Ижицкий Г. В. Харьков в газетном репортаже и рекламных объявлениях / Г. Ижицкий; худож.-оформитель О. Н. Армтеменко. – Х,: Фолио, 2011. – 126 с.
У кожного своє минуле. Хтось знаходить його в фотографіях, хтось – в історичних та документальних фільмах, хтось – у книжках. Однак, старі фотографії сьогодні зустрічаються вже рідше та рідше, гублячись у шаленому темпі життя, а у фільмах майже завжди є місце вимислу. Тож, одним із найбільш об’єктивних джерел пізнання правдивої історії залишаються книжки. Великі за обсягом, написані складною мовою та заповнені масою усіляких документів. Але бувають і винятки. Таким є збірник «Харків у газетному репортажі та рекламних об’явах», створений харків’янином Геннадієм Іжицьким. Невеличка книжечка з легкою манерою подачі матеріалу та зразками реклами кінця ХІХ – початку ХХ століття переносить читача на століття назад, одягнувши в бальну сукню та показавши кращі театральні постанови того часу.
Вечірній Харків. Поки на вулицях неспішно загораються ліхтарі, поціновувачі мистецтва спостерігають за театральними виставами. Для шанувальників елітного відпочинку тут проводяться костюмовані бали, а на любителів смачненького в готелі «Росія» чекає форель, приготована за оригінальним рецептом.
Машина часу з кількома десятками пунктів призначення – саме так я б охарактеризувала «Харків у газетному репортажі та рекламних об’явах». Благовіщенський ринок, Хрещенський ярмарок, Сабурова дача та купу інших зупинок містить цей паперовий пристрій, поділений на розділи за тематичним спрямуванням. Структура кожного розділу збудована в такий спосіб: спочатку автор характеризує явище, переповідаючи інформацію з різноманітних публікацій. Шкода, що він не вважає за потрібне подавати джерела хоча б до найбільш істотних фрагментів свого тексту. А насамкінець розділу дослівно наводить певну замітку чи репортаж. Варто відзначити: завдяки чітко вираженому «я» автора, що полягає в створенні яскравих зорових образів та дару «занурення» в історію, кожен розділ книги надає другого дихання газетним текстам, що втратили актуальність сто – сто п’ятдесят років тому. Створюючи книжку, автор скористався жанром історичного репортажу, бо ж переносячи читача туди, де останній ніколи не був, Г. Іжицький вселяє віру в «справжність» міжчасової подорожі.
Своєю книгою автор допоміг читачу зануритися в минуле, даючи зрозуміти: те, що було до нас і те, що буде після, робимо ми самі. Він дав слово людям з ХІХ століття – полковникам, літераторам, лікарям і ліхтарникам – та наповнив книгу масою цікавинок, які змушують людину читати розділ за розділом. Адже, думаю, не знайдеться тих, кого не зачеплять назви типу «Гуляючі ліхтарі», «Ухнем» або ««Чемульпо».
Філологічну цінність книги становить збережена специфіка орфографії того часу, за допомогою чого можна прослідкувати за змінами друкованого слова, та присутністю у ній місцевих «словечок». Приміром, назвисько «ракли» є виключно харківським. Його свого часу отримали «любителі чужої власності найрізноманітніших мастей» (с. 16). Харківське коріння має і слово «фора» – так публіка вітала найвдаліші, на її погляд, театралізовані номери, аби актори «на біс» зіграли ту чи ту сцену (можливо, створюючи харківський телеканал з однойменною назвою, власники звернули увагу на цей факт і, аби відновити пам’ять поколінь, назвали своє дітище «Фора»).
Крім газетних матеріалів, у книзі містяться й зразки реклами ХІХ століття.
«Солоденькі танці» – саме цей плакат привертає увагу одним з перших. І не тому, що розміщений на початку книги. Річ у тім, що він містить оригінальну рекламну концепцію, в рамках якої цукерки мають назви на кшталт «Шоколадного Вальсу» чи «Танцю Какао», а коробки з солодощами називаються п’єсами. У книзі можна знайти й рекламу «перших у світі калош, які не ковзаються» та «Клопомору» – «найдієвішого засобу від комах».
Та є й менш креативні зразки. Плакат з координатами підрядника з доставки вантажів, проілюстрований чоловічком на упряжці; реклама горілки з простеньким написом «Дика черешня. Нова гірка горілка Шустова» та зображенням кількох пляшок зі стаканами; об’ява про лікування живильними солями – ось так, власне, й виглядала більшість тодішніх рекламних зображень.
Описана вище специфіка подачі матеріалу та використання найрізноманітніших зразків реклами є наслідком того, що «Харків у газетному репортажі та рекламних об’явах» – то науково-популярне видання. Воно створене спеціально для тих, хто цікавиться Харковом та його історією. Тут у доступній формі розповідається про історію міста, причому всі наведені факти запозичені виключно з газет, які видавалися на Харківщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століття; переважно з щоденних часописів «Харьковские губернские ведомости» і «Южный край».
Геннадій Іжицький пише, що книга призначена для студентів-філологів, корінних харків’ян і тих, хто опинився в місті волею випадку чи Провидіння. Однак купа цікавинок та море родзинок звалюються на читача як грім серед ясного неба, бо ж науково-популярне видання містить дуже коротеньке переднє слово, а інформація про його актуальність і зовсім відсутня. «Пройшло сто років, а харківці мало змінились» – ось і все, чим автор актуалізує свою книгу.
Виходячи з того, що в основі «Харкова в газетному репортажі та рекламних об’явах» зібрані журналістські матеріали рубежу століть, слід було б відзначити: сам по собі газетний репортаж є текстом-одноденкою. Його життя подібне до життя метеликів – деяким відведений день, деяким – кілька тижнів, та в результаті всі вони помирають. Ось тільки частину метеликів поміщають під скло, аби людство милувалися ними через десятки, а, може, й сотні років. Та щоб відшукати обраних, слід познайомитися з пересічними.
У журналістиці те ж саме. Репортаж втрачає актуальність за кілька днів після події, яку він висвітлює. Однак у текстах-одноденках є зерна для виникнення Публіцистики з великої літери, яка свого часу проросла у нарисах Миколи Трублаїні чи Володимира Гіляровського. Причому, пагони пробиваютьcя невтомно – як сто років тому, так і сьогодні, коли світові вже відомо про суспільство споживання Жана Бодрійяра та теорію деконструкції Жака Дерріди. Звичайно, буває і таке, що в історії закарбовується не лише публіцистика. Приміром, репортажі Ернеста Хемінгуейя з війни до сьогодні залишаються класикою, яку перечитують знову і знову.
Проте тексти, наведені у роботі Г. Іжицького, не претендують на звання «вічних». Інформація про народні гуляння, ярмарки, нещасні випадки, яка міститься в матеріалах, є звичайнісінькою репортажною хронікою. Якби не автор, про неї, мабуть, мало б хто дізнався, бо ж доступ до газетних архівів рубежу століть відкритий не для всіх. Та й бажання перечитувати гори видань, аби знайти кілька цікавеньких матеріалів, виникає далеко не в кожного. Бібліотеки, де містяться газети та журнали ХІХ століття, нерідко видають цю періодику лише тим, хто має довідку про зв’язок їхньої наукової діяльності з певним виданням. До того ж, багато газет та журналів взагалі не видаються «на руки», тому їх можна лише «споглядати». Проте, саме газетні тексти відображають повсякденність, що слугувала предтечею подій, про які згодом напишуть у книжках як про історію. Адже революції починаються з маленьких переворотів в побуті, який і описувався в газетних репортажах свого часу.
Актуальність книги Г. Іжицького й полягає у тому, що з сотень і тисяч публікацій він відібрав найцікавіші та узагальнив таким чином, щоб читач зміг усвідомити їхню важливість та соціальну значущість.
Проте, не зважаючи на значну працю автора, особисто мене бентежить відсутність у текстах книги посилань ані на документи, де зафіксовані певні відомості, ані на газети, де вони опубліковані. Ну не можу я «на слово» вірити в інформацію про те, що шляхом перепису коней станом на 1900 рік у Харкові було виявлено 40 тисяч голів – стільки ж, скільки й у Москві! Не хочеться вірити й у визнання Першим Всеросійським з’їздом по боротьбі з проституцією того, що кожна десята жінка Харкова в ХІХ столітті час від часу займалася торгівлею власним тілом. Якщо автор справді віднайшов такі факти, то зобов’язаний був подати їх джерела.
Відсутня в книзі й поблажливість до людської необізнаності. Приміром, назва першої глави – «50 градусів північної широти» – апріорі передбачає наявність у читача знань про те, що географічні координати Харкова – 50 градусів північної широти та 36 градусів східної довготи. Адже пояснення того, чому глава названа саме так, у книзі не зустрічається. За результатами невеличкого дослідження, проведеного мною серед студентів четвертого курсу факультету психології, лише дванадцятеро людей із п’ятдесяти ідентифікували «50 градусів північної широти» як географічні координати нашого міста. Двадцять три людини здогадалися про це після невеличкою підказки. Інші ж взагалі про це не знали.
Узагальнюючи вищевказане, відзначу: Г. Іжицький зробив корисну роботу, просіявши крізь сито гори лушпиння, аби знайти невеличку кількість зерняток. Адже на 100 сторінках він зібрав вагому журналістську спадщину, яку далеко не кожен сьогодні може потримати в руках. Якби не він, то, цілком можливо, ми б ніколи не дізналися про систему сповіщень про пожежі у кінці ХІХ століття; про ціни на воду та картоплю в цей період; про харківського пожирача гуми, керосину та заліза тощо.
«Харків у газетному репортажі та рекламних об’явах» містить доволі широку авторську інтенцію, яка може втілитись в багатьох нових, цікавих та різнопланових проектах. Все це дає можливість назвати роботу Г. Іжицького справжньою знахідкою. Як для науковців історико-філологічного профілю, так і для звичайних харків’ян, що цікавляться історією та традиціями свого міста. Бо ж сьогодні завдяки Г. Іжицькому, йдучи по Благовіщенському базару, я бачу його таким, яким він був століття тому. А будівля старого цирку починає відблискувати посмішками тих, хто в 1883 році дивився тут виступ дресирувальника Володимира Дурова… Казка поруч! Варто лише користуватися підказками на зразок збірника «Харкова в газетному репортажі та рекламних об’явах», які допомагають її помічати.
Оксана Рачикова