Журнал «Журналіст України» — престижне глянцеве видання, розраховане на журналістську читацьку аудиторію. Кожне число цього журналу відправляється в редакції всіх видань нашої країни, у всі телерадіокомпанії. Також — в адміністрацію Президента, Кабінет міністрів та Верховну Раду України.
Для аналізу взято № 1 2014 року. Спробуймо розібратися в наповненні журналу. Цей час для країни видався нелегким. Наша мета — проаналізувати матеріали, які стосуються безпеки журналістів, та продемонструвати, що саме журналісти вбачають у значенні цього слова.
Тема номера — «Як захистити журналістів і журналістику». Аналіз можна почати з самої обкладинки: на ній зображені журналісти, які постраждали від рук невідомих на Майдані. Зокрема, це Т. Чорновол, фотожурналіст «ЛІГАБізнесІнформ» О. Перевозник, фотограф Reuters Гліб Гаранич та польський журналіст П. Пеняжек. Як на мене, такі добірки підсилюють значення й важливість теми.
Головний редактор В. Черемних відкриває журнал передовою статтею «Чому ми починаємо з цієї теми». У ній вона пояснює, що говорити на даному етапі про це вкрай необхідно, незважаючи на початок нового року, коли настрій повинен бути трішки інакшим: «Відкрити новий рік темою безпеки професійної журналістської діяльності нас змусили й листопадові-грудневі події в Києві, коли більше півсотні журналістів (українських і зарубіжних ЗМІ) отримали поранення від силовиків, які перешкоджали їм у виконанні професійних обов’язків. А останньою краплею стало жорстоке побиття Тетяни Чорновол».
Центральною темою номера стало інтерв’ю редактора з Т. Чорновол. На початку матеріалу автор говорить, що фото журналістки прикрасило обкладинку «ЖУ» № 2 2011 року. Вона сидить на танку з автоматом у руках. Автор називає її «Жанною Д’Арк київського майдану». Т. Чорновол говорить про те, що перейшла до активної громадянської діяльності, пояснюючи це тим, що «в країні, де немає свободи, неможливо бути журналістом-розслідувачем… Коли мене називають журналістом, я щиро дратуюся. Бо журналістом я себе не вважаю».
Матеріал змістовний та вичерпний. Але одне питання все-таки залишається: чому журналістка на фото зі зброєю? До речі, у всіх інших матеріалах, які продовжують тему із захисту журналістів, ніхто так на це і не звернув уваги. Лише у матеріалі В. Кізки «А якби Тетяна Чорновол дістала справжній пістолет…» говориться про те, що МВС дозволило журналістам користуватися травматичною зброєю. Була названа модель — «Форт-12» (самозарядний пістолет 9-мм калібру українського виробництва ). Але ж це далеко не автомат, який зображений на фото! Як на мене, цю тему треба розвивати, тому що журналіст при виконанні професійних обов?язків не має права тримати зброю, окрім названої вище.
В. Кізка висловив свою позицію щодо масового побиття журналістів та їх захисту: «Отож потрібні зараз, коли сили нерівні, дві речі. Закон про зброю, хоча б такий, який діє в Молдові, усвідомлення загрози серйозними журналістами і системи тренувальних заходів, що їх могли б організовувати журналістські спілки. Справжній журналіст не повинен мати права при виконанні професійних обов’язків без страховки і без зброї, якщо він, звичайно журналіст, а не працівник райгазети «Вічно з владою» (до речі, в Молдавії успішно пройшла легалізація зброї, саме про це йшла мова. Мабуть, автор хотів сказати, що масове озброєння — це і є захист?).
Наступний матеріал Надії Ажгіхіної, віце-президента Європейської федерації журналістів, став ніби підсумком цієї теми. Вона говорить про те, що перш ніж будувати свою систему захисту, потрібно вивчити закордонні, і вже на основі цих тенденцій зважати на місцеві умови, історію розвитку та особливості.
У цьому номері також був опублікований Кодекс етики українського журналіста, що був затверджений 12 грудня 2013 року. Насправді, у цьому номері він був більше ніж доречним, тому що теми, які були розглянуті, напряму стосуються етики журналістів.
«Журналіст України» — видання НСЖУ, тому й присвячений у більшості випадках саме діяльності спілки журналістів. Зокрема, це такі матеріали: «Кіностудія — на базі спілки», «Редактором — 30 років» (про головного редактора газети «Житомирщина», заслуженого журналіста України, секретаря НСЖУ Дмитра Панчука) і т. д.
Проте у виданні хотілося б побачити більш серйозні матеріали, наприклад, журналістські розслідування та аналітику. Остання подекуди зустрічається, але ж цього замало для видання такого рівня. Також великим мінусом є самі заголовки матеріалів. Як на мене, то читаючи такі заголовки, сам матеріал стає автоматично нецікавим. Вони виконані на низькому рівні, як і деякі матеріали. Виданню бракує різноплановості, оскільки майже кожен матеріал якоюсь мірою пов?язаний з НСЖУ. Вбачається дещо радянський дух. Із цього можна зробити лише один висновок: журналісти таким чином звужують коло читацької аудиторії, бо кому цікаво читати оди спілці? У цьому номері зачепили журналістські розслідування, а саме Т. Чорновол, яка ними займалася, але самим розслідуванням читачу не довелося посмакувати на сторінках видання. Дуже прикро…
Надзвичайно цікавою та важливою є рубрика «Око «ЖУ», де зображені цікаві світлини з Майдану. Вони не потребують коментування, навпаки, говорять самі за себе.
Ще один матеріал, як на мене, варто прочитати — це інтерв’ю з Ольгою Мусафіровою, кореспондентом «Новой газеты». Вона звернулася до українського читача з такими словами: «…Нині хотіла б, аби українські громадяни мали доступ до «опозиційної корупції, тоталітаризму та шовінізму» «Новой газеты», щоб усвідомили — існує інша Росія». Дуже цікаво слідкувати за її думками щодо журналістської діяльності, адже сама вона в цій професії протоптала чимало доріжок. Говорить, що намагається розповісти прогресивному російському читачеві про справжню Україну, ламає стереотипи, яких, на жаль, у наш час дуже багато.
У кінці подається аналіз багатьох українських та зарубіжних видань, зорієнтовується око читача (поділ на якісні та неякісні). Аналізуючи одне з московських видань, редакція вказує: «Из плохого продукта конфетку не сделаешь. Содержание для издания — прежде всего!» Здається, саме над цими словами потрібно замислитися й самій НСЖУ.
Номер присвячений дуже важливій темі, але після читання матеріалів залишається дуже багато питань. Проблема констатується й залишається не розв’язаною. Матеріали подаються у формі звітів, інтерв’ю. Відсутня аналітика. Журналісти не працюють у жанрі розслідування, а тому не зачіпають глибоких тем. Як на мене, немає зв’язку з аудиторією. Причиною цього є скорочення читацької аудиторії до рівня самих журналістів НСЖУ (портретні нариси журналістів НСЖУ, новини спілки і т. д.). Журнал дещо нудний, незважаючи на декілька матеріалів, які справді заслуговують на увагу. Тож варто виходити за рамки підзвітного видання, аби завоювати читача.
Яна Рєзнік
Модульна робота з курсу «Журналістська освіта і наука»,
який викладає для магістрів професор І. Л. Михайлин.