити про те, що будь-яка інша нація пошанувала б свого діяча такого рівня, як Борис Грінченко, більш потужно й реально.
Майя Одінцова запропонувала роботу про прихованого Б. Грінченка, власне, захованого в архіви, невідомого, латентного Б. Грінченка, якого не просто мало хто знає, а наважуся зробити заяву — ніхто, крім неї та її наукового керівника, не знає. Вона вперше оприлюднює й уводить у науковий обіг такі матеріали, про які навіть вузьке коло грінченкознавців знало хіба що за назвами, але не за власним читанням чи за розвідками колег. Це рукописні книжки й журнали діяча.
У декого сама кваліфікація рукописної книги чи журналу викличе скепсис у зв?язку з сумнівами зарахувати ці явища до масової комунікації. Але такі сумніви цілком безпідставні. У галактиці Гутенберга рукописна книга становила важливий соціокультурний феномен. У школярській юності я так само мав свою рукописну книгу, куди записував вірші, які сподобалися, влучні афоризми, які прагнув запам?ятати. Такі книжки вели й мої однокласники, особливо старанно дівчата. У старших класах я був редактором рукописного шкільного журналу «Парус», який зачитувався до дірок, окремі сторінки з улюбленими творами поступово присвоювалися вдячними читачами. Числа тоншали, аж поки моя вчителька не повідомила мені, що журнали втрачено остаточно. Тож можна лише уявити, з якою пильною увагою й скількома читачами читалися свого часу рукописні книги й журнали.
Особливої ваги набуває той факт, що ці книжки й журнали створювалися Б. Грінченком переважно в Олексіївський період. Людині властиво мислити готовими стереотипами; і нам вже важко уявити закинуте в глушину українське село на Донбасі, за відсутності не тільки інтернету, телевізора, але й радіо, з нерегулярним поштовим сполученням. Яким центром освіти є в такому селі школа, та ще й з такими педагогами, як Борис та Марія Грінченки! Адже вже давно зрозуміло, що Борис Грінченко був видатним педагогом, який вкладався цілком у цю професію й не відділяв від неї свою письменницьку й журналістську працю.
Але повернімося до тих обов?язкових параметрів, у межах яких повинна бути схарактеризована кандидатська дисертація. Вона не просто має актуальну наукову тему, але й наукову новизну, яка вимірюється тим, що в науку вперше вводиться значний за обсягом матеріал, актуальний за своїми змістовними характеристиками, потрібний нашій сучасності. Це матеріал трьох архівів: Б. Грінченка, його дружини М. Загірної та їхньої доньки Анастасії. Вражає обсяг опрацьованих архівних матеріалів, який обчислюється конкретною цифрою — 3900 аркушів.
Дисертаційна праця М. І. Одінцової гармонійно збудована, оптимальна в своїх пропорціях. Два цілком природні розділи про рукописні книжки та журнали сусідять з розділами про видавничу концепцію Б. Грінченка та історіографію й джерельну базу дослідження. Дисертація не тільки має старанно сформульовані висновки до розділів, але й у середині розділів і параграфів містить раз у раз проміжні висновки, які дозволяють читачеві бути постійно в «тонусі» сприйняття наукової нарації й риторики авторки.
Відзначу почуття міри молодої дослідниці, яке виявилося вже в першому параграфі «Історіографія проблеми». Вона зуміла викласти його на десяти сторінках, хоча кількість описаних праць сягнула кількох сотень (бібліографія до роботи нараховує 405 позицій). М. І. Одінцова продемонструвала своє професійне вміння узагальнювати й систематизувати матеріал, згруповувати його за типами. Це й дало їй можливість стисло, але змістовно сказати про величезні за обсягом речі.
Важливою ознакою роботи є її людинознавчий аспект. Перед нами постає не абстрактний автор з епохи постмодернізму, коли автор нібито помер, а конкретний Борис Грінченко, у колі своєї родини, учнів, односельчан. Його образ відтворний за численними спогадами, листами, нотатками, записками. Унаслідок чого перед нами постає жива людина із своїми думами й почуттями, виховними методами, прагненням піднести українську національну свідомість простої людини. Для соціальних комунікацій тут доречно вжити слово «масової людини», але без негативних конотацій, привнесених у цей термін пізнішим часом. Б. Грінченко розумів, що цю «масову людину» треба вчити бути українцем, захищати свою українську національну ідентичність, утверджувати її на українському національному ґрунті.
Тут я власне вже перейшов до розгляду в роботі видавничої концепції Б. Грінченка. У багатьох діячів буває так: ідеологія — то одне, а жива практика — то інше, власне, між публіцистикою й художньою творчістю — прірва. Але Б. Грінченко виявляв дивовижну тотожність своєї видавничої програми й творчості: він розробляв видавничу програму для себе й послідовно реалізував її. Він розумів, що за відсутності для українців у Росії (та й значною мірою так само і в Австро-Угорщині) університетів, шкіл на роль потужних просвітніх закладів висувається українська книга й журналістика, які стають університетом і школою для українців. Те, що інші народи дістають з навчальних закладів, утримуваних на скарбові кошти, українець мусить здобувати самоосвітою. Тому для українців книга й часопис наділяються виключним програмовим значенням.
Б. Грінченко вважав, що до української книги на час її утвердження не слід висувати якихось надзвичайних вимог. У період переслідувань і заборон важливо, щоб вона просто існувала. Він обмежувався лише кількома дуже важливими критеріями — книжка мала бути писана гарною, зрозумілою мовою, була б цікава та не антиморальна. Саме таким критеріям відповідали власні книжки Б. Грінченка. Разом з тим він вважав, що для народу не потрібно створювати якусь окрему примітивну літературу. Так само не потрібна й окрема література для дітей. За Б. Грінченком, вона за художньою якістю не мусить відрізнятися від літератури для дорослих. Це повинна бути одна література, але багата, у якій кожний читач може вибрати твори у відповідності до своїх уподобань.
Б. Грінченко був перший, хто зруйнував Драгоманівську концепцію чотирьох літератур, викладену в праці «Література російська, великоросійська, українська і галицька» (1873—1874). Власне, розбив її, не лишивши каменя на камені. Ніякої літератури для вищих і нижчих верств, окремо для Галичини й для України бути не може. Це одна українська література. У ній наша духовна сила. Ми, українці працюємо для неї мало, нам заважає лінь, лінь і ще раз лінь. Нам говорять: російський уряд пропускає одну книжку з чотирьох. Тож якщо хочемо мати сто книжок, пошлімо до цензури чотириста.
Це я вже переказую видавничу програму Б. Грінченка не за М. І. Одінцовою, а за своїм підручником «Історія української журналістики ХІХ століття». От цієї Грінченкової полемічності, дискусійного дискурсу, певної об?ємності, контекстів: публіцистичного, літературного, соціокультурного та й суспільно-політичного — роботі М. І. Одінцової бракує. Хотілося б, щоб він у ній був присутній. Хоча я й розумію, що це зауваження належить до такого типу, на який зазвичай відповідають: «У наші завдання постановка таких питань не входила». Роботу слід оцінювати за те, що в ній є, але не за те, чого в ній немає, але що могло б у ній бути.
З дослідження М. І. Одінцової випливає, що Б. Грінченко був піонером у багатьох галузях книговидавничої й редакторської діяльності. Він був перший, хто розпочав соціологічне дослідження українського читача із залученням психофізичних чинників сприйняття тексту реципієнтами. У сучасній соціології масових комунікацій Грінченкові методи тільки щойно ніби відкриваються вдруге. У його дослідженні знаходимо початок того, що сьогодні називається голосним терміном — «комунікативна поведінка споживача інформації». Він був перший, хто звернув увагу на гендерний підхід до засвоєння інформації.
Велике значення Б. Грінченко надавав питанням розповсюдження книжкової продукції, слушно вважаючи, що цією справою повинні займатися земства. Вогнищами української культури мають стати бібліотеки. Найбільш продуктивний шлях для формування їх мережі Б. Грінченко бачив у використанні для цього закладів освіти, де функції бібліотекаря могли б виконувати вчителі. У всій своїй діяльності Б. Грінченко здійснював власну програму. Він вважав, що українська література має недостатню кількість книжок для читання. Активний читач може перечитати їх усі за півроку. А що далі? Знову повертатися до російської книжки? Недостачу друкованої книжки й мала компенсувати книжка рукописна.
Укладаючи свої рукописні книжки, Б. Грінченко турбувався про те, щоб з них поставала українська картина світу. Створюючи буквар «Настина читанка», він наповнив ілюстративний матеріал українськими реаліями, які пробуджували відповідний асоціативний ряд, розширювали мовну компетенцію маленької людини, навчали її мислити. Упорядковуючи збірки «З Шевченкового ?Кобзаря?» та «?Кобзар? Шевченків для дітей», Б. Грінченко спирався на власний естетичний смак. Говорячи про його пріоритети, відзначимо, що він, здається, був перший, хто відчув потребу скласти вибірку Шевченкових поезій для дитячого читання й реалізував її. Показовим є прагнення упорядкувати збірку творів Л. Боровиковського. Для мене вона постає в контексті боротьби Б. Грінченка за підвищення української книжкової культури, зокрема його нарікань на те, що українські автори залишаються в першодруках і не мають повних зібрань своїх творів.
Збірки «Квітка» (ця назва використана для двох книжок) і «Весна» виконані в жанрі антології (чи, можливо, хрестоматії). М. І. Одінцова, крім високої оцінки, висловлює й критичні судження щодо них за хаотичну, непродуману композицію. Висловимо й своє припущення: а чи не могла така композиція пояснюватися хронологічним чинником? Читає (або перечитує) Б. Грінченко книжку, сподобався вірш — заніс його в рукописну книжку. Якщо цього не зробити відразу, можна потім забути. Тому треба записи робити негайно. А в нашому сприйнятті, звичайно, такі записи сприймаються як хаотичні, бо ми не можемо знайти змістового стрижня там, де його й не було. Ще можна припустити, що це були заготовки до антологій, яких чимало упорядкував за своє життя Б. Грінченко. Десь же потрібно було нагромаджувати матеріал? Для цього й слугували рукописні книжки, які, зрозуміло, в бібліотеці Б. Грінченка використовувалися й для читання.
Рукописні журнали — то унікальний вид лектури. Вони поділялися на шкільні та родинні. Перші призначалися для учнів школи та їх батьків; другі — для доньки Анастасії. Журнал «Думка» Б. Грінченко створював разом з учнями своєї школи в Олексіївці. Він підкреслює наскільки грінченківською була назва першої української щоденної газети «Громадська думка», активну участь у редагуванні якої брав діяч. Б. Грінченко підносив ідеал думки, мислення. Це був розвитковий часопис, у якому літературна часина гармонійно співіснувала з розвивальними завданнями: загадками, шарадами, ломиголівками, іграми. Завданням Б. Грінченка як педагога було не виговориться самому, а надати можливість реалізуватися як творцям і авторам талановитим дітям, які наповнювали журнал байками, віршами, казками й оповіданнями, записами УНТ.
Знову ж таки, якщо говорити про пріоритети Б. Грінченка, то виходить, що він перший почав розвивати напрямок, який сьогодні вважають інноваційною освітньою технологією — видання журналу спільними зусиллями учителів та учнів. Ця технологія дає особливо глибокі наслідки щодо формування талановитої особистості, прищеплення учням самостійності мислення, уміння критично спостерігати світ, читати книжки, виробляє навички мовлення й письма.
Для донька створювалися журнали «Квітка» й «Пролісок». Важко уявити (а можливо, й зовсім не важко), якою гордістю наповнюється читацька свідомість від розуміння того, що маленькій особі присвячено персональний журнал. Редагуючи його, Б. Грінченко безпосередньо розмовляв з донькою, вміщував не тільки вибрані художні твори для читання, але й широкий пізнавальний матеріал з різних галузей наук. Він формував світогляд і культуру молодої людини.
В обох випадках його мета — формування в читачів української національної свідомості, виховання патріотизму, поваги до людської особистості, пропонування позитивних прикладів для наслідування, розвиток історичної пам?яті, комунікативних здібностей юного читача.
Організованість М. І. Одінцової як дослідника виявилася в тому, що вона розгляд кожного епізоду завершує хоча б невеличкими висновками, а загальні висновки за пунктами репрезентують усі здобутки роботи. Усе це підтверджує високий рівень запропонованого до захисту дослідження.
Зауважень до оформлення роботи немає. Висловлю спостереження: рідко коли доводиться читати таку бездоганну щодо грамотності роботу; помилки в ній (за виключенням одного випадку штучного розриву слова комп?ютером, відсутні.
Основні результати дисертації викладені в чотирнадцяти наукових працях здобувачки, шість з яких опубліковані у фахових виданнях. Роботі над дисертацією М. І. Одінцова віддала десять років свого життя, опублікувавши першу статтю про редакторську діяльність Бориса Грінченка в далекому вже 2005 році. Публікації навіть дещо ширше витлумачують тему, ніж текст дисертації. Відзначу зокрема статтю М. І. Одінцоваої «Дещо про причину конфлікту між Б. Грінченком та Х. Д. Алчевською», яка стала наслідком моєї бесіди із здобувачкою на якійсь із журналістських конференцій. Справді, Грінченкові «Каталоги видань» й проспекти «Сільської бібліотеки» були альтернативою до тритомового бібліографічного покажчика Х. Д. Алчевської «Что читать народу?». Б. Грінченко зовсім інакше відповідав на це питання. Та й сам народ розумів не так, як Христина Данилівна.
«Додатки» до дисертації подають автентичні зразки Грінченкових рукописних книг та журналів. Тут наведено їх зміст, що дає можливість скласти читацькі уявлення про аналізований матеріал.
Автореферат ідентичний змісту дисертації й відбиває її основні положення.
Дисертація Майї Іванівни Одінцової «Рукописні книги і журнали Бориса Грінченка: редакційно-видавничий аспект» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки України до кандидатських дисертацій, а її автор заслуговує присудження наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій із спеціальності 27.00.05 — теорія та історія видавничої справи та редагування.
Вважаю доцільним висловити спеціалізованій ученій раді побажання — розглянути питання про рекомендацію до друку окремим виданням дисертаційного дослідження М. І. Одінцової.
6 червня 2014 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.