Відгук
на автореферат дисертації Соломіна Євгена Олександровича «Луганське інформаційне телемовлення: регіональна парадигма» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю
27.00.04 — теорія та історія журналістики (Дніпропетровськ, 2014, 17 с.)
Історія становлення та розвитку будь-якого обласного телебачення — то науковий пригодницький роман за багатьма дуже цікавими сюжетами та особами. Луганське телебачення сьогодні, крім звичайного інтересу науковців, викликає в української інформаційної спільноти особливий інтерес, пов?язаний з формуванням таких дискурсів, які уможливили втягнення населення цього регіону у російсько-українську війну й перетворення частини території області на театр воєнних дій. Адже прохідною думкою стало визнання, що війні гарячій в інформаційну епоху передують війни інформаційні. А телебачення для масової людини — основне й головне джерело постачання інформації про події, а головне — інтерпретації їх. Таким чином, актуальність теми дисертації Є. О. Соломіна та її наукова новизна полягають у тому, що в українській науці про журналістику вперше комплексно висвітлено розвиток луганського телебачення від часу заснування в 1956 році до війни, яка триває й сьогодні.
У дисертації багато важливих знахідок, які свідчать про високу наукову кваліфікацію здобувача. Я маю змогу зупинитися лише на чотирьох таких особливостях роботи.
Передусім варто відзначити високу методологічну культуру здобувача. На відміну від багатьох авторів, які допильновують чистоту нашої наукової галузі, він розуміє, що явища соціальної комунікації «наділені метаприродою», а відтак методологія цієї науки формується «на стику наукових парадигм багатьох дисциплін гуманітарного циклу» (с. 2). Добре відомо, що метод — це аналог предмета, а предмет журналістикознавства — сама журналістика — настільки розмаїтий, настільки розмаїтим є саме життя. Тож і наука про журналістику мусить виходити на метапозицію, щоб опанувати свій предмет.
По-друге, сама категорія інформації в роботі про інформаційне телемовлення розуміється не у вузькопрофесійному смислі, лише в аспекті творення не коментованих повідомлень про події, а широко в аспекті головного продукту, який виготовляється журналістикою. У цьому сенсі зрозуміла розмова про «документальність, публіцистичність, різножанровість» (с. 6), які приходять на зміну протокольній хроніці подій, залучення до аналізу такого феномену, як «прямоефірні інтерактивні передачі дискусійного політичного клубу» (с. 7). І це зрозуміло, адже інформація буває зовнішньою, яку журналіст збирає, і внутрішньою, яку журналіст виготовляє сам у процесі інтерпретації повідомлень.
По-третє, автор добре розуміє, що журналістика як галузь духовного життя не наділена самостійністю, а набуває рис тієї політичної системи, у межах якої вона функціонує. З цієї причини надзвичайно важливі спостереження над сучасною інформаційною ситуацією на Донбасі, де переважають «бізнес-проекти фінансово-економічних або політичних груп впливу» (с. 7). Результати діяльності цих груп ми відчули на собі, їх відчула Україна, коли стало зрозуміло, що населення Луганщини стабільно оброблялося російськими телеканалами й було інформаційно відсічене від своєї батьківщини.
І четверта важлива ідея нашого здобувача: у ситуації, що склалася, найголовнішим гравцем на інформаційному ринку мусить стати держава (с. 8); вона повинна відстоювати інформаційні інтереси своїх громадян, а не кидати їх напризволяще в обійми російської пропаганди.
На обговорення хотілося б винести такі питання.
Перше. Невдалою мені здається запропонована в дисертації періодизація історії луганського телебачення. Який критерій покладений в її основу? Критерій технічного вдосконалення інформаційного процесу. Але чи здатна техніка вирішально впливати на творчість, категорію свободи слова, від якої переважно й залежить якість повідомлень, що для них критерієм є правда, а не те, чи вони цифрові, супутникові чи аналогові. Це все одно, що історію літератури періодизувати так: період писання гусячими перами, період авторучки, період друкарської машинки, період комп?ютерного набору. Технічні умови діяльності журналіста — річ другорядна, у порівнянні з суспільно-політичними умовами його праці.
Друге. Викликають сумніви твердження автора про те, що співпраця з київськими телеканалами луганським журналістам «крім гонорарів», «принесла стандарти професії на регіональний рівень» (с. 6). Дивно таке читати, бо стандартам навчаються в університетах, від учителів, а не від колег у професійній діяльності, у процесі вертикального, а не горизонтального засвоєння знань.
Третє. Доволі наївні міркування пропонуються з приводу стереотипізації медіасередовища, де зазначено, що сприйняття інформації споживачем опосередковано «вже сформованою системою стереотипів» (с. 10). У такій постановці питання враховується тільки об?єкт стереотипізації. Але ж у цього процесу є ще й суб?єкт. Це самі журналісти. Якби вони не служили єфремовим, ландикам і ахметовим, то й стереотрипізації б не було.
Але це приватні зауваження, які не спростовують у цілому успішної, глибокої й талановитої роботи. Дисертація відповідає всім вимогам п. 13 і 14 «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.03 2007 року № 423 із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1197, від 12 вересня 2011 року № 955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Соломін Євген Олександрович заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.
1 грудня 2014 р.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.