Сьогодні, згадуючи своє навчання в Каразінському, думаю, що університет—це не лише лекційні і семінарські заняття і все те, чому ми навчились чи не навчились. Ті п’ять років мого життя вмістили в себе і найбільшу кількість прочитаних книжок, і першу роботу, і знайомство з майбутнім чоловіком, і якісь засадничі погляди на життя, і можливість навчатися в Харкові—з його внутрішніми конфліктами, історією і своєю унікальною культурою… Я спілкувалася зі студентами з різних українських вишів і сама часто нарікала, що в мої студентські роки нам не читали лекції найвідоміші і найвпливовіші журналісти, ми мали слабку технічну базу й замало практики. Але нині я думаю, що від студента теж залежить дуже багато. Важливо, яку студент обирає оптику — і в навчанні, і в професії. Нині я думаю, що на мене безповоротно вплинула настанова, яку постійно повторювали викладачі: що виховна функція журналістики — одна з найважливіших, що журналіст не лише інформує, розважає, але й викриває, роз’яснює, змінює. Що журналіст має бути об’єктивним, але при цьому мати свою позицію. Цю думку можна було не почути. Вона могла видатися зайвою і неактуальною патетикою. А могла зробити вищими вимоги до того, що ти робиш. І задля чого.
Під час і після університетського життя я встигла спробувати купу різних справ і змінити вже чимало місць роботи, але в цілому було два напрямки, в яких мені завжди було цікаво рухатися — культурницька журналістика й зв’язки із громадськістю (прес-служба, PR, організація різних заходів). Найближче для мене — це коли ці два зацікавлення перетинаються. В наших підручниках із журналістики студента-початківця закликали обрати свою тему, свою спеціалізацію — і не сходити з обраного шляху. До такого підходу українська журналістика ще не готова: у нас замало вузькоспеціалізованих медіа, більшість журналістських проектів не тримаються на ринку довше, ніж кілька років. Та й журналіст повинен уміти пристосовуватися до різних колективів і форматів. Але в мене так виходило, що, чим би я не займалася, завжди намагалася якось туди привнести щось із культури.
Ще одним моїм університетом став харківський літературний журнал «Березіль», в якому я працювала із третього курсу. Очевидно, якби я почала працювати в новинах чи у ґлянці, мої професійні зацікавлення були би абсолютно інакшими. «Березіль» і його головний редактор Володимир Науменко зацікавили мене літературою і письменниками, дали простір для написання великих текстів (це мені потім шкодило, бо писати коротко мені тепер значно важче), навчили бути уважною до мови і фактів. Для «Березоля» я писала репортажі з різних культурних подій, записувала інтерв’ю і згодом вела культурну хроніку. Інша важлива школа студентських років — відділ культури київської газети «Україна молода», який натоді очолювала Валентина Клименко. За ті роки, коли я писала для «УМ» із Харкова, 
я зробила матеріали про всіх головних харківських митців, відкривши і для себе завдяки тому зовсім інший Харків, який до цього часу називаю культурною столицею нашої країни. Завдяки «Україні молодій» я познайомилася з безліччю цікавезних людей і зрозуміла, що це таки головна перевага нашої професії — можливість познайомитися з будь-ким, було б тільки бажання домовитися про інтерв’ю і знайти необхідні контакти.
В Харкові я ще працювала якийсь час у прес-службі Української народної партії, звідки моя уважність до баз контактів, розсилок і вміння писати прес-релізи, які би найменше обтяжували журналіста. Довший час я працювала на харківському каналі «А/ТВК», на якому майже два роки робила програму «Книжковий кошик». Очевидно, це був суцільний експеримент і навчання у процесі. Нині, коли
я бачу, як у Києві над однією телерубрикою працюють десятки людей, думаю, що та одна з небагатьох на українському телебаченні програм про книжки існувала лише завдяки ентузіазму тих кількох (на початку — двох!) людей, які її робили. Але в журналістиці дуже багато що робиться на ентузіазмі, без достатнього фінансування, техніки — й іноді я думаю, що якраз найбільш важливі і знакові речі створюються на такому ентузіазмі і захопленні своєю роботою.Врешті, в ефір вийшло 89 випусків програми, й вона стала переможцем телевізійного рейтингу «Відкрий Україну!» «А/ТВК» і його тодішній гендиректор Васи
ль Третецький також подарували мені можливість реалізувати ще одну соціальну ініціативу — «Книжкові сходини», в рамках якої канал допомагав організовувати і підтримував інформаційно зустрічі з письменниками в Харкові. В рамках тієї ініціативи відбувся і творчий вечір Ліни Костенко в оперному театрі в лютому 2011 року. Після закриття каналу «А/ТВК» почався київський період мого життя. Півтора року я працювала керівником прес-офісу видавництва «Грані-Т», де передовсім відповідала за презентації новинок, організацію різних книжкових заходів та їхнє представлення в медіа. По тому була шеф-редактором проекту про унікальні бібліотеки «Простір ідей» на 5 каналі, зйомки якого відбувалися в різних регіонах України, тому довелося багато часу проводити в автобусах і потягах, знімати без перерви на обід, а згодом монтувати із десятків годин відео 20-хвилинну програму. Далі був майже рік фрілансерства, коли я писала в різні видання («Тиждень», «Українську правду», Harper’s Bazaar), редагувала, організувала видання мемуарів Ади Роговцевої і курс лекцій з історії літератури, які читали найвідоміші українські письменники. Потім — абсолютно новий журналістський досвід отримала на каналі ТВі, де була випусковим редактором денних прямих ефірів. Це був нереальний щоденний ритм: верстка ефіру, складання щоденних планів, підготовка матеріалу для ведучих, робота в апаратній під час прямого ефіру — місці, де найбільше відчувається магія телебачення. Після цього виснажливого і насиченого періоду кілька місяців впорядковувала книжку «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву», ідея якої належить Оксані Забужко.
Нині працюю в київській редакції каналу ZIK і записую у вільний час великі архівні розмови з українськими письменниками. Можливо, колись вони стануть книжкою.
Тетяна Терен (Терещенкова) — журналістка,
кураторка культурних проектів, випускниця відділення
журналістики ХНУ ім. В. Н. Каразіна 2008 року
*Примітка до фотографій: 1. Презентація антології “Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву” в рамках “ГогольFest” (16 вересня 2014 р.). На фото: меценат проекту Сергій Бондарчук, автор ідеї видання, письменниця Оксана Забужко, упорядник книжки Тетяна Терен та керівник проекту, співзасновник видавництва “Комора” Ростислав Лужецький.
2. Зйомки проекту “Простір ідей” на 5 каналі в Миколаєві (2013 р). Герой програми — акторка Лариса Руснак, режисер — Олег Крець.
3. Запис інтерв’ю з поетом Ігорем Калинцем у його львівській квартирі (2014).
4. Інтерв’ю з поетом, політиком, громадським діячем Дмитром Павличком (Будинок письменників, 2014).